по-друге, “племена Катакомбної культури змінили ямне населення” (цим стверджується, що буцімто ніякого зв'язку між ямниками та катакомбниками не існувало);
по-трете, “більшість сучасних істориків вважає племена Катакомбної культури пращурами індоаріїв”;
по-четверте, “племена Катакомбної культури були витиснуті з Середньої Волги племенами Зрубної культури” (виділення та курсив автора. – Ред.) [Там само]. Щоправда, оскільки, згідно із автором статті, “катакомбна культура ... була розповсюджена... у Північному Причорномор'ї (Східна і Південна Україна), Подонні й Нижньому Поволжі, Північному Кавказі” (виділення автора. – Ред.) [Там само], а зазначене витіснення відбулося лише на теренах Середньої Волги, то маємо підстави припустити, що у Північному Причорномор'ї (тобто – на теренах України) культура трипільців-катакомбників продовжувала існувати.
Однак ми пропонуємо читачеві уважно придивитись і до інших тверджень автора цієї ж статті з Вікіпедії про катакомбників, які змінили ямників (а точніше – трипільців-ямників).
До прикладу – твердження, що “про відсутність генетичного зв'язку ямних і катакомбних племен свідчать значні відмінності у поховальному обряді та характері кераміки” (виділення і курсив автора. – Ред.) [32]. Але чи дійсно зазначені відмінності, та ще й значні, мали місце? Так, щодо поховального обряду, то цей самий автор у цій самій статті пише наступне: “Для Катакомбної культури характерні... курганні могильники (поховання у під курганних катакомбах, у скрюченому положенні на боці, [померлі. – О. Н.] посилані червоною фарбою, що символізує вогонь)” [Там само]. Отже, у поховальному обряді ми жодної значної відмінності від ямників не знаходимо.
Щодо “характеру кераміки” читаємо: “Глиняний посуд з орнаментом, нанесеним мотузковими штампами (характер візерунків дозволяє включити Катакомбну культуру у більш широке коло шнурової кераміки культури)” [Там само]. Проте, нагадаємо читачеві, що один з авторів Вікіпедії вважає, що вже за часів трипільців-у сатівців “зникає спіральна орнаментація, ... з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура” (див. с. 458 даного посібника). То тим більше, про які значні відмінності у характері кераміки катакомбників порівняно із ямниками може йтися? Таких відмінностей просто не було.
А це може означати лише одне – між ямниками (трипільцями-ямниками) і катакомбниками генетичний зв'язок таки існував. Та й сам автор розглядуваної статті констатує, по- перше, що “у Подніпров'ї, Приазов'ї і в Криму відчуваються значні впливи ямної культури” на катакомбну, а також, по- друге, що “у 30-х роках набула поширення автохтонна гіпотеза походження даної (катакомбної. – О. Н.) спільноти. Цієї думки притримувались М. Ростовцев, Г. Чайлд, А. Круглов, А. Подгаєцький, О. Кравцова-Гракова, Т. Попова [Там само]”. Отже, ми маємо підстави зробити висновок, що катакомбники (трипільці-катакомбники) – це ті ж самі авохтони трипільці-ямники, культура яких зазнала у своїй еволюції незначних, несуттєвих змін. Вони, як і ямники, не перервали, а продовжили трипільську культуру, зрозуміло – з її автохтонним санскритом та праіндоєвропейством.
Зрубна культура
(XVIII-XII ст. до н. e. [33])(XVI-XII ст. до н. е. [31])
На зрубниках фальшувальний проект “Місцеві археологічні культури” наштовхується на писану історію, свідчення якої накладаються на дані археологічних розкопів, тому й маємо тут такий “компендіум” (про який йтиметься далі), як “Кімерій- ський союз племен зрубної археологічної культури” (Ю. Коловрат). Що ж безпосередньо до Зрубної культури, то стосовно неї фальшувальники знов повторюють маніпуляції зненацького з'явлення та наступного зникнення. Так, Вікіпедія стверджує, що “Зрубна культурно-історична спільність – це етнокультурне утворення доби пізньої бронзи (XVIII–XII ст. до н. е.), розповсюджене у степовій та лісостеповій смузі Східної Європи між Дніпром та Уралом” [33]. Населення цієї культури в етнічному плані представляє індоіранську етнічну групу; основою ж господарства осілого зрубного населення епохи пізньої бронзи є стійлове та відгінне скотарство. І нарешті: “Демографічний вибух у середовищі зрубної спільності... призводить до виснаження природних ресурсів та розпаду зрубної культурно-історичної спільності” (виділення автора. – Ред.) [Там само]. Таким чином, етнічно й мовно чужі “зрубники” теж начебто зникли як етнос.
Насправді, на наш погляд, племена так званої Зрубної місцевої археологічної культури були не прийшлими, а автохтонними й, певна річ, – санскритомовними, являючи собою (як і вищезгадані усатівці, ямники й катакомбники) продукт переважно, так би мовити, “нееміграційної” географічної експансії трипільської культури. Як слушно зауважує згаданий Ю. Коловрат, “саме тут, в Україні,... виникли релігійні уявлення давніх іранців” [34]. Так само, додамо, як і релігійні уявлення й мова пращурів усіх інших індоєвропейськомовних етносів.
РЕЗЮМЕ
Завдяки фактам, що їх наводить М. Відейко, маємо можливість опосередковано підтверджувати деякі з висунутих нами положень. Так, по-перше, наше положення про те, що трипільці- усатівці, як єдине велике суспільство, створили дуальну соціально-економічну організацію і вели водночас осілий землеробсько-скотарський та скотарсько-кодовий способи життя (див. с. 456 даного посібника), опосередковано підтверджується археологічними фактами, що їх надає М. Відейко. “Дивно, – пише він, – але було збережене таке на перший погляд не притаманне кочівникам ремесло, як ткацтво. У ямників і катакомбників (яких цей науковець вважає “чистими” кочівниками. – О. Я.) знайдені не тільки пряслиця, але також сліди й залишки тканин (у похованнях). Із тканин шили не тільки одяг, а й тару для збереження припасів” (курсив автора. – Ред.) [22, с. 67/2]. На це зауважимо, що даний факт був би дійсно дивним, якби трипільці-усатівці, трипільці-ямники та трипільці-катакомбники не являли собою розгорнутий в історичному часі шерег еволюційних виявів єдиного великого осіло-кочівного Трипільського суспільства-соціуму. Це суспільство постало внаслідок “Усатівської соціально-економічної революції” кінця IV тис. до н. е.
Опосередкованим підтвердженням нашого положення про генетичний зв'язок між трипільцями-усатівцями, трипільцями- ямниками та трипільцями-катакомбниками є, з одного боку, свідчення Ю. Шилова про те, що “червона та інші фарби на черепах “усатівського варіанта пізньої трипільської культури” зберегли сліди знаків касти та роду на обличчях, лобах та у зачісках” [21, с. 68], а з іншого боку – посилання М. Відейка на працю С. Пустовалова “Соціальний лад катакомбного суспільства Північного Причорномор'я” (К., 2005), у якій, за його словами, “висловлена, до прикладу (і обґрунтована на соціологічному матеріалі), думка про наявність станово-кастової системи у населення, відомої нам зі старожитностей т. зв. катакомбної культури” (виділення автора. – Ред.) [22, с. 73].
Наведемо й ще один опосередкований доказ зазначеного генетичного зв'язку. Так, як пам'ятає читач, “шилівських” трилільців-усатівців (=осілих землеробів-скотарів), відокремлених ним (Ю. Шиловим) від “сусідніх” кочівників-скотарів аріїв, ми співставили із “відейківськими” кочівниками трипільцями-усатівцями і дійшли висновку, що фактично мова йде про трипільців- усатівців-аріїв (див. с. 456 даного посібника). Разом з тим впадає у вічі висловлена М. Відейком дуже важлива у розглядуваному контексті думка про те, що “представники ямних та катакомбних культур – це, ймовірно, індо-іранські племена, які називали себе аріями” [22, с. 77]. Відтак виникають підстави згаданий нами вище шерег “трипільці-усатівці – трипільці-ямники – трипіль- ці-катакомбники” уточнити, а саме: “трипільці-усатівці-арії – трипільці-ямники-арії – трипільці-катакомбники-арії”. При цьому, певна річ, у нашому концептуальному викладі ні ямники, ні катакомбники (на відміну від бачення М. Відейка) жодним чином не постають як “індо-іранські племена”, а радше – як трипільсько-санскритомовні.
Отже, можна бачити, що обширну Трипільську (фактично – Праукраїнську) цивілізацію фальшувальниками було зведено до “пізньотрипільської” Усатівської місцевої археологічної культури, котра була асимільована такою собі Ямною місцевою археологічною культурою, яка, у свою чергу, з дуже “важливих” причин “зростання локальних відмінностей і поширення нових культур” (насамперед Катакомбної місцевої археологічної культури) – зникла. Також звертаємо увагу на те, що начебто прийшлі на території України племена Ямної та Катакомбної “місцевих археологічних культур” подаються як праіндоєвропейці та праіндоарії і у такий спосіб здійснюється маніпулятивна спроба відокремити проблеми Трипільської цивілізації від проблем походження сім'ї індоевропейськомовних етносів. Відтак перед читачем постають сучасні технології позбавлення українського етносу його минулого, його дійсної історії, його реальної величі.
Однак, попри віртуальні “наскоки” віртуальних-таки “місцевих археологічних культур” фальшувальників на такого історичного велетня як Трипільське суспільство-соціум, він, цей велетень, принаймні до середини II тис. до н. е. продовжував (зрозуміло, – еволюціонуючи) існувати. Причому “дух Трипілля”, викликаний у 1896-1899 роках до життя славетним Вікентієм Хвойкою, не дає від тих років жодного спокою ворогам українства – фальшувальникам його правдивої історії. Так, В. Білінський свідчить: “Коли чех на прізвище Хвойка у самому Києві несподівано розкопав Протасів Яр і встановив, що Києву уже кілька тисяч років, а ще розкопав Трипілля та Білгородку, таким чином [він], по суті, встановив родовід українського народу Москва отямилась від цих ударів тільки у 1950-ті роки, і одразу ж Протасів Яр у Києві засипали, аби ніхто там не копався. Про Трипілля та Білгородку у Москві та Києві веліли мовчати, а подальші розкопки – заборонили” [27, с. 71,72].
Втім звернімося до Трипільського суспільства-соціуму станом на друге тисячоліття до н. е. Досить вагомі аргументи на користь існування цього суспільства у цей історичний час наводить М. Відейко [22, див. с. 85-92]. Так, по-перше, він звертає увагу на суттєве покращання клімату, а саме: “Більш вологий та теплий (порівняно із попередніми століттями) клімат після 1500 р. до н. е. привів до скорочення степових просторів до мінімуму. Майже весь південь України перетворився на лісостеп. А лісова зона від півночі поширилась до Черкаської області” [Там само, с. 85/1]. По-друге, М. Відейко зосереджує увагу на трьох так званих місцевих археологічних культурах, що вони існували за цих умов на теренах сучасної України: 1) південно-західну частину сучасного українського степу було опановано Сабатинівською культурою, економіка якої базувалася на землеробстві; 2) на північному сході від “сабати- нівців”, у степах переважно Дніпровського лівобережжя кочували скотарі Зрубної культури; 3) у північних лісах і лісостепу правобе-режного Подніпров'я розташовувалась людність Тшинецької культури – землероби-скотарі, які були разом з тим користувачами “дарів” своїх лісів та річок.
По-третє – це те, що, на наш погляд, є головним, узагальнення матеріалу відповідних археологічних розкопів дало, гадаємо, М. Відейку підстави стверджувати, що “представники трьох (щойно перелічених. – О. Н.) культур досить щільно взаємодіяли між собою. ...Із достатньою певністю можна говорити, – пише він, – про існування своєрідного господарчого комплексу, заснованого на взаємній вигоді. Сільськогосподарське виробництво тшинетців та сабатинівців забезпечувало регіон (територію усіх трьох культур. – О. Н.) продовольством. ...У нечисленних степах кочівники ("зрубники". – О. Н.) випасали скот, а контроль над центрами металургійного виробництва, вибудованого практично на індустріальних засадах, суттєво укріплював їхню ("зрубників". – О. Н.) економічну міць. Ну, а нестачу чогось, – зазначає М. Відейко, – завжди можливо було поповнити за допомоги невеликої переможної війни із сусідами” (курсив автора. – Ред.) [22, с. 88].
Це вельми нагадує вже описану нами ситуацію, що вона мала місце за 600-700 років раніше, коли близько 2000-го року до н. е. у Північно-Західному Причорномор'ї у трипільців-усатівців-аріїв існував дуальний осіло-кочівний, землеробсько- скотарський соціум, а водночас на Подніпровській півночі жили трипільці-землероби, які хоча й у погіршених умовах похолодання клімату, але-таки укупі із трипільцями-усатівцями- аріями здійснювали, як ми відзначали, технічний, економічний, соціальний, військовий та й суспільний прогрес взагалі. І всі ці трипільські регіони складали єдине суспільство-соціум. Те ж саме являли собою, як ми з'ясували, Ямний та Катакомбний (за висловом Ю. Шилова) “варіанти пізньої трипільської культури”. І таким самим єдиним суспільством-соціумом був фактично, як ми пересвідчились, і Сабатинівсько-Зрубно-Тшинецький “варіант пізньої трипільської культури”.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні напрями формування у колективній підсвідомості сучасних українців фальшивих образів-символів їхнього історичного минулого“ на сторінці 3. Приємного читання.
