Тризна у давніх слов'ян

Філософія родознавства

Тризна у давніх слов'ян до III ст. була частиною поховального обряду і передбачала жертвоприношення, військові ігри, бенкет на честь померлого.

Трупоспалення у праслов'янські часи пояснювалось можливим відокремленням у людській свідомості образу душі як деякої напівматеріальної субстанції (Б. Рибаков). Матеріали етнографічних досліджень засвідчують різноманітні, інколи взаємовиключні уявлення про загробний світ. Такими є грецький Аїд (похмуре підземелля), скандинавський Валгалла (світла обитель), слов'янський рай-вирій (чудесний сад десь у далекому сонячному місці).

Отже, у праслов'ян поява нових форм поховальної обрядовості відбувалася водночас із ускладненням соціальної структури та змінами релігійних уявлень.

На ранніх стадіях праслов'янського життя, коли землеробство ще не становило домінуючого виду господарства, побутували укорінені в глибинах мисливсько-тотемічного суспільства уявлення про реінкарнацію (перевтілення після смерті). Поширюються захоронення штучно скорчених покійників, ніби підготовлених до другого народження.

З попередньою епохою переселення скотарських племен пов'язаний звичай насипання курганів, які становили певну модель видимого округлого простору землі.

Перехід від скорчених поховань до витягнутих (у природній позі сплячої людини) відбувся тоді, коли простежувалось соціальне розшарування праслов'янських племен, появились воїни-вершники, визначився інтерес до окремої людської особистості. Уявлення про посмертне перевтілення в певну тварину зовсім зникло, а померлі люди мисли-лись людьми і після того, як "душа" покинула тіло.

Поява принципово нового обряду трупоспалення збіглася у часі з розвитком землеробства і характерними для нього аграрними культами, в яких головне значення мало небо — джерело життєво необхідної вологи. Жертви небесним божествам покладалися на священне вогнище, оскільки вважалось, що боги-небожителі саме за димом спалюваних жертв дізнавалися про шанобливе ставлення до них людей.

У слов'ян трупоспалення існувало майже 2,5 тис. років і було витіснено християнством у X—XII ст.

Культ предків продовжував існувати незалежно від способу поховання. За ритуалом трупоспалення, кості збирали в невелику посудину, в урну, і ховали її в кургані (могилі) або просто у землі, будували над місцем поховання стовп — невелику дерев'яну домовину.

Такі поховання пов'язували предків із землею і робили їх покровителями всіх процесів, сполучених з оранням, сівбою, проростанням зерна, родючістю загалом (Рибаков, 1981, с. 267—279).

Літописець Нестор оповідає про давні поховальні звичаї слов'янських племен, яких дотримувались "радомичі, і в'ятичі, і сіверяни... А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять в'ятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон". Своєрідний відгомін давніх масових людських жертвоприношень при похованні "царя русів" (київського князя) становить літописна оповідь про княгиню Ольгу, котра після смерті чоловіка (князя Ігоря) пішла з сином Святославом "на Деревлянську землю". Як відомо, князь Ігор був вбитий деревлянами 945 р. під час збору повторної данини. Деревляни поховали князя під Іскоростенем. Ользі, вдові Ігоря, вони запропонували шлюб з деревлянським князем — "іти за князя". Ольга розправилась з двома посольствами древлянської знаті (яку розглядала підвладною Києву) за всіма правилами поховального ритуалу. Ігор помер під час "шляху", тому перше посольство деревлян було вбито і поховано "в човні", друге — спалено у "мийні". Потім вона сказала деревлянам, що приймає їхню пропозицію і повеліла приготувати гостину: "медів много" поблизу місця вбивства Ігоря, щоб поплакати "над гробом його". Дружинникам своїм звеліла "насипати могилу велику... і тризну чинити. І як упились деревляни, наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п'ять тисяч". У такий спосіб княгиня Ольга віддала посмертні почесті Ігорю під час поховального бенкету на кургані, спорудженому над його могилою, вже після поховання.

Княгиня київська Ольга (890— 969; після хрещення — Олена) прийняла християнство у 955 або 957 рр. і була похована вже за християнською традицією — в одній із споруджених нею церков у Києві. "І плакав за нею син її (Святослав. — С.7.), і внуки її, і люди всі плачем великим, і, понісши, погребли її на [уготованому] місці. І заповіла була Ольга не творити тризни над собою (виділено авт. — С. Ч.), бо мала вона пресвітера, і той похоронив блаженну Ольгу. Ся [Ольга] була передвісницею християнської землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона бо сіяла як місяць уночі. Так ся між невірних людей світилася, як перло в багні, бо були вони закаляні гріхом, не омиті святим хрещенням, а ся омилась святою купіллю, скинула з себе гріховну одіж ветхого чоловіка Адама і в нового Адама втілилась, що ним є Христос". Уготоване місце поховання княгині Ольги означає єпископський амвон (рундук), який під час архієрейської служби встановлюється посеред храму. За даними Іакова Мніха (XI ст.), останки Ольги ЇЇ онук Володимир Святославич переніс у Десятинну церкву, де вони покоїлися у невеликому кам'яному саркофазі з віконцем наверху (Повість минулих літ, с. 8— 10, 32— 34, 39).

З прийняттям християнства тризна набула значення поховальних поминок.

Згідно з правничими положеннями, на Русі жінки після смерті чоловіка могли відати усім майном. Жінки мали вплив на державні справи. Такими були княгиня Ольга (ре-гентка на княжому престолі у Києві) і Ганна, вдова Романа Галицького, яка зберегла престол для своїх синів. Князь Володимир Василькович залишив дружині м. Кобрин з "людьми і даниною".

У Києві під час археологічних розкопок поблизу Десятинної церкви (1826) виявлено саркофаг з великих шиферних плит із двосхилим дахом. Саркофаг виконано з місцевого волинського матеріалу — рожевого шиферу, ймовірно, наприкінці X — початку XI ст. Дослідники зазначають вірогідність його приналежності княгині Ользі (С. Висо-цький). Орнамент саркофага композиційно наближений до орнаменту одного із пілястрів іконостаса Софійського собору в Охриді (Болгарія, XI ст.). В оздобленні саркофага використано різні орнаменти: рослинний (пальмове листя), геометричний (хрести, зірки), архітектурний (пілястри з арочками), плетений.

Символом християнізації Русі став Софійський собор у Києві, який слугував за усипальницю київських князів. Тут поховані Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Володимир Мономах, інші представники висококняжої династії.

Ярослав Мудрий помер у ніч із суботи на неділю, з 19 на 20 лютого 1054 р. "Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою богові місяця лютого у двадцятий [день], в суботу першої неділі посту, в святого Феодора [Тірона] день. Всеволод тоді опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли [його] до Києва. Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії. І плакав по ньому Всеволод і люди всі. Жив же усіх літ Ярослав сімдесят і шість" (Повість минулих літ, с. 99).

Запис про кончину князя Ярослава Мудрого зберігся на стіні собору св. Софії (Київ). Тут і досі стоїть його мармуровий саркофаг. За черепом князя Ярослава Мудрого відтворено його скульптурний портрет.

Саркофаг Ярослава Мудрого суцільно оздоблено рельєфними символічними орнаментальними мотивами. Окремі групи орнаментальних ідеограм зображають землю і рай. Ярослав мав християнське ім'я Георгій, яким у побуті не користувався. Християнський святий Георгій у період запровадження християнства був відповідником язичницького бога Ярила. Георгія на Русі звали також Юрієм. Отже, простежується паралель: Юрій і Ярило, котрий славить, тобто Яри — слав. Ярило — бог весни, бог сонця.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія родознавства» автора Черепанова С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тризна у давніх слов'ян“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова. Актуальний досвід національного виховання

  • Вступ. Родознавство у контексті філософії освіти

  • Розділ 1. ЖИТТЄВИЙ СВІТ ЛЮДИНИ У ПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ

  • Поняття "першопредки" та "предки" у міфологічній і біблійній традиціях.

  • Соціальний смисл зображень "чаклуна" у давньому мистецтві: Кам'яна Могила (Україна), печера "Трьох братів" (Франція).

  • Давнє світосприйняття наших предків і вимір плинності часу.

  • Поняття "рід" у філософсько-соціологічному трактуванні.

  • Ознаки сучасного покоління як соціальної групи.

  • Соціум як культуротворчість

  • Історичні складники української культури.

  • Взаємозв'язок індоєвропейської та праслов'янської культурної спільності.

  • Походження української сім'ї (М. Грушевський).

  • Тавро руси.

  • Християнство у розвитку Київської Русі.

  • Соціокультурний зміст термінів "аванкулат", "аталичество", "кормильство"

  • Ознаки психічної структури українців (Д. Чижевський).

  • Стратегії життєвої поведінки у структурованому соціумі.

  • Розділ 2. ДУХОВНІСТЬ РОДИННОГО СЕРЕДОВИЩА

  • Перша літописна згадка назви "Україна".

  • Відмінність гуманітарного та природничого підходів до вивчення етнічних явищ.

  • Поняття "етноцентризм".

  • Т. Шевченко про основи звичаєвого виховання.

  • Функції духовних цінностей.

  • Поняття "толерантність", "культура спілкування", "національна відповідальність", їх значення в умовах глобалізації свідомості українського суспільства.

  • Український національний характер у контексті філософського і фольклорно-етнографічного аналізу.

  • Народна педагогіка

  • Поняття "пестування".

  • Прикмети, погода та господарська діяльність.

  • Загадки.

  • Відмінності між казкою, легендою і новелою.

  • Обмеженість міфологічної та міграційної теорій казки (М. Грушевський, В.Пропп).

  • Ознаки спільності казки

  • Народне мистецтво

  • Анімалістичні орнаментальні мотиви.

  • Відмінність між орнаментальністю та декоративністю.

  • Народна картина "Козак Мамай".

  • Витоки української вишивки

  • Мартинівський скарб

  • Символіка орнаментації та кольорів писанки.

  • Ґенеза української народної іграшки й особливості їі розвитку за етнографічними регіонами.

  • Розділ 3. ТРАДИЦІЙНА РОДИННА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ

  • Символіка давніх аграрно-магічних дій з "живою водою".

  • Уявлення про Рода і рожаниць, їх значення у річному обрядовому циклі.

  • Композиція Збруцького ідола (Б. Рибаков).

  • Традиції величання (О. Потебня, М. Грушевський).

  • Вертепна вистава.

  • Символіка обрядовості Великодня.

  • Ритуальні вогнища у період весняного рівнодення і літнього сонцестояння.

  • Весілля

  • Ідея родючості та весільна обрядовість.

  • Морально-етичний і соціально-правовий смисл сучасних явищ: "шлюбний кліринг", "громадянське партнерство", "сексуальне рабство", "міжнаціональний шлюб", "шлюбний контракт".

  • Народини

  • Магічно-релігійне, морально-психологічне, суспільне значення допологових звичаїв і обрядів, пологів, післяпологової обрядовости.

  • Передумови народження здорової дитини.

  • Законодавчі засади зниження куріння у країнах Європи й Україні.

  • Соціокультурні, правові, морально-етичні аспекти "сурогатного материнства".

  • "Сімейний кодекс України" про обов'язки і відповідальність батьків за виховання дітей.

  • Поховання

  • Культ смерті в ацтеків і майя.

  • Еволюція праслов'янської поховальної обрядовості.

  • Тризна у давніх слов'ян
  • "Добрий пастир" - провідний мотив ранньохристиянського мистецтва.

  • Плач Ярославни ("Слово о полку Ігоревім").

  • Філософські, психологічні, морально-етичні аспекти смерті та безсмертя.

  • Розділ 4. ФОРМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ТА РОДОВОЇ ПАМ'ЯТІ

  • Імена як духовні форми культури (П. Флоренський).

  • Франко про значення історичних матеріалів з ономастики.

  • Традиції ім'янаречення в Україні.

  • Джерела творення українських прізвищ.

  • Соціалізація поколінь. Повноліття

  • Цінності демократії, свободи, культури, мистецтва та соціалізація особистості.

  • Форми соціалізації поколінь, звичаї й обряди повноліття в українській культурі.

  • Форми соціалізації поколінь і традиції повноліття в японській культурі.

  • Законодавчі засади повноліття в Україні ("Конституція України", "Сімейний кодекс України").

  • Розділ 5. РОДОВІД ЯК ДІАЛОГІЧНА ФОРМА ЗНАННЯ

  • Філософський і моральний сенс генеалогії (П. Флоренський).

  • Педагогічно-виховне значення генеалогії (В. Вернадський, П. Флоренський).

  • Груповий портрет родини Святослава (Ізборник Святослава 1073).

  • Герби українських земель.

  • Традиції родовідних (генеалогічних) дерев.

  • Історичні традиції державної символіки незалежної України.

  • Методи дослідження Родоводу

  • Методи генеалогічних досліджень: історичний, біографічний, інформаційний, бесіда, опитування старших поколінь родини, аналіз зібраних даних.

  • Організаційно-педагогічні аспекти дослідження родоводу: суб'єкт-суб'єктні відносини, особистісно орієнтоване, культуровідповідне, полікультурне навчання.

  • Педагогічний досвід.

  • Використана література