О, дорогий, хороший!”
“Із цього напису Енея, – висновковує С. Спасько, – відразу зрозуміло, що троянці були гети (одне із скіфських племен. – О. Я.) і розмовляли вони і писали прастарою мовою, як і гетити, найкультурніший народ свого часу. На підставі їхньої мови і письма та походження, тепер твердо встановлено історичною наукою, що вони були праслов'яни, а їхня мова теж була праслов'янською”. Такий висновок не заважає С. Спаську водночас стверджувати, що “троянці себе називали "расенами", в західноєвропейській літературі вони – "етруски"” [Там само, с. 10, 65]. Так само й давньогрецький історик Фукідід стверджував, що “етруски – це пізні пеласги, які називають себе русенами або расенами” [21, с. 183]. Отже, перефразовуючи В. Білінського (див. с. 523 даного посібника), можна висновкувати: “Ось так праукраїнська мова з'явилася на Балканах і Апеннінах”.
Таке уможливлювалося тому, що, на наше переконання, як пеласги, так і етруски залишалися ще праукраїнцями, тобто – прарусичами. Разом з тим, для нас тут важливо наголосити, що подальші “міграційні виплески” з Праукраїнської Батьківщини, принаймні починаючи від VII ст. до н. е., сприймались оточуючим (передусім – європейським) світом як поширення слов'янства. Певна річ, праукраїнці-русичі, або скіфи-праслов'яни доби, що вона настала після VII ст. до н. е., розходились по світах передусім як воїни. Як зазначав вже згадуваний нами Мавро Орбіні, “слов'янський народ оздоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Перейду; володів Азією та Африкою, бився з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян... Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний... Нарешті підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим... Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів кращими провінціями в Європі...” [цит. за 39, с. 147].
При цьому ми не забуваємо, що протягом всієї доби щойно перелічених олов'яно-руських тріумфів столицею всіх слов'ян був Київ (див. с. 504, 505,522 даного тексту). Отже, в українців немає жодних підстав для проявів почуття меншовартості, радше навпаки – є і чим, і ким пишатись у своїй героїчній історії.
Продовжуючи розкривати велич культурно-духовного поступу слов'яно-русів-українців, найперше, що, на наш погляд, треба зробити – це рішуче відкинути геть неправдиве звинувачення їх у язичництві, тобто – у начебто своєрідній духовній нерозвиненості, що полягала у нібито обожненні ними всіляких навколишніх явищ живої та неживої Природи. Відтак цих “дикунів”, як наполягали апологети християнства, треба було окультурити, тобто замість багатобожжя прищепити їм сповідування єдинобожжя.
Проте, ще майже за 150 років до хрещення Русі Ілар Хоругин у своїй Велесовій Книзі чітко й ясно вказував: “Якщо трапиться якийсь блудень, що захоче порахувати Богів і відділити їх від Неба (тобто спотворити їхній образ, опустити до рівня людини. – Сергій Піддубний), то вигнаний буде з роду, бо не мали ми Богів, окрім Вишеня і Сварга, а вони суть множества. Бог є один і множествен! І хай ніхто не розділяє того множества і не говорить, що мали Богів многих. Це світло Іру (Ірій, Вірій, Рай – країна, де мешкають Боги. – Сергій Піддубний) йде до нас, і будьмо гідні його” [39, с. 116]. “І щодня до Бога звертаємося як на світ стає: називаємо його Перун, Дажбо, Хоре, Яр та іншими іменами” [Там само, с. 32]. Ці ж “інші імена” такі: Сварг – с. 6,44, 61, 97, 117, 130,133, 135; Інтра – с. 41,47; Дій – с. 84; Творець – с. 101, 114; Землебог – с. 129; Твастер – с. 90, 131; Богдаждь – с. 134. А інші “Боги наші суть отчі родичі”, – сповіщає Ілар Хоругин. Або ж він пише: “І так проголошуємо славу Богам, які суть Отці наші” [Там само, с. 137, 104].
Що ж до причин і мотивів, що вони спонукали греків зробити слов'яно-руських “дикунів” християнами, то тут все було досить прозоро. “Греки хочуть нас хрестити, – пояснював Ілар Хоругин, – щоб ми забули Богів наших і обернулися в їхню віру та стали служити їм” [Там само, с. 44]. Між тим, як вважає С. Піддубний, Велесова Книга “доводить, що наші Предки мали свою культуру, релігію і що не вони, а в них навчався світ жити і творити” [Там само, с. 214].
Так, щодо дохристиянської релігії, то, по-перше, Ілар Хоругин однозначно вказує на вищість своєї релігії, а саме: в слов'яно-русів релігійні погляди є філософічними, адже, як він пише, “наші Боги суть образи” [Там само], тобто є явищами надприродно-символічними, тоді як у греків “боги з каменю зроблені подобою до мужів” [Там само], тобто є явищами предметно-чуттєвими. По-друге, Ілар Хоругин показує, що слов'яно-руси роблять пожертви своїм богам у цивілізовано- гуманний спосіб, а не у такий звірячо-дикий, як греки або варяги: “Боги Русі не беруть жертви людської і тваринної – лиш плоди, овочі, квіти так зерно, молоко, суру питну, на травах бродяну, і меди; ніколи живу птицю і рибу. Се варяги й елліни богам дають жертву іншу – страшну людську А ми так не повинні робити, бо ми Дажбові внуки, і не будемо слідувати чужому прикладу” (виділення автора. – Ред.) [39, с. 97]. Як пам'ятає читач (див. с. 517 даного посібника), у такий самий (тобто – гуманний) спосіб, ще за 1500 років до н. е., у далеких світах діяли пеласги – прадавні предки слов'яно-русів.
По-третє, як вважає С. Піддубний, “Велесова Книга доволі докладно описує віру, яку сповідували наші предки перед християнізацією. Це була дивовижна релігія – сонцесяйна і життєстверджувальна” (виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 178]. Ось як передає Ілар Хоругин оптимістично-життєдайний зміст постулату збезсмертчування героя у релігійних віруваннях слов'яно-русів: “А загиблому на полі бою Перуниця дає Воду Живу попити, і, попивши її, йде він до Сварга на конях білих. Там Перунько його зустрічає і веде до благ своїх хоромів. Там пробуде якийсь час і дістане тіло нове. І так жити мають та радіти прісно з віку до віку, за нас молитву творячи” [Там само, с. 105]. Чи не нагадує це читачеві явище реінкарнації? Відтак, по-четверте, було б несправедливим замовчувати той добре відомий науці факт, що релігійні погляди слов'яно- русів лягли в основу міфології багатьох народів світу. Так, С. Піддубний цілком слушно стверджує, що “основи божества більшості стародавніх народів ... мали давньоукраїнське коріння” [Там само, с. 192], що “індуська мітологія ... бере початки з наших земель” [Там само, с. 182], що “у т. зв. грецьких джерелах ...привласнено чимало наших пам'яток і пам'ятників” [Там само, с. 186], що “всі... герої та півбоги, нібито грецьких митів, тісно пов'язані саме з українською (скитською, троянською) землею, а не грецькою” [Там само, с. 187]. “Неодноразові свідчення про Матір-Сонце, – зазначає С. Піддубний, – зустрічаємо у Велесовій Книзі, в якій вона – Мати небесна, Мати-Сла- ва і Мати-Птиця”. У той же час “греки образ Матері-Слави відтворили в богині, яку назвали Ніка” [Там само, с. 209].
Але, по-п'яте, “образ Жінки-Сонця, як покровительки річного колообігу, знаходимо також у Біблії: "І з'явилось на небі велике знамення – жінка, зодягнена в сонце, а під ногами п місяць. І на голові її вінець із дванадцяти зір. І мала вона в утробі, і кричала від болю, та муки терпіла від породу ... І дитину • вродила вона чоловічої статі, що всі народи має пасти жезлом залізним" (Об. 12: 1, 2, 5). Іван Богослов тут описує, – коментує С. Піддубний щойно наведений уривок із Біблії, – жінку, яку ми бачимо на українських археологічних матеріалах, а отже він підтверджує, що саме з території України пішла віра, що її називають християнською, а жінку, яка тримає в руках Сонце, – Божою Матір'ю. Місяць під ногами цієї жінки – пізніший символ православної віри. Згадайте традицію в основі хреста розміщувати зображення місяця” (виділення автора. – Ред.) [39, с. 209].
Нарешті у дійсній духовно-культурній величі слов'яно- русів-українців ми пересвідчуємося також, взнаючи від Ілара Хоругина, що “коли наші пращури Сурож творити починали, греки ... посилали до нас багато свого юнацтва вчитись: і будинки будувати, і гради, для обміну та торгівлі” [Там само, с. 63]; що пращури слов'яно-русів-українців являли собою “народ великий [який] звитяжив по світу та потоптав [підпорядкував] роди інші. Істягнувши сили з каменя, чудесне творили, без коней возячи, і всякі дива робили мов чарівники (йдеться про те, що наші Предки володіли якимось способом переміщати великі камені і будувати архітектурні дива –
С. Піддубний), бо кожен міг бути, як чарівник” [Там само, с. 101]. Отакими-то “дикунами-кочівниками” були насправді пращури русів-українців.
Резюме
• 1. Внесені у свідомість маси сучасних пересічних етнічних українців знання про те, що пращури етносу, до якого вони належать, створили засадові для всього людства початки матеріальної та духовної культури, мови та релігійного життя, сформували таку унікальну, осіло-кочівну, землеробсько-скотарську цивілізацію, яка кілька тисячоліть поспіль майже бездоганно забезпечувала державну цілісність і могутність їхнього суспільства, – такі знання не можуть не породити у підсвідомості величний образ-символ “Єдине й безперервне Трипільсько-санскритське суспільств о-соціум ”.
• 2. Викладені нами науково доведені факти потребують не міфологічної обкладинки, а заслуженої й належної легендаризації. Адже, як нами було показано, існують достатні підстави для того, щоб український етнос усвідомив своє особливе місце у сім'ї індоєвропейськомовних етносів і нарешті виплекав у своїй підсвідомості образ-символ “ Споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”, смисло-змістами якого є, на наш погляд, “Неперервність та сива давність власної історії”, “Незмінність впродовж тисячоліть засад власної мови” тощо.
Висновки
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Фальшувальний проект “Українці – прийшлий етнос” versus образ-символ “Українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”“ на сторінці 4. Приємного читання.
