Як пам'ятає читач, у лекції 7 ми визначили етнічну ментальність “як неусвідомлюваний етносом результат екстеріоризації ним своєї сутності, як духовно-культурний зовнішній самовияв етнічної спільності”, як “обличчя”, яким етнос повернутий до всіх інших етносів” (підпараграф 7.3.2.), і зазначили, що “змістовно етнічна ментальність втілюється у мові – як характерні особливості світосприйняття, моральні вимоги, норми та цінності, переважаючі життєві настрої; у діях – як типи характеру, форми взаємин, ставлення до праці, як організація побуту тощо” (підпараграф 7.3.1.).
І етнічна мова українців щодо таких розглянутих нами у лекції 9 визначальних ментальних ознак українського етносу, як інтелігентність (= духовний аристократизм), гуманність (миролюбність, поступливість, лагідність, милосердя, щирість, гостинність, жартівливість), демократизм (волелюбність, рівноправність, справедливість), індивідуалізм (хазяйновитість, оптимізм, шанолюбство), тому постає як засадова ознака, що вона (етнічна мова українців) не сухо, не раціонально-поняттєво віддзеркалює зміст відповідних думок, цінностей, вчинків і дій етнофорів, а випромінює назовні через свої унікально-неповторні словопоняття протягом тисячоліть сформовану українством його особливо-піднесену духовність.
Адже в українській мові ніколи не було матерщини, українська мова завжди містила велику купу понять, що відбивали реальні практики шанобливого ставлення до людини взагалі, до жінки-матері, до старших у родині і в громаді, дбайливе ставлення до дітей, людей похилого віку, інвалідів. Навіть у словах гімну України йдеться не про ворогів, а про “вороженьків”. Недаремно ж француз П'єр Шевальє ще у 1663 р. писав, що “українська мова – дуже ніжна й сповнена пестливих висловів та надзвичайно тонких зворотів” (див. с. 331 цього посібника). Гадаємо, що, такою наша мова постала перед цим іноземцем внаслідок порівняння її з багатьма іншими мовами.
Згадували ми й про високу оцінку української мови як однієї з наймилозвучніших, наймелодійніших та найвиразніших мов світу, що її (цю оцінку) було дано на міжнародних конкурсах мов у 1928 та у 1934 pp. у Парижі (див. с. 331-332 цього посібника). Але й сьогодні етнічні українці України демонструють усьому світові такі дивовижні моральнісні практики, які, напевне, були б геть неможливі, якби зникла унікальна українська мова. Тому доброзичливо налаштовані американці й пишуть про українців таке: “Поетичні за своєю вдачею, вони пов'язують кохання не з еротикою, а з більш філософським материнським почуттям. Існує справжня м'якість характеру, що постає як чемність та висока пошана до жінки. Жінки вважаються моральнішими лідерами націГ (курсив автора. – Ред.) (див. лекцію 9, с. 315).
Однак етнічна мова українців має вагомість не тільки як засадова ознака їхньої ментальності, а й як неоціненний “живий матеріал” для філологів-індоєвропеїстів всього світу, оскільки на сьогодні вже не підлягає сумніву факт вражаючої спорідненості української мови із санскритом. Більш за те, є всі підстави розглядати санскрит як праукраїнську мову, а прадавню Україну – як батьківщину аріїв.
Втім український народ зазнав у XX ст. великих трагедій внаслідок його поразки у визвольних змаганнях 1917-1921 pp., через яку (поразку) Україна, вирвавшись з колоніальної залежності від царської Росії, майже відразу перетворилася на колонію Росії більшовицької. І цей новий ворог українства виявився набагато жорстокішим порівняно з попереднім. Отримавши від царської Росії (на території, що не включала Західну Україну) таку “спадщину”, як практично російськомовні міста, нова влада заходилася винищувати основних носіїв духу непокори, притаманного українській ментальності, – українських селян та патріотичну українську інтелігенцію.
Проте український етнос виявився надто численним, а тому – незнищенним: ні жахливі багатомільйонні голодомори 1922, 1933 та 1947 pp., ні мільйонні жертви депортацій, переселень, репресій, ні звірства проти цивільних етнічних українців під час “визволення” України радянськими військами у 1943– 1944 pp. тощо не змогли остаточно зламати хребта українству, хоч і загнали його (українство) у глибокий “демографічний стопор”. Відтак людиноненависницька колоніальна влада розпочала справжню війну проти української мови – як у “теоретичний” спосіб (у формі лінгвоциду, або мововбивства), так і здійсненням політики тотального російщення. Розрахунок робився на те, що якщо відібрати в українців їхню етнічну мову, то вони не повимирають фізично, але, власне кажучи, вони перестануть бути українцями, деетнізуються, а точніше – зросійщаться, докорінно змінять свою етноментальність.
На думку видатного українсько-російського мовознавця Олександра Потебні (1835-1891), “взагалі денаціоналізація (деетнізація. – О. Я.) сходить на погане виховання, на моральну хворобу: на неповне користування засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомості; на ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, який заміняє лише слабкий зв'язок з чужими; на деморалізацію суспільства, аморальність, спідлення” [67, с. 73]. Проте найпершою вагомою ознакою деетнізації є повна втрата людиною рідної (=етнічної) мови (що, однак, підкреслимо, суттєво відрізняється від білінгвізму), а відтак, – втрата здатності бути, як це показує О. Потебня, повноцінним соціальним суб'єктом. Тож маємо ще один переконливий аргумент на користь того, що етнічна мова є засадовою ознакою функціонування української ментальності.
Однак вважаємо за вельми важливе підкреслити ту обставину, що якщо українська мова постає у середовищі російськомовних українців не як функціональна (порівняйте із самохарактеристикою російськомовних українських націоналістів: “На другой вопрос: “What is your native language”, отвечаем: “I'm bilingual: Ukrainian and Russian” – див. c. 397 цього тексту), а лише як знана, то вона не може бути засадовою ознакою етнічної ментальності членів цього середовища, оскільки їхня ментальність вже не українська. Саме таку ситуацію подає
Анатолій Момрик: “панівною мовою в східних регіонах (України. – О. Н.), – пише він, – залишається російська. Покоління дідів, яке розмовляло українською на Сході вимирає, а на зміну їм приходять російськомовні онуки. Звісно, вони знають українську мову навіть краще, ніж їхні батьки, однак вона не є їм рідною, а – вивченою, навченою” [60].
Загалом здійснений нами у цій лекції аналіз показує, що навіть багатомільйонний український титульний етнос (за умов бездержавності, колоніальної залежності) поступово втрачав свій етнонім, а разом з ним основні ментальні ознаки (насамперед таку, як мовна). І цей процес етноциду, як нам видається, мав два основні напрями.
ПЕРШИЙ НАПРЯМ – ЕТНІЧНА “ЗАЧИСТКА”, або тотальне фізичне винищування носіїв української мови:
• 1) відвертий етноцид у формі геноциду (голодомори, масові розстріли);
• 2) поступовий перехід до штучного стримування зростання чисельності етнічних українців засобами депортації; переселення (із заміщенням українського населення російським); політика так званого “обміну кадрами”, тобто перманентного спрямування потоків кадрів спеціалістів-українців за межі України, а кадрів спеціалістів-росіян – на українські етнічні землі тощо.
ДРУГИЙ НАПРЯМ – РОСІЙЩЕННЯ свідомості етнофорів-українців (= жорсткий наступ на українську мову) у такій послідовності:
• 1) ускладнення користування рідною мовою внаслідок брутального “теоретичного” деформування української мови з метою “підгонки” її під російську;
• 2) поступове узвичаєння користування мовою панівної російської етнічної меншини;
• 3) відмова від визнання своєї української мови рідною на користь російської;
• 4) відмова від визнання своєї української етнічної належності на користь російської, втрата української етнічної ментальності.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Висновки“ на сторінці 1. Приємного читання.
