Ідея родючості та весільна обрядовість.

Філософія родознавства

Зазначено локальні відмінності використання рушника в обряді заручин, зокрема на Київщині й Кіровоградщині; тут символом досягнення згоди наречених було "подавання" або "брання" рушників (Борисенко, 1988, с. 22—23). Допускається, що назву "заручини" зумовив власне зміст обряду, коли на знак згоди здійснювався ритуал покладання на хліб (або посудину з житом) рук молодого, молодої, родичів, близьких і зв'язування рушником, власноруч виготовленим нареченою (Т. Кара-Васильєва, В. Борисенко).

Використання рушника в обрядових діях українського весілля має певне значення (сакральне, ігрове) та функціонально-смислове навантаження. Пов'язаний з рушником весільний обряд умовно поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. Призначення рушника відображає термінологічна лексика: "весільні" (для молодих), "заручинові" (ними обв'язували сватів, дружбів), "сватівські", рушники "плечові", "перев'язичі" та ін. (Никорак, 2001, с. 504, 505).

Давній народний вираз "стати на рушник" має глибокий морально-етичний смисл, яскраво символізує атрибутику церковної шлюбної дії.

Фольклорні джерела виявляють мудрий досвід подружньої і родинної злагоди різних народів: "Береш жінку — бери й батьків" (Японське прислів'я).

Традиції освідчення у коханні вкорінені у ментальності, звичаях, культурі кожного народу. Наприклад, у Давній Греції символом кохання вважалась квітка глоду. На вівтарі Гіменея спалювали гілочки глоду. Гіменей (грец. Нутепаіоз) — грецький бог шлюбу, син Діоніса й Афродіти або Аполлона й однієї із Муз. Його зображали у вигляді гарного юнака з факелом і вінком. Гіменеї — також весільна пісня, яка виконується хором під час весільних святкувань, зокрема у ніч весілля перед покоями нареченої, при введенні нареченої у дім нареченого. В літературну практику гіменеї увійшли близько І ст. до н.е. Ймовірно, у період еллінізму виникла форма епіталами, весільної пісні, виконуваної перед шлюб* ними покоями. Збереглися весільні пісні, авторами яких були Сапфо, Феокрит, Катулл, Стацій, Клавдіїн, Аполлі-нарій Симоній та ін.

Згідно з давніми традиціями, адигейці, освідчуючись, кажуть: "Я тебе добре знаю". І ніколи — "Я тебе кохаю". Таке освідчення втілює народну етику спільного подружнього життя.

Відповідно до історичних звичаїв адигейського народу в переддень весілля з нареченою спілкуються сім молодих заміжніх жінок, життя яких ще не затьмарено втратою близьких людей (тобто, живуть ще батько і мати, свекор і свекруха, чоловік і дитина — (відома в українській традиції магічна "сімка"). Так у передвесільному спілкуванні, піснях нареченій передається оптимістичне відчуття повноти життя.

Змалечку діти виховуються в усвідомленні того, що навколишня природа "жива" і втілює дух предків. Народні настанови адигейців вирізняє глибока художня образність і оптимізуючий морально-етичний смисл. Наприклад: "Не рви траву — ти можеш зірвати вуса свого діда" (Адигейське прислів'я ).

В інгушів і осетин існує національна традиція спорудження родових башт, які засвідчують про повагу до предків, батьків і старших людей, а головне — символізують духовний зв'язок часу і поколінь.

У Європі найдавнішою живою мовою вважається кельтська. Лише в Уельсі відомий давній звичай освідчення, коли наречений сам вирізьблював ложку і за допомогою орнаменту розповідав коханій про свої почуття.

По-різному сприймається день 29 лютого, який настає раз на чотири роки. На Русі це — день Касіяна (Касяна). За давньоруськими уявленнями, Касіян — похмурий, злий чоловік, у якого брови виростають до землі, закриваючи очі. Через три роки брови піднімаються, і горе тому, хто на нього подивиться. Щоби його не розсердити, цього дня не вставали до сходу сонця і не працювали. Про похмуру людину казали, що вона "дивиться Касіяном".

За іншою легендою, Касіян був сином бідняків, він багато працював, за що був узятий Богом на небо. Касіян вважається покровителем дівчат; батьки моляться йому, щоб він оберігав дочок у чистоті й цнотливості (Войтович, 2005, с. 228).

В Англії з днем Касіяна пов'язаний цікавий звичай освідчення. Англійські жінки особливо очікують на цей день, адже тоді вони можуть освідчитися чоловікові, запропонувати йому руку і серце, тобто прийняти шлюб. Цікаво, що більшість чоловіків приймають таку пропозицію.

Англійські закони захищають честь дівчини. Англійський король Генріх УПІ, пристрасно закоханий у дівчину Джейн, не міг порушити закону і змусити до інтимних стосунків без її згоди. Він запропонував дівчині корону. З-поміж шести дружин короля Джейн була найулюбленішою.

Конфуціанська етика зумовлює незаперечне підкорення жінки — чоловікові, свекру, свекрусі, власному синові.

В Японії давні звичаї зобов'язували жінку називати чоловіка "паном", допомогати йому одягати верхній одяг, взуватися, а на вулиці йти не поряд з ним, а на два кроки позаду.

Майже до останньої чверті XX ст. у заможних колах японського суспільства ознаками успішного життя вважалися європейський дім, китайська їжа, японська дружина. Більшість японських чоловіків головними чеснотами заміжніх жінок своєї країни усталено називають: безумовне підкорення волі чоловіка, подружню вірність, копітке виконання домашніх справ. Дотепер майже третина шлюбів укладається не за коханням, а за домовленістю молодих японців і їхніх батьків; матеріальний чинник при цьому має провідне значення. Гроші на весілля роками накопичують самі молоді люди і їхня родина. Тому пересічний японець одружується у 28—29 років, а японка виходить заміж у 25— 26 років. Однак сучасні економічні проблеми, коли для забезпечення родини має працювати подружжя, все частіше витісняють традиційну установку японської сім'ї, за якою обов'язок чоловіка — заробіток, а дружини — домашнє господарство і виховання дітей.

З-поміж чоловіків, передусім представників соціальних верхів японського суспільства, поширюються позашлюбні зв'язки. Сприяють цьому так званий Інститут коханок (ніго-сан), який склався з феодальних часів і становить невід'ємну частину соціального життя японського суспільства, а також розгалужена індустрія вечірніх розваг. Проте динамізм життя виявляє суперечності традиційних поглядів на шлюб, його моральних заповідей, норм і реальних духовних запитів японської молоді. Звідси і проблеми розлучень, незважаючи на їхні серйозні наслідки для чоловіків, а особливо для жінок.

У Китаї одруження можливо при досягненні 22 років — для чоловіків, 20 — для дівчат. Незаміжня 2 5-річна жінка викликає подив. Ризикує загалом не вийти заміж та дівчина, яка не вміє вишивати.

У В'єтнамі глибока родова культура просякає уклад життя етнічних груп. Проте наприкінці XX ст., у зв'язку з економічною необхідністю розвитку відкритого туризму, виникли тенденції експлуатації знаків етнічної культури, що призводить до нівелювання її родової сутності. Наприклад, у високогірних районах В'єтнаму побутував звичай, коли молоді люди збиралися вечорами на ринковій площі: юнаки співали, дівчати слухали, надаючи перевагу певному виконавцеві. Так поступово утворювались пари. Влада прагнула заборонити такі звичаї, вбачаючи в них причину неконтрольованої народжуваності. Тоді юнаки виявили "винахідництво" — відповідно до нових інформаційних технологій вони почали записувати свій спів на магнітофон.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія родознавства» автора Черепанова С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ідея родючості та весільна обрядовість.“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова. Актуальний досвід національного виховання

  • Вступ. Родознавство у контексті філософії освіти

  • Розділ 1. ЖИТТЄВИЙ СВІТ ЛЮДИНИ У ПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ

  • Поняття "першопредки" та "предки" у міфологічній і біблійній традиціях.

  • Соціальний смисл зображень "чаклуна" у давньому мистецтві: Кам'яна Могила (Україна), печера "Трьох братів" (Франція).

  • Давнє світосприйняття наших предків і вимір плинності часу.

  • Поняття "рід" у філософсько-соціологічному трактуванні.

  • Ознаки сучасного покоління як соціальної групи.

  • Соціум як культуротворчість

  • Історичні складники української культури.

  • Взаємозв'язок індоєвропейської та праслов'янської культурної спільності.

  • Походження української сім'ї (М. Грушевський).

  • Тавро руси.

  • Християнство у розвитку Київської Русі.

  • Соціокультурний зміст термінів "аванкулат", "аталичество", "кормильство"

  • Ознаки психічної структури українців (Д. Чижевський).

  • Стратегії життєвої поведінки у структурованому соціумі.

  • Розділ 2. ДУХОВНІСТЬ РОДИННОГО СЕРЕДОВИЩА

  • Перша літописна згадка назви "Україна".

  • Відмінність гуманітарного та природничого підходів до вивчення етнічних явищ.

  • Поняття "етноцентризм".

  • Т. Шевченко про основи звичаєвого виховання.

  • Функції духовних цінностей.

  • Поняття "толерантність", "культура спілкування", "національна відповідальність", їх значення в умовах глобалізації свідомості українського суспільства.

  • Український національний характер у контексті філософського і фольклорно-етнографічного аналізу.

  • Народна педагогіка

  • Поняття "пестування".

  • Прикмети, погода та господарська діяльність.

  • Загадки.

  • Відмінності між казкою, легендою і новелою.

  • Обмеженість міфологічної та міграційної теорій казки (М. Грушевський, В.Пропп).

  • Ознаки спільності казки

  • Народне мистецтво

  • Анімалістичні орнаментальні мотиви.

  • Відмінність між орнаментальністю та декоративністю.

  • Народна картина "Козак Мамай".

  • Витоки української вишивки

  • Мартинівський скарб

  • Символіка орнаментації та кольорів писанки.

  • Ґенеза української народної іграшки й особливості їі розвитку за етнографічними регіонами.

  • Розділ 3. ТРАДИЦІЙНА РОДИННА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ

  • Символіка давніх аграрно-магічних дій з "живою водою".

  • Уявлення про Рода і рожаниць, їх значення у річному обрядовому циклі.

  • Композиція Збруцького ідола (Б. Рибаков).

  • Традиції величання (О. Потебня, М. Грушевський).

  • Вертепна вистава.

  • Символіка обрядовості Великодня.

  • Ритуальні вогнища у період весняного рівнодення і літнього сонцестояння.

  • Весілля

  • Ідея родючості та весільна обрядовість.
  • Морально-етичний і соціально-правовий смисл сучасних явищ: "шлюбний кліринг", "громадянське партнерство", "сексуальне рабство", "міжнаціональний шлюб", "шлюбний контракт".

  • Народини

  • Магічно-релігійне, морально-психологічне, суспільне значення допологових звичаїв і обрядів, пологів, післяпологової обрядовости.

  • Передумови народження здорової дитини.

  • Законодавчі засади зниження куріння у країнах Європи й Україні.

  • Соціокультурні, правові, морально-етичні аспекти "сурогатного материнства".

  • "Сімейний кодекс України" про обов'язки і відповідальність батьків за виховання дітей.

  • Поховання

  • Культ смерті в ацтеків і майя.

  • Еволюція праслов'янської поховальної обрядовості.

  • Тризна у давніх слов'ян

  • "Добрий пастир" - провідний мотив ранньохристиянського мистецтва.

  • Плач Ярославни ("Слово о полку Ігоревім").

  • Філософські, психологічні, морально-етичні аспекти смерті та безсмертя.

  • Розділ 4. ФОРМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ТА РОДОВОЇ ПАМ'ЯТІ

  • Імена як духовні форми культури (П. Флоренський).

  • Франко про значення історичних матеріалів з ономастики.

  • Традиції ім'янаречення в Україні.

  • Джерела творення українських прізвищ.

  • Соціалізація поколінь. Повноліття

  • Цінності демократії, свободи, культури, мистецтва та соціалізація особистості.

  • Форми соціалізації поколінь, звичаї й обряди повноліття в українській культурі.

  • Форми соціалізації поколінь і традиції повноліття в японській культурі.

  • Законодавчі засади повноліття в Україні ("Конституція України", "Сімейний кодекс України").

  • Розділ 5. РОДОВІД ЯК ДІАЛОГІЧНА ФОРМА ЗНАННЯ

  • Філософський і моральний сенс генеалогії (П. Флоренський).

  • Педагогічно-виховне значення генеалогії (В. Вернадський, П. Флоренський).

  • Груповий портрет родини Святослава (Ізборник Святослава 1073).

  • Герби українських земель.

  • Традиції родовідних (генеалогічних) дерев.

  • Історичні традиції державної символіки незалежної України.

  • Методи дослідження Родоводу

  • Методи генеалогічних досліджень: історичний, біографічний, інформаційний, бесіда, опитування старших поколінь родини, аналіз зібраних даних.

  • Організаційно-педагогічні аспекти дослідження родоводу: суб'єкт-суб'єктні відносини, особистісно орієнтоване, культуровідповідне, полікультурне навчання.

  • Педагогічний досвід.

  • Використана література