Християнство у розвитку Київської Русі.

Філософія родознавства

Русь прийняла хрещення від Візантії, що якісно змінило політичний, соціальний, культурний розвиток давньоруського соціуму.

Прийняття християнства в його східному православному варіанті було пріоритетним, оскільки богослужіння відбувалося рідною мовою.

У процесі християнізації Русі посилилися візантійські та західноєвропейські культурні впливи. Йдеться про церковний устрій, зв'язки давньоруських книжників з античною наукою, філософією, риторикою, літературною традицією. Наприклад, у давніх пам'ятках простежуються слова, які поширилися в українській науковій термінології: планета, океан, астрономія, піраміда, стихія, апостроф, лексикон тощо. Культурні впливи Візантії засвідчують мовні запозичення в староукраїнській мові, їх більшість стосується церковної мови, проте значна частина увійшла до народної: паляниця, книш, кутя, левада, миска, макітра й ін. Окрему сторінку становить другий південнослов'янський вплив, тобто культурний вплив Болгарії, Сербії, Македонії на філософію, освіту, образотворче мистецтво східних слов'ян.

Процес християнізації Русі пов'язаний із наслідуванням окремих язичницьких культів і форм обрядовості (молитва, хрещення, причастя). Натомість зросло інтелектуальне значення книжного знання, оскільки християнство — культура книжна і релігія Писання з властивим їй глибоким шануванням Слова. Відповідно до філософських засад середньовічного світогляду (неоплатонізм) — Світ сприймається як відкрита Книга, у свою чергу Книга трактується як відкритий Світ, розумно влаштований Творцем. Книги переважно читали в слух (в голос). Слух (книга, проповідь, церковний спів, музика) і зір (живописне оздоблення храмів) розширювали можливості пізнання Світу, що сприяло вихованню "внутрішньої*9 просвітленої людини.

У християнському розумінні людини головним є мотив спасіння. Життя людини розглядається як віха на шляху до спасіння, але цьому перешкоджає світ чуттєвого буття. Осягнення Бога здійснюється за посередництвом серця, християнської любові, що облагороджує ставлення до ближнього. Тобто серце об'єднує почуття, волю, розум людини і в такий спосіб урівноважує функцію розуму.

Наголосимо, що у давньоруській архітектурі домінував своєрідний принцип забудови міста, відомий під назвою "прозор" — вид, панорама, що відкриваються з так званої Поклонної гори (найвищої географічної точки місцевості). На Поклонній горі споруджувався Храм (Собор), від якого за кільцево-радіальним принципом розплановувалися вулиці. Храм органічно вписувався у довкілля, добре проглядався з усіх сторін, своєрідно впорядковував місцевість. Храми, розташовані на узвишшях, постають як художній символ живописної організації простору. Відомо, що до закінчення періоду княжіння Володимира Великого було побудовано майже 400 церков.

Цікаво, що у санскриті трактується слово "Русь" у значенні "блискуча розкіш, країна сяйва і краси".

Головний сенс і призначення християнського Храму — духовне упорядковування буття людини.

Собор св. Софії (XI ст.) у Києві.

Християнство поширилося на Русі під знаком Софії. Іла-ріон — перший київський митрополит із руських, описує хрещення Русі як прихід "Премудрості Божої". У "Слові про закон і благодать" він зазначив, що князь Ярослав Мудрий (син і достойний наступник Володимира Великого) ініціював спорудження Софійського собору в Києві, тобто "храм великий святий Божій Премудрості воздвиг... на святість і освячення городу; і прикрасив його золотом і сріблом, і камінням дорогим", і церква стала "дивом і славою на всі навколишні країни" (Іларіон Київський, XI ст., с. 434).

Зведення у Києві собору св. Софії символізує перехід від язичництва до християнської релігії. На відміну від візантійських однокупольних храмів давньоруські храми — багатокупольні, що зумовило їх художню довершеність. Київський храм св. Софії налічує 13 куполів. Великий купол в оточенні чотирьох середніх символізує Христа і чотирьох євангелістів, отже, Вселенську Церкву. Західний фасад із центральним порталом означає вхід до Церкви. Над ним проглядаються сім куполів — символ Церкви як дому Премудрості, уособлення семи таїнств. Число сім є символом Діви Марії — земної Церкви, яка поєднує духовне і тілесне.

Християнізація Русі, особлива духовна місія Слова, софійність (мудрість) сприяли осягненню нових суспільних, моральних, естетичних, художніх цінностей. На засадах християнських цінностей відбувалося утвердження Русі як суб'єкта світової культури.

Ярослав Мудрий прагнув до політичної й ідеологічної незалежності Русі від Візантії. У цьому його підтримував митрополит Іларіон. Пріоритети політичної і державної діяльності київських князів визначали зв'язки з Європою. Пізніше на зв'язки з Центральною Європою орієнтувалася політика галицьких князівств.

Загалом давньоруську культуру вирізняє здатність творчої рецепції світової інтелектуальної традиції, засвоєння досягнень візантійської, середземноморської, південнослов'янської культур на міцному ґрунті культури автохтонної.

У мові східних слов'ян збереглося слово дитинець, відоме з літопису Київської Русі у значенні "внутрішня фортеця", кремль, резиденція князя і його дружини, отроків, боярських дітей.

За словником В. Даля, слово дитинець тлумачиться як "окреме приміщення в домі для дітей і жінок" і "внутрішнє укріплення міста, кремль" (Даль, 1978, с. 438).

Цікаво, що в усіх індоєвропейських мовах первісний зміст слова "батько" тлумачиться як "кормилець" (Лавровський, 1867).

У "Повісті минулих літ" слово "кормилець" вживається у значенні "вихователь", "дядько" юного князя. Оповідається, що княгиня "Ольга перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець його [тут] був Асмуд". Згадуються Добриня, вуй (по суті, кормилець) Володимира (князь Володимир Великий); кормилець і воєвода Блуд — у князя Ярослава Мудрого; посадник і кормилець Паук — у волинського князя Володимира Андрійовича, Кормильці та їхні нащадки нерідко виступають у літописі обік князів. Кормильчичі як боярський рід згадуються у "Галицько-Во-линському літописі". Цей рід походив від княжого кормиль-ця. До Галича вони потрапили на запрошення частини боярства, що підтримувала синів князя Ігоря Святославича. Сини Ігоря претендували на Галич, оскільки їхня мати Єфро-синія була дочкою галицького князя — Ярослава Володимировича Осмомисла (Літопис руський, 1989, с. ЗО—31, 51, 82, 296, 369).


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія родознавства» автора Черепанова С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Християнство у розвитку Київської Русі.“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова. Актуальний досвід національного виховання

  • Вступ. Родознавство у контексті філософії освіти

  • Розділ 1. ЖИТТЄВИЙ СВІТ ЛЮДИНИ У ПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ

  • Поняття "першопредки" та "предки" у міфологічній і біблійній традиціях.

  • Соціальний смисл зображень "чаклуна" у давньому мистецтві: Кам'яна Могила (Україна), печера "Трьох братів" (Франція).

  • Давнє світосприйняття наших предків і вимір плинності часу.

  • Поняття "рід" у філософсько-соціологічному трактуванні.

  • Ознаки сучасного покоління як соціальної групи.

  • Соціум як культуротворчість

  • Історичні складники української культури.

  • Взаємозв'язок індоєвропейської та праслов'янської культурної спільності.

  • Походження української сім'ї (М. Грушевський).

  • Тавро руси.

  • Християнство у розвитку Київської Русі.
  • Соціокультурний зміст термінів "аванкулат", "аталичество", "кормильство"

  • Ознаки психічної структури українців (Д. Чижевський).

  • Стратегії життєвої поведінки у структурованому соціумі.

  • Розділ 2. ДУХОВНІСТЬ РОДИННОГО СЕРЕДОВИЩА

  • Перша літописна згадка назви "Україна".

  • Відмінність гуманітарного та природничого підходів до вивчення етнічних явищ.

  • Поняття "етноцентризм".

  • Т. Шевченко про основи звичаєвого виховання.

  • Функції духовних цінностей.

  • Поняття "толерантність", "культура спілкування", "національна відповідальність", їх значення в умовах глобалізації свідомості українського суспільства.

  • Український національний характер у контексті філософського і фольклорно-етнографічного аналізу.

  • Народна педагогіка

  • Поняття "пестування".

  • Прикмети, погода та господарська діяльність.

  • Загадки.

  • Відмінності між казкою, легендою і новелою.

  • Обмеженість міфологічної та міграційної теорій казки (М. Грушевський, В.Пропп).

  • Ознаки спільності казки

  • Народне мистецтво

  • Анімалістичні орнаментальні мотиви.

  • Відмінність між орнаментальністю та декоративністю.

  • Народна картина "Козак Мамай".

  • Витоки української вишивки

  • Мартинівський скарб

  • Символіка орнаментації та кольорів писанки.

  • Ґенеза української народної іграшки й особливості їі розвитку за етнографічними регіонами.

  • Розділ 3. ТРАДИЦІЙНА РОДИННА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ

  • Символіка давніх аграрно-магічних дій з "живою водою".

  • Уявлення про Рода і рожаниць, їх значення у річному обрядовому циклі.

  • Композиція Збруцького ідола (Б. Рибаков).

  • Традиції величання (О. Потебня, М. Грушевський).

  • Вертепна вистава.

  • Символіка обрядовості Великодня.

  • Ритуальні вогнища у період весняного рівнодення і літнього сонцестояння.

  • Весілля

  • Ідея родючості та весільна обрядовість.

  • Морально-етичний і соціально-правовий смисл сучасних явищ: "шлюбний кліринг", "громадянське партнерство", "сексуальне рабство", "міжнаціональний шлюб", "шлюбний контракт".

  • Народини

  • Магічно-релігійне, морально-психологічне, суспільне значення допологових звичаїв і обрядів, пологів, післяпологової обрядовости.

  • Передумови народження здорової дитини.

  • Законодавчі засади зниження куріння у країнах Європи й Україні.

  • Соціокультурні, правові, морально-етичні аспекти "сурогатного материнства".

  • "Сімейний кодекс України" про обов'язки і відповідальність батьків за виховання дітей.

  • Поховання

  • Культ смерті в ацтеків і майя.

  • Еволюція праслов'янської поховальної обрядовості.

  • Тризна у давніх слов'ян

  • "Добрий пастир" - провідний мотив ранньохристиянського мистецтва.

  • Плач Ярославни ("Слово о полку Ігоревім").

  • Філософські, психологічні, морально-етичні аспекти смерті та безсмертя.

  • Розділ 4. ФОРМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ТА РОДОВОЇ ПАМ'ЯТІ

  • Імена як духовні форми культури (П. Флоренський).

  • Франко про значення історичних матеріалів з ономастики.

  • Традиції ім'янаречення в Україні.

  • Джерела творення українських прізвищ.

  • Соціалізація поколінь. Повноліття

  • Цінності демократії, свободи, культури, мистецтва та соціалізація особистості.

  • Форми соціалізації поколінь, звичаї й обряди повноліття в українській культурі.

  • Форми соціалізації поколінь і традиції повноліття в японській культурі.

  • Законодавчі засади повноліття в Україні ("Конституція України", "Сімейний кодекс України").

  • Розділ 5. РОДОВІД ЯК ДІАЛОГІЧНА ФОРМА ЗНАННЯ

  • Філософський і моральний сенс генеалогії (П. Флоренський).

  • Педагогічно-виховне значення генеалогії (В. Вернадський, П. Флоренський).

  • Груповий портрет родини Святослава (Ізборник Святослава 1073).

  • Герби українських земель.

  • Традиції родовідних (генеалогічних) дерев.

  • Історичні традиції державної символіки незалежної України.

  • Методи дослідження Родоводу

  • Методи генеалогічних досліджень: історичний, біографічний, інформаційний, бесіда, опитування старших поколінь родини, аналіз зібраних даних.

  • Організаційно-педагогічні аспекти дослідження родоводу: суб'єкт-суб'єктні відносини, особистісно орієнтоване, культуровідповідне, полікультурне навчання.

  • Педагогічний досвід.

  • Використана література