І тут ми не можемо не звернутися до статті Ю. Коловрата під симптоматичною назвою “Киммерийский союз племен срубной археологической культуры (2-я пол. II-го – нач. 1-го тыс. до н. э.)” [34]. Адже у цій статті робиться те досить цікаве припущення, що племена зрубної культури входили до кімерійського племінного союзу, тобто – були його часткою. До того ж цей автор, спираючись на матеріали археологічних розкопів, показує, що описувані ним кімерійці-зрубники являли собою вже знайоме нам дуальне осіло-кочівне, землеробсько- скотарське суспільство, що було, як зазначалося, революційним винаходом трипільців-усатівців-аріїв, здійсненим ними ще наприкінці IV тис до н. е. Але, гадаємо, ще більше підстав є для порівнювання суспільства кімерійців-зрубників із Сабатинівсько-Зрубно-Тшинецьким “варіантом пізньої трипільської культури”, описаним М. Відейком.
Так, Ю. Коловрат, характеризуючи соціальну структуру суспільства кімерійців зрубної культури другої половини II – початку І тис. до н. е., стверджує, що “кімерійське суспільство даного часу мало досить чітку диференціацію, як у соціальному, так і у господарському відношенні”. За його описом, для кімерійських племен зрубної культури, котрі населяли лісостеп і степи Придніпров'я та басейну Сіверського Дінця, “профілюючим заняттям було скотарство та землеробство”. Причому лісостеп та північну частину степу населяли ті племена кімерійців, основою господарства яких було землеробство, а у степу мешкала така частина кімерійців-зрубників, як скотарі-кочівники. “При цьому, – підкреслює Ю. Коловрат, – і землероби, і скотарі-кочівники вочевидь являли собою єдине етнокультурне ціле” (виділення і курсив автора. – Ред.) [34].
Але ще однією частиною цієї єдиної спільноти кімерійців- зрубників було кочівне плем'я, що воно розташовувалось у Степовому Поволжі та на Середньому Дону і, за висловом Ю. Коловрата, испеціалізовувалося на війні”. (Чи не був це прообраз Війська Запорозького?) Принагідно відзначимо, що автор статті у Вікіпедії, присвяченій кімерійцям, також свідчить, що “кімерійці займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед кімерійців посідали кінні воїни” [35].
Таким чином, бачимо, що і “відейківський” Сабатинівсько- Зрубно-Тшинецький “варіант пізньої трипільської культури”, і кімерійці-зрубники Ю. Коловрата, побачені обома авторами як єдині осіло-кочівні суспільства-соціуми із притаманною їм специфічною військовою “спеціалізацією”. Але дуже важливою у розглядуваному ракурсі обставиною є та, що обидва автори описують один і той самий історичний період – другу половину II тис. до н. е., а також – ведуть мову про фактично прилеглі одна до одної території. Більш за те: у “коловратівських” степових кімерійцях-зрубниках Придніпров'я та басейну Сіверського Дінця досить легко впізнаються “відейківські” скотарі-кочівники-зрубники Сабатинівсько-Зрубно-Тшинецького суспільства-соціуму.
Вплив на підсвідомість
Познайомившись із так би мовити “проектом” “Місцеві археологічні культури”, ми переконуємося у тому, що радянські та неорадянські історико-археологічні фальшувальники визначають трипільську цивілізацію як таку, що не залишила жодного сліду в “живій” подальшій історії, будучи на стадії пізньотрипільських усатівців асимільованою племенами ямної місцевої культури, а також як таку, що не мала жодного зв'язку з індоєвропейством. Натомість, починаючи з Ямної місцевої археологічної культури (племена якої подаються як прийшлі індоєвропейські іраномовні кочівники зі сходу), згадані фальшувальники безперервно й настирливо підштовхують читача до того висновку, буцімто у минулі часи терени України поставали як своєрідна “історічна прірва” або “бермудський трикутник”, де протягом багатьох століть почергово безслідно зникали прийшлі зі сходу іраномовні народи-етноси. Натомість ми радше вели б тут мову не про постійний прихід іраномовних кочівників зі сходу, а про постійні міграційні потоки, або “виплески”, (за Ю. Шиловим, найпотужніші з них почалися приблизно із середини II тис. до н. е.) з Північного Причорномор'я кочівної частини трипільців, котрі були, як уже зазначалося, санскритомовними. Але ж радянські та неорадянські історико-археологічні фальшувальники свідомо обертають вектори етнічних рухів, внаслідок чого початок кожного з цих рухів подається як його завершення.
Тобто “пологовий будинок” індоєвропейськомовних етносів вони намагаються представити як своєрідний “етнічний могильник”, а санскритомовних трипільців, що постійно розширювали ареал Трипільської цивілізації, – як іраномовні прийшлі племена. Однак причетні до розглядуваної нами проблематики фахівці-філологи добре знають, що іранська мова, як і всі інші індоєвропейські мови, походить від санскриту. Також більшість цих фахівців не мають сумнівів і в тому, що творцями санскриту були саме трипільці.
Попри це, у колективну підсвідомість маси пересічних етнічних українців настирно “вкидається” негативний образ- символ “Калейдоскоп чужорідних, чужомовних, безнайменних етносів, що спорадично з'являлись та безслідно зникали на теренах України у стародавні часи”. Цьому образу відповідають смисло-змісти “Відсутність у сучасних українців кріпкої вкоріненості на їхніх нинішніх етнічних землях”, “Невизначеність спадкоємності та походження української мови” тощо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні напрями формування у колективній підсвідомості сучасних українців фальшивих образів-символів їхнього історичного минулого“ на сторінці 4. Приємного читання.
