Смисло-змістовна для-себе-інтенція “Очікування (жадання) Здатного Політичного Лідера”

Українська етносоціологія

Ті факти, що наша країна (= українські етнічні землі) протягом багатьох століть перебувала у стані колоніальної залежності або більшою своєю частиною (під владою Речі Посполитої, більшовицької Росії), або своїми великими частинами (під владою Російської та Австро-Угорської імперій), те, що й нині (починаючи з 1991 р.) Україна фактично є неоколоніальною територією тощо, – усі ці факти не можуть не породити у думках численних етнічних українців сумнів щодо здатності українства не лише створити Власну Державу (як це було, скажімо, у 1654 р. або у 1917-1920 pp.), а й міцно утримувати її у своїх руках (як це змогли зробити, до прикладу, фіни, країна яких є набагато меншою, ніж Україна і за територією, і за чисельністю населення). Врешті-решт наша тривала бездержавність призводить до виникнення уявлень про іі невипадковість.

А щодо іноземців, то вони й поготів радо тлумачать українську бездержавність як відповідну нездатність. Про один з подібних фактів подає інформацію сучасний український історик Володимир Трощинський. “17 червня 1919 р., – пише він, – М. Грушевський приїхав у Францію для участі в роботі Паризької мирної конференції. І тут він почув від радника делегації США Р. Лорда образливі слова, що український рух "організували" німці й що українці "не здатні до самоуправління". Такої точки зору дотримувалось в той час чимало представників політичної еліти США, Великобританії і Франції” [11, с. 98].

Певна річ, територіальна розірваність України, її колоніальна залежність, взагалі – перебування українців водночас під владою різних чужинців, а відтак – духовна розірваність українського етносу та зумовлена цими чинниками несуверенність політичного мислення багатьох його навіть видатних політичних діячів призводили до суттєвої деформації їхніх уявлень про українську державність, створювали серед цих діячів дуже відмінні державотворчі спрямування. У цьому контексті необхідно, мабуть, зробити те уточнення, що не можна говорити про цілий етнос як про нездатний до державотворення. Мова, гадаємо, може йти радше про неспроможність етносу у відповідний історичний момент висунути зі свого середовища таких політичних лідерів, котрі б мали волю твердо, рішуче, жорстко й послідовно проводити у життя програму державотворення.

Тому, маючи на увазі саме таких лідерів, ми не випадково постання у першій чверті XX ст. Фінської держави пов'язуємо з особою Карла Густава Маннергейма (1867-1951), Польської держави – з особою Юзефа Клеменса Пілсудського (1867- 1935), а Чехословаччини – з особою Томаша Гарріга Масарика (1850-1937). Кожний з цих політиків-націоналістів, і водночас – видатних вождів, зміг сконсолідувати свою націю та підняти її до рівня державного життя.

Натомість у ті самі історичні часи зовсім іншою виявилася доля України та її вірного сина – видатного українського політичного лідера, націоналіста-самостійника Миколи Івановича Міхновського (1873-1924). Так, “у 1917 р. спроби М. Міхновського організувати національний рух, у тому числі й серед військових, за створення української національної держави наштовхнулись на лютий спротив з боку М. Гру шевського, В. Винниченка та С. Петлюри. За спогадами П. Скоропадського, щоб усунути з політичного поля М. Міхновського, його було відправлено, не без участі С. Петлюри, на фронт” [12]. Але таким самим було ставлення до Міхновського і з боку як білих, так і червоних ворогів самих Грушевського,

Винниченка та Петлюри. Адже “коли денікінці під тиском Червоної армії евакуювались морем, Міхновський спробував скористатися нагодою і виїхати з ними, але його, як “відомого непримиренного ворога Росії”, на корабель не взяли”, а “за радянських часів ім'я Миколи Міхновського з ідеологічних мотивів було заборонене, а пам'ять про нього – майже стерта” (виділення і курсив автора. – Ред.) [12].

Головна причина трагедії М. Міхновського як політичного лідера, полягала в тому, що (на той час) за понад 250 років російського панування в Україні серед переважаючої частини її інтелігенції дух незалежності, самостійності був майже вихолощений. Як зазначають М. Козицький та О. Поліщук, ще драгоманівська політична програма щодо України, “замість консолідації нації пропонувала автономію повітів, а замість боротьби за власну державу – боротьбу за загальнолюдські цінності” [13, с. 6]. Тому не випадково на початку XX ст., аж впритул до подій 1917-1920 pp., “в очах українських політичних діячів, власне, в очах простого українського інтелігента-демократа кожен самостійник був або смішний мрійник, або небезпечний фантаст” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 13]. Коментарі, як то кажуть у таких випадках, зайві.

Загалом драгоманівська ідея автономії України у складі Росії виявилася дуже “живучою”, дуже впливовою. “У російській Україні втіленням цього впливу стала позиція людини, ім'я котрої від початку століття й аж до 1918 р. уособлювало в собі символ українства, – Грушевського ... Таким чином, відмовляючи своїй нації в політичному майбутньому, її пастирі, можливо, самі того не розуміючи, штовхнули націю до прірви. І події 1917-1920 pp. не забарилися довести це” (виділення автора. – Ред.) [Там само]. А ще більше це довели події 1932-1933 pp.

До речі, у монографії “Світоч української державності” відомого в сучасній Україні юриста Олександра Миколайовича Мироненка, члена Конституційного Суду України з 1996 р. по 2005 р., виключно на основі архівних документів, які протягом багатьох десятиліть ретельно тримались у спецсховищах, не доступних навіть для фахівців, досліджується політико-право- ва діяльність Центральної Ради. Примітно, що у цій праці досить чітко вказується на авторів тексту IV-ro Універсалу та на двозначність викладених у ньому положень. Зокрема Олександр Мироненко пише: “49 членів Центральної Ради ... 9 січня (1918 р. – автор. – Ред.) у залі Педагогічного музею ... прийняли на себе функцію установчих зборів і почали розглядати варіанти Універсалу, підготовані УСДРП (Винниченко), УПСР (Шаповал і Солтан) та особисто Грушевським” (виділення і курсив автора. – Ред.) [14, с. 150].

Далі автор монографії продовжує: “Центральна Рада в Універсалі:

• по-перше, проголосила УНР (таку назву Україна отримала 7 листопада 1917 року згідно з положеннями ІІІ-го Універсалу. – О. Н.) самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...

• по-восьме, закликала народ якнайпильніше провести вибори до Українських установчих зборів, які мали ... вирішити питання про федеративний зв'язок з республіками колишньої Російської держави у конституції незалежної УНР (виділення і курсив автора. – Ред.).

Тобто, – резюмує О. Мироненко, – проголошуючи у IV Універсалі повну і абсолютну незалежність і самостійність України, УЦР відкрито заявляла, що не розриває з своєю традиційною ідеєю федералізму” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 150, 151]. Отже, у своїй образі на західних дипломатів (17 червня 1919 р. у Парижі) з приводу їхньої невіри у здатність українців до самоврядування Михайло Грушевський, мабуть, виявив певну непослідовність. Адже й він, як політичний лідер, особисто доклав зусиль до того, щоб відповідна переконаність іноземців ще більше зміцнилася.

У цілому ж сталося так, що під час змагань 1917-1921 pp. за Власну Державу українству забракло належного лідера. Те саме можна резюмувати й стосовно трьох хвиль народного підйому в Україні кінця XX – початку XXI ст.: 1) “Народний Рух” кінця 1980-х – початку 1990-х років; 2) “Помаранчева революція” кінця 2004 р. – початку 2005 р.; 3) “Майдан” кінця 2013 – початку 2014 pp. Жодний із цих підйомів не досяг бажаних результатів.

Отже, Україні завжди були потрібні власні державні діячі, які б поєднували в одній особі полководчі здібності Наполеона з державотворчим, інтегруючим генієм Бісмарка. Та й не тільки діячі такого рівня. Так, Віктор Радіонов у своєму Післяслові до книги “Проти червоних окупантів”, що її було написано полковником Армії У HP Яковом Гальчевським (легендарним отаманом Орлом) – провідником всього повстанського національно-визвольного руху 1920-1922 pp. на Поділлі, висловлює таку думку: “На жаль, Україні в усі часи від Хмельниччини дотепер постійно не вистачало таких (як Яків Гальчевський. – О. Н.) особистостей” (виділення автора. – Ред.) [15, с. 352]. Такої ж думки дотримується й 94-річний Андрій Сапеляк, колишній єпископ української греко-католицької церкви в Аргентині, коли зауважує: “У кожній країні є свої політики-герої. У Франції був Шарль де Голь, в Італії – Альчіде де Гаспері, у Німеччині – Конрад Аденауер. А в нас – нікого. Ми без проводу багато років. Тих, хто міг би повести українців за собою, знищили кати нашого народу” (виділення автора. – Ред.) [16, с. 34].

Таким чином, образ-символ “Власна Держава” має й такий підсвідомий смисло-зміст, як “Здатність до державотворення”, або таку приховану смисло-змістову для-себе-інтенцію, як “Очікування (жадання) Здатного Політичного Лідера”.


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Смисло-змістовна для-себе-інтенція “Очікування (жадання) Здатного Політичного Лідера”“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДНЄ СЛОВО

  • Україна: Етнічний ренесанс. – Ідея жертовності. – Права людини

  • “Етнічний ренесанс” по-українськи: міграційний ракурс

  • Україна еміграційна

  • Україна імміграційна

  • Україна етнічна: ренесанс чи декаданс?

  • Лекція 2. Етнічна соціологія як наука і навчальна дисципліна

  • Місце і роль етнічної соціології у структурі соціологічного знання

  • Зв'язок етнічної соціології з іншими науками

  • Етнічна соціологія як навчальна дисципліна

  • Специфіка

  • Мета та основні завдання

  • Висновки

  • Раціональний зміст етнічного й національного

  • Національна свідомість

  • Феномен етнонаціональної свідомості

  • Лекція 3. Теоретичний рівень етнонаціональної свідомості

  • Етнос: погляди на природу та визначення поняття

  • Об'єктивістський погляд

  • Етногенеза

  • Розмивання етнічної специфіки та маргіналізація

  • Раси людини

  • Поняття “народ”

  • Феномен нації та визначення її поняття

  • Критика конструктивізму, або: нація – міф чи реальність?

  • Визначення поняття “нація”

  • Націєгенеза та етногенеза

  • Висновки

  • “Національний” – це “етнічний” чи “державний”?

  • Національність” – це етнічна чи державна належність?

  • Лекція 4. Практично-ціннісний рівень етнонаціональної свідомості

  • Загальнолюдська цінність етнічного

  • Багатоявленість єдиної сутності

  • Виважено оцінюючи етнічне

  • Зберігаючи етнічне

  • Етнічне як спільнотно-суспільна цінність (у контексті етнічного ренесансу)

  • Індустріалізація та ідея безетнічності

  • Радянські теорії і практики знищення етнічного

  • Етнічне як індивідуально-особистісна цінність

  • Сімейне виховання як основа етнізації

  • Політична нація як цінність українського народу

  • Лекція 5. Етнонаціональна самосвідомість

  • Феномен і поняття самосвідомості

  • Психологічний аспект самосвідомості

  • Регулятивно-дійова функція самосвідомості

  • Етнічна самосвідомість

  • Суб'єкти етнічної самосвідомості

  • Загальний погляд на історичну еволюцію самосвідомості етнофора

  • Об'єктивні детермінанти гіпертрофованості етнічної самосвідомості

  • Почуття Батьківщини як феномен етнонаціональної самосвідомості

  • Усвідомлене почуття етнічної Батьківщини

  • Соціальні почуття краю осілості та “країни дитинства”

  • Почуття політично-національної Вітчизни-України

  • Висновки

  • Лекція 6. Етнонаціональна самоідентифікація

  • “Географічний” підхід до практик етнічної і національної самоідентифікації

  • Національна самоідентифікація

  • Ставлення до етнічної ідентичності як “пробний камінь” розуміння ідентичності національної

  • Позиція ототожнення етнічної ідентичності з національною

  • Юрген Габермас: національна ідентичність

  • Етнічна опосередкованість національної ідентичності

  • Концепція національної ідентичності у термінологічних тенетах

  • Юрген Габермас: від національної до космополітичної ідентичності

  • Об'єднана Європа як наступник сучасних націй і національних ідентичностей

  • “Постнаціональна” ідентичність

  • Мультикультурна чи поліетнічна ідентичність – майбутнє Європи?

  • Імміграція як перспектива перетворення “етноядерної” національної ідентичності на мультикультурну

  • Висновки

  • Ірраціональні засади етнічного й національного

  • Лекція 7. Етнічне й національне у ментальному вимірі

  • Пошуки духовно-ментальних підвалин світобуття

  • Пошуки представниками школи “Анналів”

  • Етнічна ментальність

  • Феномен етнонаціональної ментальності

  • Висновки

  • Лекція 8. Етнічне й національне як колективне підсвідоме

  • Колективне несвідоме, архетип і душа в аналітичній психології Юнга

  • Феномен колективного підсвідомого: сучасне прочитання К. Юнга

  • Первісно-інстинктивні архетипи Юнга

  • Архетип “Здоланого душевного мороку”

  • Архетип “Психічно цілісної людини” первісних соціумів

  • Етнічні архетипи

  • Формування, функціонування, значення та зміст етнічних архетипів

  • Національно-суспільне підсвідоме

  • Висновки

  • Ментально-архетипний зміст етнічного

  • Лекція 9. Історичні механізми самозбереження та усталені ознаки функціонування української ментальності

  • Історичні механізми ментального самозбереження українства

  • Інтелігентність (духовний аристократизм) як компенсаторно-зберігальна ментальна ознака українства

  • Оборона православ'я – етнорелігійний засіб ментального самозбереження українства

  • Хмельниччина як чинник остаточного перетворення українства з етнографічної маси на ментально піднесену етнічну цілісність

  • “Здворянщення” козацької старшини, духовний занепад та друге ментальне відродження українства

  • Психологічно-соціальні ознаки української ментальності

  • Демократизм

  • Індивідуалізм як визначальна двоїста ознака української ментальності

  • Роз'єднаність українства як ментальна похідна надмірності індивідуалізму

  • Селянськість як псевдоментальна ознака українства

  • Висновки

  • Лекція 10. Етнічна мова як засадова ознака функціонування української ментальності: основні змісто-вияви

  • Вступ: основні змісто-вияви мовноїознаки етноментальності українців

  • Санскрит – праукраїнська мова

  • Сучасна українська мова і санскрит

  • Трипільсько-санскритські засади унікальності мовної ознаки етноментальності сучасних українців

  • 1917-1953 pp.: Підпресинговий змісто-вияв, або мовна складова української етноментальності у лещатах брутальної політики масового фізичного винищування

  • Динаміка змін у чисельності етнічних українців і етнічних меншин та зміни у виявах мовної складової української етноментальності (за наявними статистичними даними 1939-1959 pp.)

  • Загальні етномовно-ментальні наслідки змін у чисельності етнічних українців і росіян (за наявними статистичними даними 1926-1959 pp.)

  • 1953-1991 pp.: “Гуманний” змісто-вияв, або руйнування мовної складової української етноментальності шляхом російщення

  • Російщення територіального сегмента українського етнічного простору протягом 1959-1989 pp. як засадова умова здійснення всіх інших напрямів російщення

  • Російщення освітянсько-мовного, видавничо-мовного та культурно-мовного сегментів українського етнічного простору на відтинку 1959-1989 pp.: роль міст

  • Російщення української етнічної писемності, або лінгвоцид

  • Російщення мовної складової ментальності етнічних українців у спосіб “двомовних” та “рідномовних” маніпулювань їхньою свідомістю

  • 1991-2015 pp.: Функціонування етномовної складової української ментальності за умов новітньої української державності

  • Зміни у теоретичному розумінні та у практичних виявах мовної складової української етноментальності на відтинку 2001-2015 pp.

  • Висновки

  • Лекція 11. Українство як носій колективного підсвідомого

  • Українська Козацькість: від етноментального до етносимволічного виміру

  • Особливі місце, функції та роль козаччини у формуванні Козацькості як визначальної етноментальної риси українства

  • Перетворення Козацькості з дієво-визначальної етноментальної ознаки на колективний підсвідомий образ-символ українства

  • “Власна Держава” – омріяний образ-символ українства

  • Смисло-зміст “Соборна Держава”

  • Смисло-змістовна для-себе-інтенція “Очікування (жадання) Здатного Політичного Лідера”
  • Смисло-зміст “Сучасна Козацька Держава”

  • Легендарний образ-символ “Трипільсько-Санскритська Праукраїна”

  • Відцентрові міграції з Трипілля як концептуальна засада пояснення появи індоєвропейськомовних етносів

  • Основні напрями формування у колективній підсвідомості сучасних українців фальшивих образів-символів їхнього історичного минулого

  • Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість

  • Фальшувальний проект “Українці – прийшлий етнос” versus образ-символ “Українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”

  • Висновки