Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість

Українська етносоціологія

Відтак, завершуючи спростовування того викривленого уявлення, що “сармати були останнім індоєвропейським (читай: "іраномовним". – О. Н.) народом, що прийшов зі сходу”, зазначимо, що сармати – це тиверці-руси (а мовою сьогоднішніх реалій – українці), а ніякі не прийшлі зі сходу, чужомовні племена. Тому ми не приймаємо тезу фальшувальників про те, що сармати – іраномовні племена, які прийшли зі сходу, “вплинули на формування слов'ян Середнього Подніпров'я, асимілювавшись в середовищі антських племен”. Більш за те, фальшувальниками також стверджується буцімто “сармати вплинули на формування української культури, мови та антропологічного типу українців. Особливо сильними іранські (!) впливи є у Східній Україні. Саме тут дуже поширені іранські (!) топоніми (наприклад, Ворскла, Донець, Дон та ін.)” (виділення та курсив автора. – Ред.) [48]. Адже ж у такий спосіб ідея трипільсько-санскритського походження сарматів геть відкидається, а той науково доведений факт, що сучасна (а особливо – старо-) українська мова є більш наближеною до санскриту, ніж іранська (перська), ігнорується.

Насправді, гадаємо, слід говорити не про впливи сарматів “на формування української культури, мови та антропологічного типу українців”, а про те, що сармати власне й були праукраїнцями, від яких українці-нащадки успадковували риси, що вражали колись (– козацькість) або вражають й досі (= піднесене, аж до обожнювання, ставлення до жінки) сучасників. Адже коли ми читаємо, що “сармати, як і скіфи, – це народ-армія, де все чоловіче населення було військовозобов'язаним” [50], хіба ми при цьому не пригадуємо безстрашних українських козаків-запорожців, військо яких було неперевершеним у всій Європі XVI-XVII ст., а також українських реєстрових козаків, котрі в одній руці тримали плуга, а в іншій – шаблю?

Що ж стосується місця і ролі жінки у сколотсько-сарматському суспільстві-соціумі, то, як це бачиться сучасному українському дослідникові українського менталітету письменнику Олександру Стражному, “особливістю сарматського соціального устрою була гінекократія – високе становище у суспільстві жінок, свого роду матріархат. Родинні поховання формувалися навколо могили жінки, яку вважали праматір'ю. Сарматські жінки не лише підтримували лад у господарстві й виховували дітей. У "Путівнику" Скілакса Каріандського є відомості, що сарматські жінки часто тримали в своїх руках кермо влади. Це підтверджують і записи Поліена (II ст. н. е.), який розповідає про ватажків сарматських племен – цариць Тіргатао й

Амагі. Сарматки були воїнами нарівні з чоловіками. Античні автори повідомляли, що сарматки були чудовими вершницями, вправно метали дротики й стріляли з луків. Усе це сусідам- грекам, які сприймали жінку лише як служницю, здавалося таким неймовірним, що вони складали про сарматок легенди. Зокрема, про загадкових амазонок” (виділення автора. – Ред.) [Там само].

Навівши це описання, ми не можемо не нагадати слушну думку К. Маркса про те, що показником демократичності й цивілізованості суспільства є становище в ньому жінки. Отже, з огляду на це, слід визнати, по-перше, що сарматське суспільство було для свого часу вельми цивілізованим і достаньо демократичним, а, по-друге, – що й нашим сьогоднішнім сучасникам-іноземцям впадає у вічі факт того досить високого становища, що його, порівняно з іншими етносами, посідає в українстві жінка (див. с. 315 даного тексту). Важко не побачити тут спадковості.

Разом з тим, повертаючись до автора дифірамбів сарматським жінкам – Олександра Стражного, маємо констатувати, що в цілому йому не вдалося здолати радянсько-неорадянське упереджене, а тому значною мірою сфальшоване, ставлення до предків українців – кімро-скіфо-сарматів. Тому-то Стражному вдалося дещо інше, а саме: “з'ясувати”, що “римляни зовнішність сарматів описували так: "Люте обличчя, грубий голос, ні волосся, ні борода не стрижені"” [50]. Натомість Н. Левицька подає здебільшого позитивне свідчення, а саме: “Один сучасник так описував сарматів: "Вони високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах"” [37]. Особливий же подив викликає те, що О. Стражний, як “спеціаліст з української ментальності”, запитуючи: “Так хто ж вони, сармати, безпосередні учасники формування східнослов'янських націй і східнослов'янського менталітету?” (курсив автора. – Ред.), відповідає: “По суті – як і скіфи: грабіжники та шибеники” [50]. Отже, за О. Стражним, громадяни, скажімо, сучасної Західної Європи мають “розпізнавати” у представників вже сформованих на сьогодні східно-слов'янських націй (це – українці, білоруси та росіяни?) скіфо-сарматські ментальні риси грабіжників та шибеників.

Шкода, що цей автор не спромігся помітити, що далеко не миролюбні, а також геть не гуманні (у контексті сьогоднішніх морально-етичних цінностей) сусіди скіфо-сарматів – стародавні греки, а особливо – римляни, суспільства яких трималися на рабській праці, не були ні “білими”, ні “пухнастими”. Шкода також, що сучасний український письменник, стверджуючи, що скіфо-сармати були 11 безпосередніми учасниками формування східнослов'янських націй”, некритично відтворює образливі штампи тогочасних чужинців, вороже налаштованих до предків сучасних українців. Адже ці предки дійсно були лютими по відношенню до своїх ворогів, але створене ними суспільство було чи не найгуманнішим як на ті історичні часи.

Наостанок зазначимо, що у Велесовій Книзі геть не вживається поняття “сармати”, тому що воно є чужинецько-накинутим. І це, гадаємо, свідчить про вже досить розвинену етнічну самосвідомість русів-праукраїнців.

Що ж стосується вигадок про “германських готів” та про “орди тюркомовних гунів”, то тут, гадаємо, достатньо протиставити цим вигадкам правдиві історичні свідчення.

“Германські готи”

У 1980 р. “Украинская Советская Энциклопедия” подає статтю “Готы”, у якій, зокрема, зазначається: “Готи, готони – племена східних германців. На початку нової ери жили на південному узбережжі Балтійського моря та у пониззі Вісли. Наприкінці II ст. н. е. почали пересуватися на південний схід і у 1-й половині III ст. н. е. осіли у Північному Причорномор'ї. Тут готи змішалися із місцевими, переважно скіфо-сарматськими племенами, створивши потужне політичне об'єднання. У III ст. н. е. ... відбувся розділ готів на остготів (жили у низів'ях Дніпра) та вестготів (у низів'ях Дністра). ... У 375 р. н. е. готський союз був розгромлений Гунами” (виділення автора. – Ред.) [55, с. 138].

Мусимо констатувати, що цей текст потребує суттєвого коригування. По-перше, вживання поняття “племена східних германців” передбачає існування “на початку нової ери” племен “західних германців”. Однак у ці часи не тільки “на південному узбережжі Балтійського моря та у пониззі Вісли”, а й ні в якому з інших місць Європи (тобто – ніде) племен “західних германців” не існувало. Натомість “принаймні на початок нової ери основне населення Півночі та надр Європи аж до Альп і Дунаю, до Чорного моря та мінімум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безліччю племен і племінних назв” (виділення автора. – Ред.) [56, с. 418].

І серед цієї “безлічі слов'янських племен” займали свою нішу й готи. Так, “візантійський історик VII ст. Феофілакт Сімокатта навіть був упевнений, що назви “готи” й “слов'яни” мають однакове значення”. “Щодо ГОТІВ (ГЕТІВ), – пише Сергій Піддубний, – [то] Велесова Книга спонукає ... до деяких незвичних для науки висновків – у ній вони ГОДЕ. Але спочатку нагадаємо, що ... їх вважають скитського (скіфського. – О. Н.) походження” [39, с. 149]. Про слов'янське походження готів взнаємо “зі слів далматинського історика Мавро Орбіні (XVI ст.): "...Слов'янський народ оздоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу ... І від цього славного народу в давні часи пішли найсильніші народи, а саме – слов'яни, вандали, бургундіони, готи, остроготи, руси або раси, візіготи, гепіди, гетналани, верли або герули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або ункрани, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського і розділилися на багато начал ... Всі вони були народ слов'янський..."” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 147].

Сучасний дослідник індоєвропейськомовної проблематики професор Дж. Гейз, чітко окреслюючи географічний ареал формування етнічних пращурів сучасних європейських народів, “каже, що південно-східна Європа (себто Україна. – С.П.) була понад 2000 років величезним резервуаром, джерелом, з якого виходили незліченні колонізатори Західної Європи і Малої Азії. Він (Гейз) стверджує, що ті колонізатори належали до одної раси (індоєвропейської), говорили одною мовою, яка вже на нових місцях поселення розпалася на окремі прамови, з яких постали сучасні європейські мови (J. Geise. "Man in the Westen World")” (виділення і курсив автора. – Ред.) [39, с. 152]. Отже, зі слів Мавро Орбіні та професора Гейза випливає, що “на початку нової ери” готи були ще праукраїномовними, а германомовними вони стали набагато пізніше (за Дж. Гейзом. – “на нових місцях поселення”). Тому й розшифровування С. Піддубним ГОТІВ як ГЕТІВ має, вважаємо, досить глибокий сенс.

Але ж які фактори-чинники у першу чергу спровокували фальшування в напрямі передчасно-штучного, тобто – анахронічного перетворення гетів на готів? На нашу думку, це: 1) близькість звучання слів “гети” й “готи”; 2) реальний факт ворожнечі й військових змагань між племенами антів-русів і скіфо-гетів; 3) реальний історичний факт поділу гетів на східних і західних; 4) кількасотлітнє існування могутнього антського союзу (270 р. – середина VIII ст.).

Відтак, по-перше, фальшувальники використали близькість звучань слів гети-готи. Автор однієї зі статей у Вікіпедії, присвяченій історії готів, звертаючи увагу на цю обставину, пише: “Найбільшим твором з історії готів була праця Кассіодора – на початку VI ст. за наказом остготського короля Теодоріха, він пише дванадцятитомну працю Gothorum Historia ("Історія готів"). Цей твір було втрачено, але його частково використав Йордан (близько 550 р.) при створенні праць De Origine actibusque Getarum і наступної – Getica. В якості джерел він використовував різні ранні племінні легенди, які були, можливо, передані в усній формі. Кассіодор в якості історіографічної моделі використовує твір Germania Тацита, і часто ототожнює з готами численні скандинавські й скіфські племена, чиї назви були співзвучні в класичній древній географії та етнографії (особливо часто плутають з готами гетів)” (виділення автора. – Ред.) [57]. З іншого боку, маємо зазначити, що взагалі всі перелічені Тацитом у його творі племена знаходились ще на праукраїнській стадії еволюції мови санскрит.

Що ж до скіфського племені так званих “готів” (“годе”), то вони довгі століття мешкали поряд із племенами антів-русів, і насправді наймення вони мали не “готи”, а “гети” (чого цілком свідомий С. Піддубний, але у його перекладі Велесової Книги ці гети-годе чомусь фігурують як “готи”, чим, гадаємо, вноситься певна плутанина). Адже в так званого “готського” історика Йордана (VI ст.) твір, присвячений так званим “готам”, зовсім, на наш погляд, не помилково носить назву “Гетика”, а не “Готика”. Багато пізніше, вже у XIX ст., один з відомих німецьких братів-казкарів – Якуб Гримм (1785-1863), будучи свідомий того, що серед низки скіфських племен на початку нової ери було плем'я під назвою “гети”, вирішив дати життя ще одній казці, перенайменувавиїи скіфських гетів на німецьких готів.

Уже згадуваний нами С. Спасько пише: “Німецькі "великі вчені" вже аж у XVIII ст. н. е. переназвали гетів на готів та сфабрикували із них: спочатку – остроготів та візіготів, а потім: остготів і вестготів. Ніяких германських походів і завоювань в Давній Історії не було... Коли Якобу Гримму вдалось так фальшиво назвати у своїй "творчості" гетів – готами ..., із німецьких вчених К. Мілленгоф [був] єдиний, хто не погоджувався із Гриммом. Мілленгоф у своїй книзі "Дойче Алтертумскунде" (1892 р. – О. Н.) ... застерігає німецьких істориків – "не творити міфів" ... "Гримма манила велика спокуса – пов'язати міцніше історію Германії з античним світом, але ... це – обман. ...Ми – німці краще зробимо, коли залишимо траків – траками, гетів – гетами, а даків – даками"” [43, с. 71,72].

По-друге, фальшувальники використали реальний факт ворожнечі й військових змагань між племенами антів-русів і скіфо-гетів. Тут маємо зазначити, що згадане вище професором Гейзом розпадання колись єдиної (праукраїнської) мови на окремі європейські (і не тільки європейські!) прамови відбувалося, поза жодним сумнівом, вельми повільно і ніяк не одночасно. Разом з тим поступове дистанціювання одна від одної окремих частин колись єдиного метаетносу призводило до відчуження, а нерідко й до ворожнечі між ними, особливо – сусідами. І передусім через те, що століттями зростаюча кількість населення посилювала боротьбу за життєвий простір.

Тому, як бачимо, попри те, що за своїм походженням і готи, і руси були “народ слов'янський”, це походження від одного етнічного кореня не гарантувало (що добре видно із тексту Велесової Книги) дружньо-родинних стосунків. Адже у Велесовій Книзі [39] скіфо-слав'яно-готи згадуються так: “готи- грабіжники” [с. 27, 29]; “вовки-хижі” [с. 82]; “з'явилися там готи Єрменріха зі злобою на нас” [с. 36]; “сто п'ятдесят літ жили так і вели боротьбу велику всякий день проти гунів і готів” [с. 39]; “Це ж у Синє море скинули з берега готів тих і проспівали над ними переможну пісню хвали” [с. 46]; “Беремо землю ту і боронимо її від ясів та гунів, як і проти готів, повертаючи стріли свої та мечі одточені” [с. 73]; “І потіснені були готами, які були на сході Сонця. Звідти пішли до Сонця, до Ніпра-ріки, де Кий заснував град” [с. 76]. “Так само відбивалися ми від готів, які одягали на голови роги від волів і корів і шкури натягали на груди свої, сподіваючись так налякати русів. А руси знімали сорочки свої й, оголивши груди, йшли до битви й перемагали. І нині йдемо оголені до битви, і переможемо їх” [с. 91]. “А тоді почали з готами воювати, і сила людська погнала тих опріч” [с. 124]; “Болярин Сегеня убив сина Єрманаріха і відігнав Гуларіха від Ворженця. Там лишилися руси, боруси і руськолани” [с. 42]; “І анти Мезенмира здобули перемогу над готами, розтрощивши їх вщент” [с. 96].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість“ на сторінці 4. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДНЄ СЛОВО

  • Україна: Етнічний ренесанс. – Ідея жертовності. – Права людини

  • “Етнічний ренесанс” по-українськи: міграційний ракурс

  • Україна еміграційна

  • Україна імміграційна

  • Україна етнічна: ренесанс чи декаданс?

  • Лекція 2. Етнічна соціологія як наука і навчальна дисципліна

  • Місце і роль етнічної соціології у структурі соціологічного знання

  • Зв'язок етнічної соціології з іншими науками

  • Етнічна соціологія як навчальна дисципліна

  • Специфіка

  • Мета та основні завдання

  • Висновки

  • Раціональний зміст етнічного й національного

  • Національна свідомість

  • Феномен етнонаціональної свідомості

  • Лекція 3. Теоретичний рівень етнонаціональної свідомості

  • Етнос: погляди на природу та визначення поняття

  • Об'єктивістський погляд

  • Етногенеза

  • Розмивання етнічної специфіки та маргіналізація

  • Раси людини

  • Поняття “народ”

  • Феномен нації та визначення її поняття

  • Критика конструктивізму, або: нація – міф чи реальність?

  • Визначення поняття “нація”

  • Націєгенеза та етногенеза

  • Висновки

  • “Національний” – це “етнічний” чи “державний”?

  • Національність” – це етнічна чи державна належність?

  • Лекція 4. Практично-ціннісний рівень етнонаціональної свідомості

  • Загальнолюдська цінність етнічного

  • Багатоявленість єдиної сутності

  • Виважено оцінюючи етнічне

  • Зберігаючи етнічне

  • Етнічне як спільнотно-суспільна цінність (у контексті етнічного ренесансу)

  • Індустріалізація та ідея безетнічності

  • Радянські теорії і практики знищення етнічного

  • Етнічне як індивідуально-особистісна цінність

  • Сімейне виховання як основа етнізації

  • Політична нація як цінність українського народу

  • Лекція 5. Етнонаціональна самосвідомість

  • Феномен і поняття самосвідомості

  • Психологічний аспект самосвідомості

  • Регулятивно-дійова функція самосвідомості

  • Етнічна самосвідомість

  • Суб'єкти етнічної самосвідомості

  • Загальний погляд на історичну еволюцію самосвідомості етнофора

  • Об'єктивні детермінанти гіпертрофованості етнічної самосвідомості

  • Почуття Батьківщини як феномен етнонаціональної самосвідомості

  • Усвідомлене почуття етнічної Батьківщини

  • Соціальні почуття краю осілості та “країни дитинства”

  • Почуття політично-національної Вітчизни-України

  • Висновки

  • Лекція 6. Етнонаціональна самоідентифікація

  • “Географічний” підхід до практик етнічної і національної самоідентифікації

  • Національна самоідентифікація

  • Ставлення до етнічної ідентичності як “пробний камінь” розуміння ідентичності національної

  • Позиція ототожнення етнічної ідентичності з національною

  • Юрген Габермас: національна ідентичність

  • Етнічна опосередкованість національної ідентичності

  • Концепція національної ідентичності у термінологічних тенетах

  • Юрген Габермас: від національної до космополітичної ідентичності

  • Об'єднана Європа як наступник сучасних націй і національних ідентичностей

  • “Постнаціональна” ідентичність

  • Мультикультурна чи поліетнічна ідентичність – майбутнє Європи?

  • Імміграція як перспектива перетворення “етноядерної” національної ідентичності на мультикультурну

  • Висновки

  • Ірраціональні засади етнічного й національного

  • Лекція 7. Етнічне й національне у ментальному вимірі

  • Пошуки духовно-ментальних підвалин світобуття

  • Пошуки представниками школи “Анналів”

  • Етнічна ментальність

  • Феномен етнонаціональної ментальності

  • Висновки

  • Лекція 8. Етнічне й національне як колективне підсвідоме

  • Колективне несвідоме, архетип і душа в аналітичній психології Юнга

  • Феномен колективного підсвідомого: сучасне прочитання К. Юнга

  • Первісно-інстинктивні архетипи Юнга

  • Архетип “Здоланого душевного мороку”

  • Архетип “Психічно цілісної людини” первісних соціумів

  • Етнічні архетипи

  • Формування, функціонування, значення та зміст етнічних архетипів

  • Національно-суспільне підсвідоме

  • Висновки

  • Ментально-архетипний зміст етнічного

  • Лекція 9. Історичні механізми самозбереження та усталені ознаки функціонування української ментальності

  • Історичні механізми ментального самозбереження українства

  • Інтелігентність (духовний аристократизм) як компенсаторно-зберігальна ментальна ознака українства

  • Оборона православ'я – етнорелігійний засіб ментального самозбереження українства

  • Хмельниччина як чинник остаточного перетворення українства з етнографічної маси на ментально піднесену етнічну цілісність

  • “Здворянщення” козацької старшини, духовний занепад та друге ментальне відродження українства

  • Психологічно-соціальні ознаки української ментальності

  • Демократизм

  • Індивідуалізм як визначальна двоїста ознака української ментальності

  • Роз'єднаність українства як ментальна похідна надмірності індивідуалізму

  • Селянськість як псевдоментальна ознака українства

  • Висновки

  • Лекція 10. Етнічна мова як засадова ознака функціонування української ментальності: основні змісто-вияви

  • Вступ: основні змісто-вияви мовноїознаки етноментальності українців

  • Санскрит – праукраїнська мова

  • Сучасна українська мова і санскрит

  • Трипільсько-санскритські засади унікальності мовної ознаки етноментальності сучасних українців

  • 1917-1953 pp.: Підпресинговий змісто-вияв, або мовна складова української етноментальності у лещатах брутальної політики масового фізичного винищування

  • Динаміка змін у чисельності етнічних українців і етнічних меншин та зміни у виявах мовної складової української етноментальності (за наявними статистичними даними 1939-1959 pp.)

  • Загальні етномовно-ментальні наслідки змін у чисельності етнічних українців і росіян (за наявними статистичними даними 1926-1959 pp.)

  • 1953-1991 pp.: “Гуманний” змісто-вияв, або руйнування мовної складової української етноментальності шляхом російщення

  • Російщення територіального сегмента українського етнічного простору протягом 1959-1989 pp. як засадова умова здійснення всіх інших напрямів російщення

  • Російщення освітянсько-мовного, видавничо-мовного та культурно-мовного сегментів українського етнічного простору на відтинку 1959-1989 pp.: роль міст

  • Російщення української етнічної писемності, або лінгвоцид

  • Російщення мовної складової ментальності етнічних українців у спосіб “двомовних” та “рідномовних” маніпулювань їхньою свідомістю

  • 1991-2015 pp.: Функціонування етномовної складової української ментальності за умов новітньої української державності

  • Зміни у теоретичному розумінні та у практичних виявах мовної складової української етноментальності на відтинку 2001-2015 pp.

  • Висновки

  • Лекція 11. Українство як носій колективного підсвідомого

  • Українська Козацькість: від етноментального до етносимволічного виміру

  • Особливі місце, функції та роль козаччини у формуванні Козацькості як визначальної етноментальної риси українства

  • Перетворення Козацькості з дієво-визначальної етноментальної ознаки на колективний підсвідомий образ-символ українства

  • “Власна Держава” – омріяний образ-символ українства

  • Смисло-зміст “Соборна Держава”

  • Смисло-змістовна для-себе-інтенція “Очікування (жадання) Здатного Політичного Лідера”

  • Смисло-зміст “Сучасна Козацька Держава”

  • Легендарний образ-символ “Трипільсько-Санскритська Праукраїна”

  • Відцентрові міграції з Трипілля як концептуальна засада пояснення появи індоєвропейськомовних етносів

  • Основні напрями формування у колективній підсвідомості сучасних українців фальшивих образів-символів їхнього історичного минулого

  • Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість
  • Фальшувальний проект “Українці – прийшлий етнос” versus образ-символ “Українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”

  • Висновки