У цілому ж, перебуваючи на позиціях прибічників ідеї безперервності Трипільської цивілізації, ми вважаємо за можливе так тлумачити два наведених розуміння (Ю. Шилова та М. Відейка), що усатівці є (як це стверджує М. Відейко) прямими нащадками трипільської культури, причому такими, які (мабуть, здебільшого не так вони, як вже їхні нащадки), здійснюючи (як це стверджує Ю. Шилов) “далекі міграції”, сприяли постанню індоєвропейськомовної спільноти етносів. Зрозуміло, що при цьому ми ближче тримаємося не до версії М. Відейка, згідно із якою Трипільська культура перестала існувати у першій половині III тис. до н. е., а до версії Ю. Шилова, відповідно до якої ця культура хоч і почала згасати наприкінці III тис. до н. е., але ще продовжувала існувати принаймні до середини II тис. до н. е. [21, див. с. 11,85].
Тепер повернімося до констатації Ю. Шиловим тих змін, що вони сталися із пізньотрипільськими (усатівськими) племенами внаслідок утворення ними сталого землеробсько-скотарського укладу життя, досягнення розвиненого рівня металообробки, товарообміну і навіть торгівлі, мореплавства та рибальства. “Наслідком усього цього, – пише Ю. Шилов, – стало руйнування традиційного матріархального укладу і запровадження патріархату. Найбільш очевидно все це виявилось у заміні жіночих статуеток чоловічими, у розповсюдженні захоронень з металевою зброєю, а також у збільшенні курганів” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 72].
Певна річ, перелічені зміни та їхні наслідки свідчать зовсім не про занепад, а радше про спільноту, що впевнено розвивається. При цьому ми вважаємо, що Усатівську культуру є сенс розглядати не як “місцевий археологічний” феномен, а як загальну назву для певного етапу еволюції всієї Трипільської спільноти, по відношенню до якої осіло-кочівні трипільці-усатівці Північного Причорномор'я були лише регіональною часткою. Адже, попри наслідки катастрофи 3200-3150 pp. до н. е. та наступного переходу до Усатівського етапу Трипільської культури, населення на півночі від степів північно-західного Причорномор'я (тобто – від усатівських трипільців), як це підкреслює М. Відейко, залишалось, і нікуди не зникло [22, див. с. 60/1].
Тому можна констатувати, що протягом пізнього (Усатівського) етапу існування всієї великої Трипільської спільноти на заселених нею просторах відбувається виділення патріархальних сімей, що тягне за собою зникнення великих міст і значне поширення території розселення. У свою чергу, через те, що трипільці на пізньому етапі існування своєї цивілізації заселяли значно ширшу територію, ніж до того, їхні спільноти вже не могли реалізовувати давню традицію спалювання своїх поселень і вільного переходу на нові місця. Бо таких вільних місць вже майже не було. Та, власне кажучи, не було вже й самих великих поселень. Отже, традиція спалювання поселень зникає.
У Вікіпедії (як, зокрема, й у Ю. Шилова) як на новацію вказується на те, що на Усатівському етапі Трипільської культури “з'явилися кургани як поховальні споруди” (виділення і курсив автора. – Ред.) [28]. У зв'язку з цим не потребує, на нашу думку, спеціального доведення те, що розповсюдження курганної культури поховання тісно пов'язане із зростанням ролі чоловіків і з майновою диференціацією у пізньотрипільському суспільстві. Що ж стосується поховань пересічних трипільців, то про це Ю. Шилов пише наступне: “...окрім курганів є в Усатовому й цвинтарі, подібні до сучасних, що вони відомі також у інших районах трипільської культури. При цьому на півдні переважає притаманне аріям (кочівній частині трипільців-усатівців. – О. Н.) трупопокладання, тоді як на півночі – виключно трупоспалювання, котре розвиває, мабуть, прадавню традицію араттів (трипільців-землеробів-скотарів. – О. Н.)” (виділення і курсив автора. – Ред.) [21, с. 72]. Слід вважати, що за дещо нових для трипільців природних умов суто степового життя трупоспалювання було більш обтяжливим, ніж трупопокладання.
Нарешті у Вікіпедії говориться й про деякі інші зміни у духовній культурі пізньотрипільських (усатівських) племен, а саме: “змінився характер... мальованої кераміки” [28], тобто “зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика” (виділення і курсив автора. – Ред.) [29]. Як можна зрозуміти, йдеться про те, що вектором змін, передусім мальованої кераміки, стало спрощення. Адже в ситуації, з одного боку, значного збільшення чисельності населення, а з іншого – суттєвого погіршення кліматичних умов трипільське суспільство, як вважає М. Відейко, було вже не в змозі утримувати ремісників, які б виготовляли коштовний гарний посуд та вишукані керамічні прикраси [22, див. с. 60/1].
Але ми вважаємо, що це навряд можна кваліфікувати як деградацію й занепад суспільства, оскільки прогрес у соціальній (перехід від матріархату до патріархальних відносин), у технічній і військовій (використання металевих знарядь праці та зброї замість кам'яних), у господарській (винахід, на додаток до осілого землеробства-скотарства, кочового скотарства) та у інших сферах суспільного життя пізніх трипільців був безсумнівним.
Проте, попри безсумнівний технічний, соціально-економічний, суспільний прогрес у цілому, попри очевидність експансії Трипільської цивілізації по всіх географічних напрямках, котра (експансія) досягла свого апогею, за Ю. Шиловим, усередині II тис. до н. е., фальшувальники вдаються до зухвалого твердження про те, що ця цивілізація вже усередині III тис. до н. е. занепала, згасла і зникла. Особливо прозоро ця зухвалість виявляє себе, коли фальшувальники штучно відщеплюють від єдиного велетенського суспільного Трипільського масиву так звану “Усатівську місцеву археологічну культуру” (і тут не можна не погодитись із Ю. Шиловим, коли він говорить про “усатівський варіант пізньої трипільської культури” [21, с. 68]), звужуючи до цієї культури усе Трипільське суспільство, а потім так само штучно оголошують, ми б сказали, “ямний варіант пізньої трипільської культури” чужими етнічно племенами, котрі остаточно асимілювали пізньотрипільську усатівську культуру. Це, за умовчанням, подається як зникнення трипільства взагалі (приблизно у 2000 році до н. е.).
Ямна культура
(третя чверть III – початок II тис. до н. е. [30])
Але головний кунштюк (нім. – фокус) полягає в тому, що, довівши розгляд трипільської культури аж до 2000 р. до н. е., фальшувальники так і не відповіли на просте питання про те, якою ж мовою говорили трипільці? Натомість щодо начебто чужих етнічно племен ямної культури, то тут фальшувальники відразу і без жодних коливань стверджують, що ці племена були праіндоєвропейцями [29], тобто – носіями санскриту Це має означати, що санскрит начебто прийшов на українські землі вже після зникнення трипільської цивілізації, яка, відтак, ніякого відношення до індоєвропейства не має.
Втім, яким же чином фальшувальникам все ж таки вдалося встановити, що мова усатівців та мова ямників були чужі одна одній? Жодних доказів немає. Натомість, як ми вже вище показали (див. с. 449-451 даного посібника), більш як за тисячу років до начебто зникнення усатівців до Північної Індії викотилась перша міграційна хвиля трипільців, які (як це з'ясувалося через 1,5 тис. років під час другої міграційної хвилі трипільців у ті самі землі) говорили мовою санскрит. А це означає, по-перше, що цією мовою говорили й усатівці, тому вони не були чужими з ямниками, а по-друге, що трипільство нікуди не зникло, бо ямники й насправді являли собою “ямний варіант пізньої трипільської культури”.
Можна, мабуть, також вважати, що племена так званої “Ямної місцевої археологічної культури” – це трипільсько-усатівсько-арійські племена, які до 2000 р. до н. е. нікуди не зникли, але й не залишилися без певних змін. Хоча б вже тому, що вони протягом цього часу вийшли із Мідно-кам'яної доби (Енеоліт, IV – перша половина III тис. до н. е.) і увійшли у Бронзову добу (XXV-VIII ст. до н. е.) [31]. Отже, уклад їхнього життя, культура в цілому не могли не зазнати еволюції.
Так, остаточно змінився обряд поховання померлих: хоча їх вже не спалювали, а ховали (як і у пізньотрипільську добу) під курганами, втім “для поховання викопували глибокі ями, на дно клали померлого у скрюченому положенні й засипали вохрою. Червоний колір вохри – колір сонця, вогню і крові – символізував життя, світло, очищення” [30]. Отже, бачимо, що, подібно до того, як трипільці-усатівці пішли шляхом спрощення мальованої кераміки та схематизації антропоморфної пластики, трицільці-ямники замість спалювання померлих використовують символ цього процесу – червону вохру. Тобто традиція хоч і у трансформованому вигляді, але ще залишалась.
Тому ми не згодні, подібно до авторів Вікіпедії, з твердженням, що у трипільців-усатівців “витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури” (виділення автора. – Ред.) [29], і пропонуємо, як більш адекватну, на наш погляд, констатацію: “Трипільці-ям- ники остаточно відходять від обряду спалювання померлих, застосовуючи, натомість, символічні його форми”. Можна, зрозуміло, вказати й на інші “локальні відмінності” (вислів авторів Вікіпедії), але вони ніяк не слугуватимуть підставою для визнання трипільців-ямників чужими племенами, що були праіндоєвропейцями та принесли на терени України санскрит. Навпаки – ямники не перервали, а продовжили трипільсько- усатівську культуру, з її санскритом та праіндоєвропейством, бо й самі були трипільцями, але не такими, що історично застигли, а такими, що еволюціонували.
Проте радянських і неорадянських фальшувальників трипільського минулого України не влаштовує таке потрактування “Ямної місцевої археологічної культури”. Тому їхньою волею не тільки усатівській, а й ямній культурі не випало стабілізуватися на теренах України, оскільки, мовляв, “зростання локальних відмінностей і поширення нових культур (перш за все катакомбної) призвели до зникнення ямної культури” (курсив і виділення автора. – Ред.) [ЗО]. Тут, до речі, не може не привернути увагу те, що автори Вікіпедії, з одного боку, стверджують, що “майже одночасно з експансією трипільців формувались регіональні варіанти їх культури” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само], а з іншого боку, фальшувальникам насправді не до вподоби не тільки пізньотрипільська усатівська “місцева археологічна культура”, але навіть і всі інші ними ж породжені “місцеві археологічні культури”, які з'являлися на теренах, де жив трипільський дух. Тому вони (фальшувальники) настирно ведуть мову не про “експансію трипільців”, а про якусь вельми потрібну їм перманентну експансію племен зі сходу.
Катакомбна культура
(2700-2000 pp. до н. е. [32]) (XX-XVI ст. до н. е. [31])
Відтак і далі здійснюється вже звичне жонглювання °місцевими археологічними культурами”. Маємо на увазі те, що про Катокомбну місцеву археологічну культуру, як про ту, яка у першу чергу спричинила зникнення Ямної місцевої археологічної культури, читаємо наступне [32]:
по-перше, “більшість дослідників вважають, що катакомбні племена і на Сіверському Донці і на Подніпров'ї були прийшлими”;
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні напрями формування у колективній підсвідомості сучасних українців фальшивих образів-символів їхнього історичного минулого“ на сторінці 2. Приємного читання.
