У другій половині XVIII ст. становище вже обертається на протилежне: освіта і духовно-культурне життя поступово пересуваються на північ. А в Україні, внаслідок покріпачення селян, посилення загалом соціально-економічного гноблення населення, втрати Січчю своєї військової ролі охоронця кордонів (після підкорення Росією Криму) й тому занепаду козаччини як гаранта української самостійності та державності, у духовно- культурному житті не тільки не відбулося просування вперед, а вкінець руйнувалося й те, що було. Стала зайвою і зникла нижча й занепала вища школа рідною мовою, ледве животіла писемність.
Роблячи підсумковий висновок, М. Грушевський пише, що “за Польщі та Москви так зложилося, що котрі заможні українці, то сполячилися й змосковщилися” [1, с. 115], царським урядом було “старшину українську зрівняно з дворянами російськими, чини козацькі переведено на чини російські. Відкрито українцям дорогу до найвищих посад російських (чимало з них було міністрів). Селянство українське віддано українській старшині в люте кріпацтво, у всім зрівнявши з селянами великоруськими, аби тільки старшина, пани українські забули гетьманщину і права українські” [Там само, с. 45]. І таки забували... Відтак українство вдруге втрачає свою владно-політичну еліту.
Після мазепинського духовно-культурного Відродження минуло 100 років, “і ось наприкінці XVIII століття вищий клас малоросійського суспільства масово зрікається мови своєї батьківщини, відмовляється від одягу, звичаїв, національної обстановки, – він намагається вести "благородне" життя, тобто наслідувати російське дворянство”. “Ще трохи, й ціла прірва розділила культурний клас, який зрікся своєї національності й національної культури, від закріпаченого народу, котрий зберіг свої національні риси, та не зміг утриматися на досягнутій ним культурній висоті” [21, с. 152,155].
І все ж знову український етнос, позбавлений власної владно-політичної еліти, втративши церковну автономію, не маючи фактично власної буржуазії, напружує свої сили і, через таких геніїв, як Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка, через “розстріляне Відродження” 20-30-х років XX ст., маніфестує надзвичайну здатність до самозбереження. Отже, знову, як його компенсаторно-зберігальна ментальна риса, як його дійсний духовний аристократизм, вже вдруге постає його внутрішня інтелігентність, а разом з нею – його вища духовна інтелігенція. Причому, як дуже слушно зауважував відомий соціолог Юрій Левада, “у понятті “інтелігенція”... міститься щось інше і більше, ніж “верства” або “соціальна група”; це водночас ще й соціальна функція, роль, причому уявлена як місія, оточена ореолом обов'язку та жертовності. Це не просто група освічених людей, але якась спільність, яка бачить сенс свого існування в тому, щоб нести плоди освіченості (культури, освіти, політичної свідомості тощо) в народ і яка вподібнює це завдання до священної (принаймні культурно-історичної) місії” [22, с. 156]. Гадаємо, не буде перебільшенням стверджувати, що українська етнічна інтелігенція, виконуючи свою священну місію, виявила надзвичайну жертовність і відданість своєму народові. Не буде перебільшенням стверджувати також і те, що вона свою місію таки виконала, бо українство як цілісний етноментальний феномен існує. І не тільки як цілісний, а й як повноцінний.
На останньому особливо важливо наголосити тому, що відсутність в українства власної владно-політичної еліти, власних україномовних філософів світового рівня тощо часто-густо інтерпретують як саме ментальну неповноцінність, меншовартість українства. Прикладом скиглення такого кшталту (на противагу вселенським скигленню, побиванню та тузі з приводу тих бід і трагедій, що їх зазнало українство у минулому) є те “якби”, що його висловив 1954 р. знаний серед української західної діаспори філософ і публіцист Микола Шлемкевич: “Які були б ми щасливі, – писав він, – коли б сьогодні, в час негоди, ми могли увійти під високе склепіння нашого "Гамлета" чи нашого "Фавста"; коли б могли шукати доріг духу, заглиблюючися в наших Кантів, Шопенгауерів, Ніцше, Бергсонів. Маємо великих провісників у Шевченкові, Франкові, Лесі Українці, але не завериіителів духу. Тож не під склепінням своїх палат, але серед дороги, битий вітрами, стоїть український дух – скита- лець без теплої одежі мислі й образу” (курсив автора. – Ред.) [23, с. 135].
На такі ремствування М. Шлемкевича подамо два, так би мовити, контраргументи. По-перше, духовно-культурна невивершеність не є чимось притаманним лишень українству, а радше являє собою деяку історичну норму. Так, В. Мільтон звертає, зокрема, увагу на невивершеність як на типову ознаку епосу та літератури Давньої Греції, Стародавньої Індії, а також російського, японського та низки західноєвропейських народів [24, с. 100]. По-друге, на оптимістичний лад має налаштовувати кожного “етноскигляра” хоч би і той загальновідомий факт, що ще на середину XIX ст. Прага була майже суцільно німецькомовним містом. Тут, здається, коментарі геть не потрібні.
З'ясувавши в основних рисах, як українство у історичній боротьбі за виживання розвивало і гартувало власну етнічність, спробуємо по можливості пильно вдивитися у найвиразніші ознаки української ментальності. Адже, певна річ, сьогоднішніх українців як етнос завжди можна “впізнати” через їхню неповторну ментальність. Вдавшись до розгляду останньої, всю множину ознак, що вони її складають, можливо, з нашого погляду, згрупувати принаймні навколо таких, як інтелігентність (про яку вже достатньо сказано); гуманність і демократизм; індивідуалізм і роз'єднаність; працьовитість-хазяйновитість та, особливо, – етнічна мова.
Психологічно-соціальні ознаки української ментальності
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „“Здворянщення” козацької старшини, духовний занепад та друге ментальне відродження українства“ на сторінці 1. Приємного читання.
