Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість

Українська етносоціологія

Отже, скіфо-готи (гети) були запеклими ворогами антів-русів, і ворожнеча ця тривала кілька століть. Але врешті-решт “готи були розбиті, ... відійшли на північ і там зникли” [39, с. 27]; “після Гуларіха збилися готи до півночі і там зникли – Детеріх повів їх, і про них нічого не відомо” [Там само, с. 58]. Але ці так звані “готи” (насправді – скіфське плем'я гетів) не зникли безслідно. Переконливим свідченням того, що ті гети, які воювали у перших століттях нашої ери з племенами антів- русів і які: 1) мешкали у степах Північного Причорномор'я, понад Азовським морем, у басейнах річок Дніпра й Дону [Там само, с. 149, 150]; 2) були витіснені антами-русами саме на північ; 3) були власне скіфо-гетами, – свідченням всього цього є передусім те, що “назва Скандинавського півострова ... [була] принесена [цими, так би мовити] готами зі своєї прабатьківщини ... [оскільки] на мові одного з [скіфо-гетських] племен у середині І тис. до н. е. острів Хортиця називався Скандієм, або Скаяндрою. На новому місці, зокрема в сучасній Швеції, були продубльовані інші святі для них (для скіфо-гетських племен. – О. Н.) назви, чимало з яких збереглися донині: річка Ятрань, гора Богуслав, міста Оселя і Росен, озеро Руген” [39, с. 151].

По-третє, фальшувальники використали реальний історичний факт поділу гетів на східних і західних. Отже, підмінивши гетів готами, вони навіть структуру готських племен перенесли на цих географічно віртуальних готів. Як зазначає В. Білінський, “ще за часів Римської імперії імператор Троян (106 рік) підкорив задунайські племена гетів та включив їх до нової провінції – Дакія. Частина гетських племен, що мешкали у нридунайських степах та у Причорномор'ї, залишилася в Сарматській державі. Саме вони ділилися на східних та західних, яких із примхи істориків почали іменувати вестготами та остготами” [27, с. 40].

До цього додамо результати наукових розвідок сучасного відомого українського письменника-дослідника (грунтовніше про нього йтиметься далі) Івана Білика, який “відійшов у засвіти наприкінці 2012 року” (В. Білінський). І. Білик писав: “Фома Архідиякон у своїй "Хроніці" каже про тих остроготів, яких 376 року "гунський" цар Велімир переселив у Паннонію, що цих "далматських слов'ян" багато хто помилково вважає за готів, у той час як вони насправді є слов'яни. Для пояснення нагадаймо собі слова Гельмольда, якими він стверджує: всі землі, що лежать на схід від Данії, називалися спершу Острогардом, а пізніше (у XII ст. – О. Н.) Гунігардом ("через їхнє населення гунів"). Чи не тут, – запитує І. Білик, – слід шука ти й розгадку таємничих остроготів? Навіть сам Йордан ... часом прохоплюється щодо походження остроготів. Говорячи про остроготів, які з нетерпінням чекали смерті Аттіли, він каже: "Інакше не могло жодне скіфське плем'я визволитися з-під гунського володарювання як тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен ... смерті Аттіли" (курсив автора. – Ред.) [56, с. 422]. Отже, остроготи – це насправді одне із скіфських племен (як ми вище з'ясували, – гети).

Нарешті, по-четверте, фальшувальники використали реальний історичний факт кількасотлітнього існування могутнього Антського союзу (270 р. – сер. VIII ст.) для того, щоб стверджувати про створення у III ст. н. е. “потужного політичного об'єднання” на чолі з готами. “Що стосується готської держави на наших землях із "Германарихом", – пише С. Спасько, – то це є суцільна німецька вигадка дуже пізніх часів. Не могли німці організувати в ті давні часи слов'янам державу, не маючи тоді ще своєї” [43, с. 71].

Для введення читача в оману фальшувальники вдаються до замовчування факту велетенської чисельності населення та могутності скіфсько-сарматської держави (а гети, нагадуємо, – одне із скіфських племен) на початку нової ери. Адже якщо б умовно-вигаданим германським готам-мандрівникам і справді заманилося пройти той шлях “з території південного узбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли” до “території Причорноморських степів України”, про який сьогодні йдеться в автора статті в Інтернеті [58], а у 1980 р. йшлося в автора статті в УСЭ [55, с. 138], то навряд чи їм би це вдалося. Адже, за слушним твердженням В. Білінського, “німецькі готи (дойче) пройти на початку нової ери із берегів Балтики до берега Чорного моря через землі Сарматії не могли. ... Скіфія (Сарматія) на ті часи мала 50-60 мільйонів населення, а самі гети – до 10 мільйонів. Витіснити чи знищити таку масу гетів в часи Давнього Риму непомітно було неможливо” [27, с. 80, 81].

Наостанок зазначимо, що у міжетнічних сусідських відносинах не буває ані “вічної дружби”, ані “вічної ворожнечі”. Саме такими були, зокрема, й відносини між царськими скіфами і кімро-скіфами від середини II і десь до кінця І тис. до н. е. (див. с. 476, 477 даного тексту). Втім наведемо коментування

В. Білінським подій середини II тис. до н. е., пов'язаних із обранням загальноскіфського царя. “Звернімо увагу, – пише він, – за Геродотом, кімерійці проживали між Дніпром і Дністром, а то були землі гетів. І втекли вожді кімерійців (яких у питанні обрання царя не підтримав загал пересічних кімерійців. – О. Н.) зі своїми родами та прихильниками на південь Чорного моря, де проживали гетити, по суті інші племена гетів. Тому, скоріше за все, кімерійці належали до племен гетів, чому пізніше і втратили свою самоназву. Цих гетів-кімерійців ... німецькі історики у XVIII-XIX ст. стали величати остготами”. “Не будемо цитувати свідчення багатьох людей з І до XV ст. нової ери, – завершує В. Білінський, – які однозначно заявляли, що в українському Причорномор'ї з далеких скіфських часів до часів великого Київського князівства проживали племена гетів” [27, с. 79, 81].

Тобто ті гети-годе (так звані “готи”, або, за Велесовою Книгою, – “готи-грабіжники”, “вовки-хижі”), яких анти-руси витиснули на північний захід, складали лише незначну частину племен скіфо-гетів, фактично – русів.

“Тюркомовні гуни”

Що ж до так званих “орд тюркомовних гунів”, то у 3-му томі УСЭ, що вийшов друком у 1980 р. в Києві, гуни подаються як “стародавні кочові племена”. “Велике об'єднання гунів, – пише автор статті у цьому виданні, – наприкінці 3 ст. до н. е. склалося на території Північного Китаю. На початку 2 ст. до н. е. вони з'явилися у Середній Азії, а від 2 ст. н. е. – у степах Північного Причорномор'я. ... У 445 р. правителем гунів став Аттіла. За часів його владування гунська держава із центром у Панонії охопила велетенську територію від Рейну до Волги. Північне Причорномор'я увійшло до складу держави Аттіли під назвою Припонтійська Скіфія. ...Після смерті Аттіли (453 р.) держава гунів розпалася” (курсив автора. – Ред.) [59; с. 216]. Отже, читач мав втямити, що й гуни – це чергові чужомовні зайди, які зненацька у 2 ст. н. е. з'явилися у степах Північного Причорномор'я, однак через понад три століття (тобто у середині 5 ст. н. е.) втратили і свою державу, і свою назву, а відтак – зникли як етнос.

Сучасні висвітлювачі цієї проблеми, відтворивши тезу радянських істориків-археологів про кочівну природу гуиів, звертаючись далі до проблеми їхнього походження, стверджують, що сьогодні “більшістю світового наукового співтовариства походження гунів вважається точно не встановленим. Однак, – підкреслюють вони, – останнім часом збільшується частина вчених, які ідентифікують гунів як степовий народ хунну, який в 3 ст. до н. е. – 4 ст. н. е. мешкав на кордонах з Китаєм” (курсив автора. – Ред.) [60]. Нагадавши далі, що першим ототожнив європейських гунів з китайськими хунну французький вчений XVIII ст. Жозеф де Гуінь, згадані автори стверджують, що “відтоді багато вчених вважає, що гуни – це тюрко- монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка пов'язана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu), яку розгромила імперія Хань і витіснила на захід” [Там само]. Одним з основних сьогоднішніх адептів теорії про прихід азійського народу хунну в Європу і перетворення його тут на народ гунів є російський вчений Лев Гумільов [61].

Втім про безпідставність концепції “хунну – гуни” свідчить той факт, що “археологія не підтверджує переселення великих мас азійських хунну до Поволжя. На так званому шляху гунів до Волги гуни мертвих не ховали, оскільки "залишків палеосибірського типу майже ніде не було знайдено, за винятком Алтаю"” [60]. У цьому контексті заслуговують на увагу також твердження й інших авторів, наприклад: “Цікаво, що за 150-літній проміжок часу, який минув відколи гуни покинули Китай і прибули в Європу, немає жодних записів і згадок того, що з ними за цей час відбулося” [58]. То хто ж вони, “гуни”? Чи справді їхнє походження неможливо встановити? Чи справді їхня імперія зникла безслідно? І хто такий, нарешті, “гунський цар” Аттіла?

Гадаємо, що найбільш авторитетні й достовірні відповіді на ці запитання надали сучасники-сусіди “гунів Аттіли”, насамперед – самовидці. Так, про одного з них у Вікіпедії читаємо: “Найповніше й найправдивіше з усіх авторів того часу (перша половина V ст. н. е. – О. Я.) описав гунів секретар візантійського посольства 448 р. Пріск Панійський у "Візантійській історії". ... Пріск кілька тижнів був серед них, описав способи ведення війни, житло, харчування, зустріч володаря, прийоми гостей, гунські бенкети (він разом із послом Максиміном двічі бенкетував із самим Аттілою), торгові угоди.... З оповіді Пріска зрозуміло, що народ гунського царя Аттіли жив поселеннями і займався хліборобством, що свідчило про осілий землеробський характер народу. Про будинки Пріск писав, що вони були мистецьки оздоблені дерев'яною різьбою” [60]. Тобто гуни не видалися Пріскові кочівниками.

До цього додамо, що автор іншої статті в Інтернеті, описуючи ту саму посольську місію Пріска, звертає увагу на те, що візантійці – сучасники і сусіди народу Аттіли – називали цей народ не гунами, а скіфами, а саме: “Пріск повідомляє, що гуни пригощали посольство медом і напоєм, виготовленим із ячменю, а народ Аттіли і його воїнів називає скіфами. Цікаво, – відзначає автор статті, – що ... опис "гунського царя Аттіли" та його "бенкет" нагадують князівську Русь” (виділення автора. – Ред.) [58].

Отже, візантійський історик-дипломат Пріск Панійський, який мав можливість безпосередньо поспілкуватись із “гун- ським царем” Аттілою, чітко ідентифікує його як скіфського вождя-владоможця, а його воїнів та його народ – як скіфів. Відповідно слід розуміти, ніякої “гунської держави”, про яку йдеться у 3-му томі УСЭ [59, с. 216], не існувало; натомість існувала могутня держава скіфів (русів-антів). То, може, поняття “гуни” є звичайною вигадкою? Виявляється, що це не зовсім так. Справа в тім, що реальні гуни таки існували. У Велесовій Книзі під цим найменням (а, точніше, – під найменням “егуншти”, яке вже знайомий нам С. Піддубний “підігнав” під звичне для наукової громадськості поняття “гуни”) фігурує один із скіфо-руських родів, який у першій половині І тис. н. е. межував із племенами антів-русів і здебільшого ворогував з ними.

Але, як висновковує С. Піддубний, “за Велесовою Книгою ... тими, хто знищив готів і приголомшив Європу, були не гуни, а руси на чолі з Болоревом. Це він спочатку переміг гунів, підпорядкував їх собі, назвавшись Гунським, а потім, звісно, об'єднавши всіх слов'ян, покінчив з готами, які дошкуляли Русі, і рушив на Європу” [39, с. 164].

То хто ж такий Болорев? Прочитавши Велесову Книгу [39], пересвідчуємося, що “Болярин Сегеня [котрий] убив сина Єрманаріха і відігнав Гуларіха від Ворженця” [с. 42] “та отрока Гуларіхового поранив” [с. 105], “Білояр [який]... побив ягів, розігнавши їх по всьому краю” [с. 58], “Білояр Аттила [котрим] ... місто Сурож було засновано ... на початку V ст.” [с. 78, примітка], “Болорев [котрий] став у трудності великій” “...тоді, коли готи йшли на нас, [коли] Єрманаріх з гунами домовився, і мали ми [через те] двох ворогів на два кінці землі нашої” [с. 106], “Болорев (Аттила)”, [після якого] “Алдоріх – король гепидів, союзник Аттили,... був володарем Русі” [с. 112, примітка] – це все одна особа. Таким чином, робить підсумок Є. Піддубний, “Велесова Книга... повідомляє, хто насправді розтрощив готів і примусив римлян виплачувати велику данину. Це ... князь русів Болорев (він же Білояр). ... Справжнє його ім'я було Сегеня” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 167].

Отже, Велесова Книга дає нам розуміння того, що гунами європейці “охрестили” антів-русів – предків сучасних українців. Однак коли і чому з'являються вигадки про “тюркомовну орду” “варварів-дикунів гунів” та їхнього царя Аттілу? Для відповіді скористуємося тлумаченням, що його надає Є. Піддубний. Він пише, що праця Пріска Панійського “"Візантійська Історія і діла Аттили" дивовижно зникла і, мабуть, тому, що відкривала правду про особистість Аттили та його імперії. Така правда була невигідною християнським правителям Європи, бо як так могло статися, що якийсь язичник заволодів усією Європою і змусив найбільші центри християнства, "всесильні" Візантію та Рим кланятися йому в ноги й платити данину? [Тому "християнські правителі" й вирішили, що] ті, хто так принизив "святійших”, мали бути змальованими не інакше як варварами, виродками, і врешті-решт зникнути. І недарма якийсь зовсім невідомий рід (Є. Піддубний має на увазі гунів як один із скіфо-руських родів, із яким анти-руси періодично ворогували. – О. Н.) був виставлений головним у перемозі над готами та над християнською Європою (виділення та курсив автора. – Ред.). Це мало розглядатися як випадок, як Божа кара за слабку віру в Ісуса Христа. Та, врешті-решт, [християнам] треба було розуміти, [що] християнство перемогло, а його ворога – гунів – нібито і сліду не залишилося” [39, с. 164].

Відтоді й “гуляє” по Європі вигадка-підлог, а саме: могутній антський союз (270 р. – сер. VIII ст.) висококультурних русів було підмінено на наймення одного із скіфо-руських родів – гунів, а вже гунів було перетворено на жахливих, звіроподібних, диких тюркомовних кочівників. У нагоді ця вигадка-підлог стала й для радянсько-неорадянських фальшувальників. Між іншим, викликає подив те, що Лев Гумільов, який був знайомий із свідченнями Пріска Панійського [61, прим. 29 на с. 254] про те, що вождь гунів Аттіла – справжнісінький руський князь, все ж віддає перевагу вигадкам Аміана Марцеліна про гунів як про дикий народ [61, с. 253-254].

Маємо зазначити, що після грандіозних перемог Аттіли над Візантією і Римом в Європі поняття слов'ян і гунів (а у Східній Європі – ще й скіфів) ототожнювалися, причому – з наданням, протягом певного історичного часу, поняттю “гуни” негативного змісту. Але найбільшого, чого вдалося досягнути римо-візантійським фальшувальникам – це лише змінити назву антів-русів на “гунів”. Адже освічена Європа завжди відчувала, що за цією назвою постає великий, могутній і – головне – висококультурний, цивілізований русько-український мегаетнос з 6а- гатотисячолітнім історичним корінням. Однак найважливішим у розглядуваному нами контексті є все ж наголос на тому фактові, що власне анти-руси, тобто – безпосередні предки сучасних українців, здійснили у V ст. н. е. грандіозні перемоги над Візантією і Римом.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість“ на сторінці 5. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДНЄ СЛОВО

  • Україна: Етнічний ренесанс. – Ідея жертовності. – Права людини

  • “Етнічний ренесанс” по-українськи: міграційний ракурс

  • Україна еміграційна

  • Україна імміграційна

  • Україна етнічна: ренесанс чи декаданс?

  • Лекція 2. Етнічна соціологія як наука і навчальна дисципліна

  • Місце і роль етнічної соціології у структурі соціологічного знання

  • Зв'язок етнічної соціології з іншими науками

  • Етнічна соціологія як навчальна дисципліна

  • Специфіка

  • Мета та основні завдання

  • Висновки

  • Раціональний зміст етнічного й національного

  • Національна свідомість

  • Феномен етнонаціональної свідомості

  • Лекція 3. Теоретичний рівень етнонаціональної свідомості

  • Етнос: погляди на природу та визначення поняття

  • Об'єктивістський погляд

  • Етногенеза

  • Розмивання етнічної специфіки та маргіналізація

  • Раси людини

  • Поняття “народ”

  • Феномен нації та визначення її поняття

  • Критика конструктивізму, або: нація – міф чи реальність?

  • Визначення поняття “нація”

  • Націєгенеза та етногенеза

  • Висновки

  • “Національний” – це “етнічний” чи “державний”?

  • Національність” – це етнічна чи державна належність?

  • Лекція 4. Практично-ціннісний рівень етнонаціональної свідомості

  • Загальнолюдська цінність етнічного

  • Багатоявленість єдиної сутності

  • Виважено оцінюючи етнічне

  • Зберігаючи етнічне

  • Етнічне як спільнотно-суспільна цінність (у контексті етнічного ренесансу)

  • Індустріалізація та ідея безетнічності

  • Радянські теорії і практики знищення етнічного

  • Етнічне як індивідуально-особистісна цінність

  • Сімейне виховання як основа етнізації

  • Політична нація як цінність українського народу

  • Лекція 5. Етнонаціональна самосвідомість

  • Феномен і поняття самосвідомості

  • Психологічний аспект самосвідомості

  • Регулятивно-дійова функція самосвідомості

  • Етнічна самосвідомість

  • Суб'єкти етнічної самосвідомості

  • Загальний погляд на історичну еволюцію самосвідомості етнофора

  • Об'єктивні детермінанти гіпертрофованості етнічної самосвідомості

  • Почуття Батьківщини як феномен етнонаціональної самосвідомості

  • Усвідомлене почуття етнічної Батьківщини

  • Соціальні почуття краю осілості та “країни дитинства”

  • Почуття політично-національної Вітчизни-України

  • Висновки

  • Лекція 6. Етнонаціональна самоідентифікація

  • “Географічний” підхід до практик етнічної і національної самоідентифікації

  • Національна самоідентифікація

  • Ставлення до етнічної ідентичності як “пробний камінь” розуміння ідентичності національної

  • Позиція ототожнення етнічної ідентичності з національною

  • Юрген Габермас: національна ідентичність

  • Етнічна опосередкованість національної ідентичності

  • Концепція національної ідентичності у термінологічних тенетах

  • Юрген Габермас: від національної до космополітичної ідентичності

  • Об'єднана Європа як наступник сучасних націй і національних ідентичностей

  • “Постнаціональна” ідентичність

  • Мультикультурна чи поліетнічна ідентичність – майбутнє Європи?

  • Імміграція як перспектива перетворення “етноядерної” національної ідентичності на мультикультурну

  • Висновки

  • Ірраціональні засади етнічного й національного

  • Лекція 7. Етнічне й національне у ментальному вимірі

  • Пошуки духовно-ментальних підвалин світобуття

  • Пошуки представниками школи “Анналів”

  • Етнічна ментальність

  • Феномен етнонаціональної ментальності

  • Висновки

  • Лекція 8. Етнічне й національне як колективне підсвідоме

  • Колективне несвідоме, архетип і душа в аналітичній психології Юнга

  • Феномен колективного підсвідомого: сучасне прочитання К. Юнга

  • Первісно-інстинктивні архетипи Юнга

  • Архетип “Здоланого душевного мороку”

  • Архетип “Психічно цілісної людини” первісних соціумів

  • Етнічні архетипи

  • Формування, функціонування, значення та зміст етнічних архетипів

  • Національно-суспільне підсвідоме

  • Висновки

  • Ментально-архетипний зміст етнічного

  • Лекція 9. Історичні механізми самозбереження та усталені ознаки функціонування української ментальності

  • Історичні механізми ментального самозбереження українства

  • Інтелігентність (духовний аристократизм) як компенсаторно-зберігальна ментальна ознака українства

  • Оборона православ'я – етнорелігійний засіб ментального самозбереження українства

  • Хмельниччина як чинник остаточного перетворення українства з етнографічної маси на ментально піднесену етнічну цілісність

  • “Здворянщення” козацької старшини, духовний занепад та друге ментальне відродження українства

  • Психологічно-соціальні ознаки української ментальності

  • Демократизм

  • Індивідуалізм як визначальна двоїста ознака української ментальності

  • Роз'єднаність українства як ментальна похідна надмірності індивідуалізму

  • Селянськість як псевдоментальна ознака українства

  • Висновки

  • Лекція 10. Етнічна мова як засадова ознака функціонування української ментальності: основні змісто-вияви

  • Вступ: основні змісто-вияви мовноїознаки етноментальності українців

  • Санскрит – праукраїнська мова

  • Сучасна українська мова і санскрит

  • Трипільсько-санскритські засади унікальності мовної ознаки етноментальності сучасних українців

  • 1917-1953 pp.: Підпресинговий змісто-вияв, або мовна складова української етноментальності у лещатах брутальної політики масового фізичного винищування

  • Динаміка змін у чисельності етнічних українців і етнічних меншин та зміни у виявах мовної складової української етноментальності (за наявними статистичними даними 1939-1959 pp.)

  • Загальні етномовно-ментальні наслідки змін у чисельності етнічних українців і росіян (за наявними статистичними даними 1926-1959 pp.)

  • 1953-1991 pp.: “Гуманний” змісто-вияв, або руйнування мовної складової української етноментальності шляхом російщення

  • Російщення територіального сегмента українського етнічного простору протягом 1959-1989 pp. як засадова умова здійснення всіх інших напрямів російщення

  • Російщення освітянсько-мовного, видавничо-мовного та культурно-мовного сегментів українського етнічного простору на відтинку 1959-1989 pp.: роль міст

  • Російщення української етнічної писемності, або лінгвоцид

  • Російщення мовної складової ментальності етнічних українців у спосіб “двомовних” та “рідномовних” маніпулювань їхньою свідомістю

  • 1991-2015 pp.: Функціонування етномовної складової української ментальності за умов новітньої української державності

  • Зміни у теоретичному розумінні та у практичних виявах мовної складової української етноментальності на відтинку 2001-2015 pp.

  • Висновки

  • Лекція 11. Українство як носій колективного підсвідомого

  • Українська Козацькість: від етноментального до етносимволічного виміру

  • Особливі місце, функції та роль козаччини у формуванні Козацькості як визначальної етноментальної риси українства

  • Перетворення Козацькості з дієво-визначальної етноментальної ознаки на колективний підсвідомий образ-символ українства

  • “Власна Держава” – омріяний образ-символ українства

  • Смисло-зміст “Соборна Держава”

  • Смисло-змістовна для-себе-інтенція “Очікування (жадання) Здатного Політичного Лідера”

  • Смисло-зміст “Сучасна Козацька Держава”

  • Легендарний образ-символ “Трипільсько-Санскритська Праукраїна”

  • Відцентрові міграції з Трипілля як концептуальна засада пояснення появи індоєвропейськомовних етносів

  • Основні напрями формування у колективній підсвідомості сучасних українців фальшивих образів-символів їхнього історичного минулого

  • Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість
  • Фальшувальний проект “Українці – прийшлий етнос” versus образ-символ “Українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”

  • Висновки