Отже, по-перше, вкажемо на такий зроблений трипільцями “подарунок” людству, як державний устрій суспільства. Адже ж Аратта це – “найстародавніша у світі держава, що виникла у 6200 ± 97 р. до н. е. у Дунайсько-Дніпровському регіоні... Розквіт Аратти між серединами VI–III тис. до н. е. найбільш відомий нині під умовною назвою "археологічна культура Кукутені – Трипілля" або "трипільська археологічна культура"” [21, с. 637,638]. Більш за те, саме араттці та їхні послідовники, вихідці з Трипільських теренів, створили такі стародавні держави, як Шумер, Вавилон, Персія, Греція, Рим та ін.
По-друге, поступове трансформування “первісно-комуністичної” (за Ю. Шиловим) державності Аратти у ранньо-класову, перехідну державність суспільства, що воно неадекватно позиціонувалося як шерег спонтанних “місцевих археологічних культур”, геть не означало зникнення Трипільсько-санскритського суспільства-соціуму. Адже, навпаки, – культури трипільців-усатівців, трипільців-ямників, трипільців-катакомбників, трипільців-зрубників та інших являли собою розгорнутий в історичному часі шерег еволюційних виявів саме цього (але оновленого, єдиного й великого) суспільства. Це суспільство оновилося й посилилося внаслідок “Усатівської соціально- економічної революції” кінця IV тис. до н. е. Сама ж “Усатів- ська революція” (як феномен “усатівського варіанта пізньої трипільської культури”) пов'язана з початком територіального поширення трипільської культури, сперш, певна річ, – у степи північно-західного Причорномор'я. Тобто йдеться про ті часи, коли значна частина людності трипільців-землеробів здійснила вимушений природною катастрофою 3200-3150 pp. до н. е. вихід із середнього Подніпров'я у Північно-Західну Індію. Водночас певна частина трипільців-“залишенців” (= т. зв. “усатівців”) мігрувала у степи північно-західного Причорномор'я, де вони “чи не першими створили й “обкатали”... кочове скотарство” [22, с. 56] і своїм одночасним перебуванням у соціальному симбіозі з іншою (спорідненою, землеробською, географічно північнішою) частиною трипільців-“залишенців” (котрі нікуди не мігрували) фактично й здійснили “Усатівську революцію”. Відтак постало єдине й велике, відтоді – вже осіло-кочівне, Трипільське суспільство-соціум.
Усатівці створили дуальну соціально-економічну організацію, ведучи водночас осілий землеробсько-скотарський та скотарсько-кочівний способи життя. Цей симбіоз (який став відповіддю на природні виклики-катаклізми 3200– 3150 pp. до н. е. і на пов'язане з ними сильне похолодання) створювався двома частинами єдиного суспільства, з його державою перехідного типу. Пізніші українці протягом XVII- XX ст. (див. лекцію 9), так само, як і їхні далекі пращури, достойно “тримали зовнішні удари” своєї історичної долі (див. с. 313-314 даного посібника).
По-трете, звернімося до вельми важливих для теми даної лекції висновків про те, що держава “Аратта була ядром індоєвропейської мовної спільноти” [21, с. 80, див. також с. 122], що Трипільська Праукраїна багато тисячоліть тому постала як осередок-джерело міграційних процесів-витоків, внаслідок яких сформувалася сучасна велетенська індоєвропейськомовна сім'я народів-етносів. Як підкреслює Ю. Шилов, “потенціал першої у світі держави Аратта не зник у кінці III тис. до н. е., а поширився разом із міграціями народів індоєвропейської спільноти” [21, с. 102]. Але найбільш важливою ми вважаємо вказівку Ю. Шилова на те, що, “будучи ядром індоєвропейської спільноти народів, етнокультура Аратти розійшлася по світу з її переселенцями (шумерами, лелегами, русенами, аріями та ін.); прямими ж спадкоємцями залишилися на її землі українці” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 638].
При цьому ми пам'ятаємо, що на сьогодні саме українська мова є найнаближенішою до санскриту. Фактом є й те, що самі праукраїнці, як етнічна цілісність, ніколи повністю не залишали своєї Трипільської Батьківщини, “Праукраїна ... ніколи пусткою не залишалася” [43, с. 79]. Скоріш навпаки – їй було притаманне перманентне, так би мовити, “нееміграційне” територіальне поширення, і цей процес не зазнавав відчутних перешкоджаючих зустрічних рухів. Отже є підстави стверджувати, що сучасні українці є одним з найдавніших етносів світу.
Відтак вже саме сьогоднішнє існування українського етносу – це факт (разом з іншими фактами, наведеними вище), який чітко закарбовує ту істину, що еволюція Трипільської цивілізації була за своїми вектором і сутністю еволюцією передусім українства.
Величний державно-цивілізаційний поступ Русів-Українців
1. Нагадаємо, що, всупереч радянсько-неорадянській фальшувальній концепції зникнення (приблизно за дві тисячі років до н. е.) Трипільського суспільства і начебто тривалого “мельтішіння” на колишніх його теренах вигаданих “місцевих археологічних культур”, воно, це суспільство, продовжувало існувати як цілісна і безперервна осіло-кочівна соціальна організація праукраїнського метаетносу, що еволюціонувала й територіально поширювалась (зрозуміло – разом зі своєю державністю і своєю праукраїнською мовою).
На безперервність існування державно організованого суспільства у праукраїнську добу, починаючи від Аратти і впритул до Київської Русі, чітко вказує Ю. Шилов. Так, він спеціально підкреслює, що Київській Русі для того, щоб стати державою класового типу, “належало сперш здолати багатотисячолітню традицію державності іншого, докласового типу (виділення автора. – Ред.). На цю саму проблему наражалися й попередні (щодо Київської Русі. – О. Н.) Кімерія і Скіфія, але розв'язати її не змогли. Київська Русь – розв'язала” [21, с. 266]. Тобто безперервну, багатотисячолітню традицію державності було продовжено, але у “форматі” не докласової “первісно-комуністичної' [Там само, с. 93], а вже класової Київсько-Руської держави.
Поряд із встановленням того, що історичний поступ праукраїнства був безперервно-суспільно-державним, маємо визнати, що одна з “важких” проблем, що її намагаються вирішити дослідники праукраїнського минулого, це – дійсні наймення і самонаймення араттців-трипільців, а також праукраїнців доскіфської та й власне скіфської доби. Гадаємо, що більш- менш адекватні відповіді можна отримати, починаючи лише з часів, які припадають на середину II тис. до н. е.} яка (середина) є знаменною “віхою” у вивченні еволюції праукраїнського суспільства. Адже саме від середини II тис. до н. е. починаються, за Ю. Шиловим, далекі “грандіозні міграції” [21, с. 85], “основними територіями яких ... стали Іран та Індія”. У ці часи “люди, котрі утримались від міграцій, ... створили сабатинівську культуру найдавніших кімерійців” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 96, 97]. Солідарною із Ю. Шиловим щодо визначення історичного часу появи та існування кімерійців є Н. Левицька, котра стверджує, що “кімерійці населяли територію України ... з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е.” [37].
Опосередковані свідчення про праукраїнців щойно зазначеної доби ми отримали, як пам'ятає читач, від Геродота (V ст. до н. е.), котрий повідав, що спорідненими з племенами кімерійців були племена скіфів; що перші і другі взагалі являли єдиний народ із самоназвою “сколоти”; що історична тяглість сколотів складала на менше тисячі років від часів Геродота (тобто сягала десь у XV ст. до н. е.). С. К. Спасько нагадує: “Геродот записав [те], що скити йому сказали: "Від часу їх першого царя Гета (Таргетая) до вторгнення в Скитію перського правителя Дарія (512 р. до н. е. – О. Н.) пройшла тисяча років"” (виділення автора. – Ред.) [43, с. 8].
Таким чином з'ясовується, що, починаючи принаймні від XV ст. до н. е., праукраїнський метаетнос мав як своє зафіксоване історичними свідоцтвами самонаймення (ендоетнонім) – “сколоти”, так і наймення, накинуті ззовні (екзоетноніми): “кімерійці”, “скіфи”, а також дещо пізніше – “сармати”. Втім, як уже зазначалося, мова йшла лише про різні (на різних історичних етапах) зовнішні назви одного й того самого метаетносу – про “кімро-скіфо-сарматів”, або, за узагальнюючою назвою, – просто про “скіфів”. І ці скіфи-праукраїнці являли собою державний метаетнос на чолі зі своїми царями. Сама ж праукраїнська Скіфо-Сколотська держава весь цей час стояла непохитно, розсіюючи “семена” державності й цивілізованості за межі своєї Ойкумени. Як справедливо зазначає С. К. Спасько, “скити при своїм розселенні заклали перші основи сучасної культури і цивілізації” [Там само, с. 65].
Однак маємо зазначити, що процес еволюції праукраїнства, зафіксований від середини II тис. до н. е. як скіфо-праукраїн- ський, охоплював передусім лише ту частину праукраїнців, які залишалися на “материнських” теренах Скіфо-праукраїнської держави. Що ж до пращурів персів, греків, італійців та інших груп скіфо-праукраїнців, які внаслідок далеких міграцій “відпадали” від основного скіфо-праукраїнського “материнського” масиву, то вони подалі, “на нових місцях поселення” (Дж. Гейз), починали формувати хоча й безумовно індоєвропейські, але вже геть не скіфо-праукраїнські етнічні ідентичності. Проте сьогоднішні українці мають право знати і з гордістю пам'ятати, що саме їхні далекі предки були фундаторами сучасної сім'ї індоєвропейських народів-етносів.
Наведемо один з багатьох прикладів-доказів того, наскільки актуальним та гострим є щойно означене завдання-побажання (“знати й пам'ятати”). Так, із стародавніх переказів і фактів відомо, що “афінські пеласги від 1570 р. до н. е. приносили у жертву своїм богам пелянос (українською мовою – "паляниця")” [21, с. 182]; що етнонім “пеласги” являє собою “переклад давньогрецькою мовою самоназви “лелеги” (українською мовою – "лелеки”)” [Там само, с. 658]; що низка пеласгійських слів або частково, або й повністю співпадає навіть із сучасними українськими, а саме: влок – вовк, врага – ворог, гаразд – гаразд, ката – хата, ліб – хліб, пагані – поганий, пан – пан, сестра – сестра, талан – талан тощо [Там само, с. 170]. Цю інформацію запозичено з російськомовної монографії Ю. Шилова “Истоки славянской цивилизации” (К., 2004). У той же час україномовна стаття у Вікіпедії, визначивши пеласгів як “догрецький народ, що населяв Елладу до виникнення мікенської цивілізації”, сповіщає лише про те, що “висувається теорія, що пеласги мали індоєвропейське походження” [65], і жодним словом не прохоплюється про існування фактів, котрі свідчать про спорідненість пеласгійської мови та пеласгійських звичаїв з українськими. Не треба бути надто проникливими, щоб зрозуміти, що маємо справу з відверто тенденційним підходом. Приблизно таке саме, так би мовити, “наукове” непорозуміння триває від 1846 р. навколо писемності етрусків [див. 21, с. 183, 184, 186, 187; 43, с. 9, 10, 65].
З прикрістю констатуючи всілякі подібні “наукові” вихиляси, ми разом з тим добре усвідомлюємо те, що мають на увазі сьогоднішні етнічні українці, коли кажуть: “Нам своє робить”. Тому й стверджуємо: приблизно від середини II тис. до н. е. скіфо-праукраїнці несли мовну, писемну, релігійно-духовну, побутово-звичаєву, землеробську, ремісничо-технічну, військову, соціальну культуру через масагетів – у Персію, через пеласгів – у Давню Грецію, через етрусків – у Давній Рим тощо, створюючи фундаменти відповідних держав. Як зазначає С. С. Губерначук, “тисячі ... наших прадавніх мовних коренів були задовго до нашої ери винесені нашими подніпровськими предками на землі Південно-Західної Європи, до витоків Інду та на Перське Нагір'я, де вони законсервувалися і дали життя новим мовним одиницям” (виділення автора. – Ред.) [23, с. 85]. До цього ми можемо додати, що могутній міграційний духовно-культурний імпульс, “випромінений” скіфо-праукраїнською цивілізацією, і сьогодні виявляє себе живим тріпотінням в етнокультурі не тільки українців, а й усіх етносів індоєвропейської мовної сім'ї.
2. З'ясувавши назви і самоназви праукраїнців на історичному відтинку середини II тис. до н. е. і добою Геродота (V ст. до н. е.), ми маємо взяти до уваги те, що залишені Геродотом писемні свідоцтва віддзеркалюють побачене і почуте саме чужинцем. З огляду на це значно ціннішими ми вважаємо писемні свідоцтва, залишені пращуром сучасних українців Іларом Хоругином у створеній ним Велесовій Книзі. І свідоцтва ці сягають у давнину аж VII ст. до н. е. Отже, з'ясовуючи, якою була самоназва праукраїнців у ті давні часи, мусимо пригадати те, що нинішні українці повернули собі із сивої давнини свій етнонім (тобто, за С. Піддубним, – “окри-укри”) після того, як у 1721 р. в них було забрано їхній попередній, досить давній етнонім “руси” (“русичі”). Тому фактично ми маємо відповісти на запитання: “Яких глибин історії українства сягає проблема русів?”
Відповідаючи, зазначимо, що у Велесовій Книзі знаменною “віхою” еволюції праукраїнського суспільства є VII ст. до н. е., оскільки саме тоді, за цією Книгою, почався як рід слов'ян [39, с. 147], так і рід русів [Там само, с. 177], а беруть свій початок обидва роди від отця Орія, який власне й проживав у VII ст. до н. е. [Там само, с. 175]. Однак, якщо “при отці Орію єдиний рід слов'янський був”, то “після отця Орія сини його розділилися на трійцю” [Там само, с. 57]. “І рушили всі троє синів Орієвих: були то Кий, Щек і Горовато, од яких і три славних племені виникли (примітка: три племені – руси, чехи і хорвати)” [Там само, с. 33]. Відтак, за Велесовою Книгою, праукраїнці пам'ятають себе із самоназвою “руси”, починаючи від отця Орія, тобто – від VII ст. до н. е. Відтоді ж історична пам'ять праукраїнці в-русів зберегла знання й про свою слов'янську належність.
Проте, попри усвідомлення праукраїнцями себе русами вже від VII ст. до н. е., сусідами-чужинцями (стародавніми греками, потім римлянами, візантійцями та ін.) вони (руси) послідовно іменувалися як кімерійці, скіфи, сармати, гуни, а всі разом – як варвари й дикуни. Свідомий цього Ілар Хоругин у Велесовій Книзі однозначно й твердо вказує на спадковий зв'язок та спорідненість русів як із кімерійцями (див. с. 471 даного посібника), так і зі скіфами [див. 39, с. 53 (“Скити – діди русів”), с. 79 (“Скити-отці”), с. 49 (“Скитія наша”), с. 79 (“Отці наші втратили скитську землю”), с. 59 (“Мету зараз маємо, аби степ скитський був за нами”), с. 48 (“Русь утворила Скитію Київську”)].
Отже, як ми щойно пересвідчились (див. також с. 471-506 даного посібника), після VII ст. до н. е. ззовні накидувані пращурам сучасних українців наймення “кімерійці”, “скіфи”, “сармати”, “гуни” насправді відповідали самоназві “руси”, а створювана ними державна цивілізація була скіфо-руською.
Ми відчуваємо справжню гордість за свою державу у словах русича-волхва Ілара Хоругина, коли він пише про те, що вже від VII ст. до н. е., тобто “з часів Орія наші Отці були спільно з борусами – від Pa-ріки (Волги. – О. Н.) до Непрени (Дніпра. – О. Н.) і Карпат великою державою. ...І була держава та Руська од русів” (виділення автора. – Ред.) [39, с. 36, 37]. Як можна бачити, “іраномовні кочівники” – скіфи, котрі за твердженням радянсько-неорадянських фальшувальників, у VII ст. до н. е. з'явилися на теренах України, насправді виявляються русами-праукраїнцями, котрі створили велетенську, від Волги до Карпат, Руську таки державу, але були свідомі того, що сусіди-греки називали їх скіфами.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Фальшувальний проект “Українці – прийшлий етнос” versus образ-символ “Українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”“ на сторінці 2. Приємного читання.
