Т. Шевченко про основи звичаєвого виховання.

Філософія родознавства

Тарас Шевченко основи звичаєвого виховання вбачав у народних джерелах, пов'язував з Україною, яка "малих діток доглядала, звичаю навчала".

Звичаєвість невіддільна від національно-культурної специфіки мовної поведінки, культури міжнаціональних відносин, мовно-національної самосвідомості. Найголовнішою ознакою освіченості українця є опанування культурою рідної мови, яка належить до найвагоміших духовних вартостей українського народу, вміння добирати мовно-виражальні засоби відповідно до обставин і мети спілкування.

Мовна культура пов'язана з культурою жестів. Наприклад, англієць упродовж годинної промови може не використати жодного жесту. І, навпаки, мовлення італійця супроводжує найактивніша жестикуляція (лат. gestus — положення, поза, рух тіла).

Відомо, що в античних драматичних видовищах жест і голос були засобами створення образу. В античному театрі актори (крім мімів) носили маски, що виключало можливість мімічної гри. Жестикуляцію провідних акторів визначав характер п'єси. Оскільки вбранням акторів слугував довгий одяг, а взуттям — так звані котурни (взуття на товстій підошві), то їхня жестикуляція переважно зводилась до жестикуляції пальців і рук.

Надзвичайно трагічно-суперечливий соціальний і духовний смисл має жест глибокої задуми старого батька на картині Т. Шевченка "Катерина" (1842. Полотно, олія. Музей Т. Шевченка, м. Київ).

Особливої змістовності набуває жест у творчості українського скульптора Олександра Архипенка (1887—1964). У цьому сенсі привертає увагу скульптурний "Портрет Вілле-ма Менгельберга" (1925; бронза), де динамічний жест руки, її злет ще ніби тремтить в експресії мелодії, виявляючи творчу масштабність музиканта (диригента). Швфігура "Тарас Шевченко" (1933) — втілення духовності, тут гармонійно поєднані жест правої руки, на яку оперта голова, і думка-передбачення: перед нами — творча особистість, талановитий митець, здатний до глибоких філософських узагальнень над сенсом буття. Кобзар ніби прозріває омріяну свободу рідного народу в "сім'ї вольній, новій", яку уособлюють і "садок вишневий", і "Дніпр широкий", і "Живописна Україна". Обидва скульптурні твори Архипенка — у Національному музеї Києва.

В епоху сучасних масових комунікацій культура жестів, як власне і мистецтво ґречності, набувають особливої актуальності (Якобсон, 1970; Шз, 1992; Корніяка, 1995).

За поширеними уявленнями, визначальна риса німців — дисциплінованість, італійців — експресивність, англійців — пунктуальність. Відоме англійське прислів'я наголошує: "Точність — ввічливість королів".

Консерватизм британців (у кращому розумінні) має різні форми, зокрема традиційний сніданок — "вівсянка, сер!", поширений у аристократичних і простих родинах; звичка переодягатися і голитися до обіду; подавати чай рівно о 17 год.

У японському помешканні домінує давній етикет. Кожного, хто йде з дому чи повертається, традиційно вітають виразами: "Щасливої дороги" або "Ласкаво просимо".

Глибоко символічна ввічливість японців, а для іноземців навіть екзотична. Японці для привітання використовують три види поклонів: низький (сайкейрей), середній (під кутом 30°) і легкий (під кутом 15°). Поклоном вітають знайомого при зустрічі у вуличному натовпі. Особливим поклоном зустрічають гостя в японській родині: господиня опускається на коліна, кладе руки на підлогу перед собою і притискається до них обличчям.

На відміну від європейців, котрі радше звикли контролювати свою поведінку серед сторонніх людей, японець за домашнім столом більше дотрмується церемонії, ніж у гостях або ресторані.

Японська ввічливість — це норми поведінки, що склались під впливом феодального етикету, порушення яких вважалось тяжким злочином. Звідси — чітка регламентація (по вертикалі) стосунків повелителя і підданих, керівника і підлеглих, старших і молодших, у родині — батька і сина. Моральні приписи вимагають турбуватись про власну репутацію, її незаплямованість. Тут глибоко укорінене прагнення людей за будь-яких обставин поводитися так, щоб не принизити гідності один одного; така риса, як "відвертість", у японців означає відповідну поведінку, щоб ніхто з партнерів "не втратив свого обличчя". Натомість у представників бізнесу, європейців чи американців відвертість радше передбачає прямоту (В. Сухарєв, М. Сухарєв, 1997).

У процесі історичного розвитку духовний досвід предків акумулює етносоціокультурні вартості, які набувають значення цінності.

На основі культури одного чи кількох етносів формується національна культура. Культура національна становить сукупність ціннісно насичених норм і виявів життя, притаманних представникам певної нації. Відповідно за походженням розрізняють моноетпнічну та поліетпнічну національну культуру. Поліетнічну культуру вирізняє становлення спільного культурного простору, що належить до органічного складника процесу націотворення. Важливі передумови розвитку нації створюють виробничі й економічні зв'язки між етносами. Однак показником зрілості та життєздатності нації передусім є творення спільних ціннісних, естетичних, етичних і моральних основ духовно-культурного життя спільноти. Історично розвиток культури національної пов'язаний із виникненням нації як її суб'єкта і носія (тобто в індустріальну епоху, XVII—XIX ст.).


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія родознавства» автора Черепанова С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Т. Шевченко про основи звичаєвого виховання.“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова. Актуальний досвід національного виховання

  • Вступ. Родознавство у контексті філософії освіти

  • Розділ 1. ЖИТТЄВИЙ СВІТ ЛЮДИНИ У ПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ

  • Поняття "першопредки" та "предки" у міфологічній і біблійній традиціях.

  • Соціальний смисл зображень "чаклуна" у давньому мистецтві: Кам'яна Могила (Україна), печера "Трьох братів" (Франція).

  • Давнє світосприйняття наших предків і вимір плинності часу.

  • Поняття "рід" у філософсько-соціологічному трактуванні.

  • Ознаки сучасного покоління як соціальної групи.

  • Соціум як культуротворчість

  • Історичні складники української культури.

  • Взаємозв'язок індоєвропейської та праслов'янської культурної спільності.

  • Походження української сім'ї (М. Грушевський).

  • Тавро руси.

  • Християнство у розвитку Київської Русі.

  • Соціокультурний зміст термінів "аванкулат", "аталичество", "кормильство"

  • Ознаки психічної структури українців (Д. Чижевський).

  • Стратегії життєвої поведінки у структурованому соціумі.

  • Розділ 2. ДУХОВНІСТЬ РОДИННОГО СЕРЕДОВИЩА

  • Перша літописна згадка назви "Україна".

  • Відмінність гуманітарного та природничого підходів до вивчення етнічних явищ.

  • Поняття "етноцентризм".

  • Т. Шевченко про основи звичаєвого виховання.
  • Функції духовних цінностей.

  • Поняття "толерантність", "культура спілкування", "національна відповідальність", їх значення в умовах глобалізації свідомості українського суспільства.

  • Український національний характер у контексті філософського і фольклорно-етнографічного аналізу.

  • Народна педагогіка

  • Поняття "пестування".

  • Прикмети, погода та господарська діяльність.

  • Загадки.

  • Відмінності між казкою, легендою і новелою.

  • Обмеженість міфологічної та міграційної теорій казки (М. Грушевський, В.Пропп).

  • Ознаки спільності казки

  • Народне мистецтво

  • Анімалістичні орнаментальні мотиви.

  • Відмінність між орнаментальністю та декоративністю.

  • Народна картина "Козак Мамай".

  • Витоки української вишивки

  • Мартинівський скарб

  • Символіка орнаментації та кольорів писанки.

  • Ґенеза української народної іграшки й особливості їі розвитку за етнографічними регіонами.

  • Розділ 3. ТРАДИЦІЙНА РОДИННА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ

  • Символіка давніх аграрно-магічних дій з "живою водою".

  • Уявлення про Рода і рожаниць, їх значення у річному обрядовому циклі.

  • Композиція Збруцького ідола (Б. Рибаков).

  • Традиції величання (О. Потебня, М. Грушевський).

  • Вертепна вистава.

  • Символіка обрядовості Великодня.

  • Ритуальні вогнища у період весняного рівнодення і літнього сонцестояння.

  • Весілля

  • Ідея родючості та весільна обрядовість.

  • Морально-етичний і соціально-правовий смисл сучасних явищ: "шлюбний кліринг", "громадянське партнерство", "сексуальне рабство", "міжнаціональний шлюб", "шлюбний контракт".

  • Народини

  • Магічно-релігійне, морально-психологічне, суспільне значення допологових звичаїв і обрядів, пологів, післяпологової обрядовости.

  • Передумови народження здорової дитини.

  • Законодавчі засади зниження куріння у країнах Європи й Україні.

  • Соціокультурні, правові, морально-етичні аспекти "сурогатного материнства".

  • "Сімейний кодекс України" про обов'язки і відповідальність батьків за виховання дітей.

  • Поховання

  • Культ смерті в ацтеків і майя.

  • Еволюція праслов'янської поховальної обрядовості.

  • Тризна у давніх слов'ян

  • "Добрий пастир" - провідний мотив ранньохристиянського мистецтва.

  • Плач Ярославни ("Слово о полку Ігоревім").

  • Філософські, психологічні, морально-етичні аспекти смерті та безсмертя.

  • Розділ 4. ФОРМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ТА РОДОВОЇ ПАМ'ЯТІ

  • Імена як духовні форми культури (П. Флоренський).

  • Франко про значення історичних матеріалів з ономастики.

  • Традиції ім'янаречення в Україні.

  • Джерела творення українських прізвищ.

  • Соціалізація поколінь. Повноліття

  • Цінності демократії, свободи, культури, мистецтва та соціалізація особистості.

  • Форми соціалізації поколінь, звичаї й обряди повноліття в українській культурі.

  • Форми соціалізації поколінь і традиції повноліття в японській культурі.

  • Законодавчі засади повноліття в Україні ("Конституція України", "Сімейний кодекс України").

  • Розділ 5. РОДОВІД ЯК ДІАЛОГІЧНА ФОРМА ЗНАННЯ

  • Філософський і моральний сенс генеалогії (П. Флоренський).

  • Педагогічно-виховне значення генеалогії (В. Вернадський, П. Флоренський).

  • Груповий портрет родини Святослава (Ізборник Святослава 1073).

  • Герби українських земель.

  • Традиції родовідних (генеалогічних) дерев.

  • Історичні традиції державної символіки незалежної України.

  • Методи дослідження Родоводу

  • Методи генеалогічних досліджень: історичний, біографічний, інформаційний, бесіда, опитування старших поколінь родини, аналіз зібраних даних.

  • Організаційно-педагогічні аспекти дослідження родоводу: суб'єкт-суб'єктні відносини, особистісно орієнтоване, культуровідповідне, полікультурне навчання.

  • Педагогічний досвід.

  • Використана література