Відмінність гуманітарного та природничого підходів до вивчення етнічних явищ.

Філософія родознавства

Сформоване людське суспільство функціонує як сукупність багатьох етносів (грец. ετηνοσ — народ). До наук про народ належать етнографія (грец. ετηνοσ — народ і qrapho — пишу). Назви різних народів, порівняння їх звичаїв і обрядів з грецькими подає гомерівський епос. Історичні розвідки Геродота вміщують відомості про скіфів, фракійців, лівійців, єгиптян, персів та інші народи.

Вагомий внесок у дослідження української етнографії й антропології зробив Ф.Вовк, науковий доробок котрого вміщує понад 200 праць різними мовами. Особливу увагу вчений приділив вивченню традицій українського народного побуту. За його висновком, українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов'янських народів, але близький до південних слов'ян (Вовк, 1995).

Суттєво змінили уявлення щодо заселення терену України новітні відкриття українських археологів. Йдеться про стоянку первісної людини, яку виявив В. Гладилін поблизу селища Королеве, на Закарпатті (70-ті роки XX ст.). Тут за результатами археологічних досліджень відкрито 16 культурних шарів зі слідами матеріальної культури кількох палеолітичних епох, близько 100 тис. знарядь праці, зібрано одну з найбільших у Європі палеолітичних колекцій. Отримані дані дали підстави науковцям переглянути питання про термін і шляхи заселення Східної Європи. Очевидно, що "освоєння цієї території, у тому числі й терену України, почалося ще за мільйон років до нашого часу, причому заселення йшло не зі сходу, як вважали, а з заходу — Центральної і Південної Європи" (Кухарчук, 1991).

У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. у науках про природу поширювалися ідеї природничо-наукового еволюціонізму. Ці ідеї суперечили креаціонізму (лат. crea-tio — створення), релігійному вченню про незмінність світу, створеного Богом з нічого.

Еволюціонізм — перша науково-теоретична школа, яка складається в етнографії. До її засновників належав відомий англійський етнограф і дослідник первісної культури Е. Тайлор (1832—1917).

Етнографи-еволюціоністи у дослідженні явищ культури керувалися природничо-науковими методами, зокрема біології. Еволюцію вони переважно розуміли як поступові кількісні зміни (однолінійність), залишаючи поза увагою якісні зміни, зсуви, стрибки у розвитку природи і суспільства, їхні погляди містять ідею розвитку, проте власне культурно-історичний процес у певному відношенні сприймався спрощено.

Становлення еволюціоністської школи в етнографії збігалося з поширеними тенденціями позитивістської недооцінки філософії. Окремі праці Е. Тайлора, передусім "Первісна культура" (1871) засвідчують, що концепцію класичного еволюціонізму в етнографії він дещо пом'якшив. Вчений зазначив складність ціннісного, аксіологічного зіставлення культурних досягнень, передбачив ідеї культурного релятивізму (з його тезою щодо незіставності й рівноцінності всіх культур) як одного із антиеволюціоністських напрямів у пізнішій етнографії.

Е. Тайлор прагнув показати культурну єдність людства, обстоював ідею прогресу культури, йому не притаманний ні креаціонізм, ні расизм. Він першим звернув увагу на повторюваність явищ культури у просторі й часі (згодом такий прийом отримав назву типологічного порівняння і використовувався у межах порівняльно-історичного методу), започаткував поняття "пережитки", "первісний анімізм", використання кількісних, статистичних даних в етнографії для врахування збігу в поширенні явищ культури й аналізу їх закономірних зв'язків (Першиц, 1989).

Досліджуючи питання етносу, нації, суспільства, вчені дійшли висновку, що в етнічній спільноті як соціокультурному утворенні "синтезовано принаймні три типи складників (у певному розумінні стихій) — етносоціальна форма життя, духовна діяльність людини (емоції, інтелект, воля) й біологічна форма життя ...; суспільство є сукупністю інституціонолізованих відносин, а етнос — середовищем драматичних людських стосунків. Проміжну позицію між етносом і суспільством посідає нація, їй притаманні риси обох соціальних утворень"...; "етнос — це генетично перший і структурно основний таксон соціокультурного життя людей. Єднає обидві форми організації життя (біологічну й етнокультурну) також той момент, що всі прояви етнічної активності зосереджені навколо життєвого процесу (сімейно-родинна організація, харчування, репродукування, захист тощо). Безпосередній характер організації життя зумовлює стихійно-історичну гармонізацію багатоманіття життєвих проявів, їх оптимальну локалізацію в просторі і часі" (Попов, 1997, с. 12—13).

У наукових джерелах розглянуто проблеми походження — розвитку — занепаду різних народів, з-поміж яких — гуни, тюрки, слов'яни (Гумільов, 1989). У праці "Кінець і знову початок" (1997) вчений обґрунтував концепцію світової пасіонарності, проаналізував на ц основі механізм дії етногенезу як мозаїчної реальності Всесвіту, підпорядкованої законам Природи (Давній Світ; Античність; Середньовіччя Європи; Китай; Візантія; Туреччина; Росія, інші регіони Землі). Пасіонарність (лат. равзіо — пристрасть) — своєрідна етногенна ознака, здатність людей до підвищеної активності, властива їхній психології, яка генерує антропогенні ландшафти (тепер — об'єкти географічної науки), і — характерологічна домінанта, непереборне внутрішнє прагнення (усвідомлене чи неусвідомлене), спрямоване на досягнення певної (навіть ілюзорної) мети, яка набуває для людини більшої цінності, ніж власне життя (Гумільов, 1997).

У дослідженні етнічних явищ простежуються засади гуманітарної та природничої методології.

Гуманітарний підхід здійснює вивчення сутності етнічних явищ і процесів на теоретико-методологічних засадах суспільних і гуманітарних наук (етнографії, історії, археології, соціології та ін.).

З позицій гуманітарного підходу поява, розвиток і функціонування етнічних спільнот пов'язуються з чинниками суспільного розвитку, передусім виробництвом, спілкуванням (мовою), духовним життям (культурою), звичаями, побутом, фольклором. Етапами розвитку етнічних спільнот вважаються рід — плем'я — народність — нація. Гуманітарна етнологія кінцевим підсумком етногенезу розглядає "появу націй, тобто найвищих таксономічних спільностей, які відрізняються специфічністю відносин між людьми, їхній характер визначається найбільшою опосередкованістю"; натомість думка про те, що "мовно-територіальна єдність — важливий показник нації лише на стадії її формування, е суперечливою.

Насправді, у сучасних розвинених націях, наприклад, канадській, бельгійській, швейцарській та інших, можна спостерігати не лише одномовність, а й дво-, навіть тримовність.

Природнича етнологія домінуючим чинником розвитку етносу вважає контакти і зв'язки з природою, довкіллям. Тобто "етнос" розглядається переважно як категорія природи, а не історії чи культури. Життя етносу (як і популяції тварин) здійснюється за умов енергетичного обміну з природою, підтримування чи порушення балансу рівноваги. На думку дослідників, у концепції світової пасіонарності Гумільова рушійною силою етногенезу постає "не стільки сфера суспільного виробництва, скільки специфічний вид енергії, джерелом якої слугують променеві флуктуації космічного походження, які, потрапляючи в ті чи інші географічні зони, де мешкають люди, породжують ефект так званого пасіонарного вибуху. Пасіонарний вибух — це надлишок енергії, яку отримують люди. Вона змушує їх активно діяти у напрямі експансії, тобто розширення зон свого життєвого простору. Внаслідок цього виникають контакти між різними етносами, і, таким чином, "пасіонарний поштовх" не зникає відразу, а генетично переходить на інші етноси і згасає поступово. Тому стадії етногенезу, згідно з природничою етнологією, — це фази поступового згасання енергії, що виникла від початкового імпульсу, якого нібито вистачає в середньому на 1000—1200 років. Такий період існування етносу" (Шкляр, 1997, с. 56—60).

Етносу властиві певні загальні ознаки: єдність економічного життя, цілісність культури, етнічна самосвідомість, подібність психічного складу.

Самобутність етнічної культури виявляють передусім мова, звичаї, обряди, традиції, народне мистецтво в його різноманітних формах. Саме ці компоненти етнічної культури у процесі освоєння поколіннями зберігають специфіку національної духовності. Однак етнос характеризує не лише певна культурна цілісність, а, водночас, і певна диспозиція "ми" — "вони". Тому найважливішу ознаку етносу становить етнічна самосвідомість, тобто його здатність усвідомлювати себе як культурну спільноту. Етнічну самосвідомість вирізняють також уявлення про спільність походження, зумовлені спільною історичною практикою предків.

Наступний розділ:

Поняття "етноцентризм".


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія родознавства» автора Черепанова С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Відмінність гуманітарного та природничого підходів до вивчення етнічних явищ.“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова. Актуальний досвід національного виховання

  • Вступ. Родознавство у контексті філософії освіти

  • Розділ 1. ЖИТТЄВИЙ СВІТ ЛЮДИНИ У ПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ

  • Поняття "першопредки" та "предки" у міфологічній і біблійній традиціях.

  • Соціальний смисл зображень "чаклуна" у давньому мистецтві: Кам'яна Могила (Україна), печера "Трьох братів" (Франція).

  • Давнє світосприйняття наших предків і вимір плинності часу.

  • Поняття "рід" у філософсько-соціологічному трактуванні.

  • Ознаки сучасного покоління як соціальної групи.

  • Соціум як культуротворчість

  • Історичні складники української культури.

  • Взаємозв'язок індоєвропейської та праслов'янської культурної спільності.

  • Походження української сім'ї (М. Грушевський).

  • Тавро руси.

  • Християнство у розвитку Київської Русі.

  • Соціокультурний зміст термінів "аванкулат", "аталичество", "кормильство"

  • Ознаки психічної структури українців (Д. Чижевський).

  • Стратегії життєвої поведінки у структурованому соціумі.

  • Розділ 2. ДУХОВНІСТЬ РОДИННОГО СЕРЕДОВИЩА

  • Перша літописна згадка назви "Україна".

  • Відмінність гуманітарного та природничого підходів до вивчення етнічних явищ.
  • Поняття "етноцентризм".

  • Т. Шевченко про основи звичаєвого виховання.

  • Функції духовних цінностей.

  • Поняття "толерантність", "культура спілкування", "національна відповідальність", їх значення в умовах глобалізації свідомості українського суспільства.

  • Український національний характер у контексті філософського і фольклорно-етнографічного аналізу.

  • Народна педагогіка

  • Поняття "пестування".

  • Прикмети, погода та господарська діяльність.

  • Загадки.

  • Відмінності між казкою, легендою і новелою.

  • Обмеженість міфологічної та міграційної теорій казки (М. Грушевський, В.Пропп).

  • Ознаки спільності казки

  • Народне мистецтво

  • Анімалістичні орнаментальні мотиви.

  • Відмінність між орнаментальністю та декоративністю.

  • Народна картина "Козак Мамай".

  • Витоки української вишивки

  • Мартинівський скарб

  • Символіка орнаментації та кольорів писанки.

  • Ґенеза української народної іграшки й особливості їі розвитку за етнографічними регіонами.

  • Розділ 3. ТРАДИЦІЙНА РОДИННА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ

  • Символіка давніх аграрно-магічних дій з "живою водою".

  • Уявлення про Рода і рожаниць, їх значення у річному обрядовому циклі.

  • Композиція Збруцького ідола (Б. Рибаков).

  • Традиції величання (О. Потебня, М. Грушевський).

  • Вертепна вистава.

  • Символіка обрядовості Великодня.

  • Ритуальні вогнища у період весняного рівнодення і літнього сонцестояння.

  • Весілля

  • Ідея родючості та весільна обрядовість.

  • Морально-етичний і соціально-правовий смисл сучасних явищ: "шлюбний кліринг", "громадянське партнерство", "сексуальне рабство", "міжнаціональний шлюб", "шлюбний контракт".

  • Народини

  • Магічно-релігійне, морально-психологічне, суспільне значення допологових звичаїв і обрядів, пологів, післяпологової обрядовости.

  • Передумови народження здорової дитини.

  • Законодавчі засади зниження куріння у країнах Європи й Україні.

  • Соціокультурні, правові, морально-етичні аспекти "сурогатного материнства".

  • "Сімейний кодекс України" про обов'язки і відповідальність батьків за виховання дітей.

  • Поховання

  • Культ смерті в ацтеків і майя.

  • Еволюція праслов'янської поховальної обрядовості.

  • Тризна у давніх слов'ян

  • "Добрий пастир" - провідний мотив ранньохристиянського мистецтва.

  • Плач Ярославни ("Слово о полку Ігоревім").

  • Філософські, психологічні, морально-етичні аспекти смерті та безсмертя.

  • Розділ 4. ФОРМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ТА РОДОВОЇ ПАМ'ЯТІ

  • Імена як духовні форми культури (П. Флоренський).

  • Франко про значення історичних матеріалів з ономастики.

  • Традиції ім'янаречення в Україні.

  • Джерела творення українських прізвищ.

  • Соціалізація поколінь. Повноліття

  • Цінності демократії, свободи, культури, мистецтва та соціалізація особистості.

  • Форми соціалізації поколінь, звичаї й обряди повноліття в українській культурі.

  • Форми соціалізації поколінь і традиції повноліття в японській культурі.

  • Законодавчі засади повноліття в Україні ("Конституція України", "Сімейний кодекс України").

  • Розділ 5. РОДОВІД ЯК ДІАЛОГІЧНА ФОРМА ЗНАННЯ

  • Філософський і моральний сенс генеалогії (П. Флоренський).

  • Педагогічно-виховне значення генеалогії (В. Вернадський, П. Флоренський).

  • Груповий портрет родини Святослава (Ізборник Святослава 1073).

  • Герби українських земель.

  • Традиції родовідних (генеалогічних) дерев.

  • Історичні традиції державної символіки незалежної України.

  • Методи дослідження Родоводу

  • Методи генеалогічних досліджень: історичний, біографічний, інформаційний, бесіда, опитування старших поколінь родини, аналіз зібраних даних.

  • Організаційно-педагогічні аспекти дослідження родоводу: суб'єкт-суб'єктні відносини, особистісно орієнтоване, культуровідповідне, полікультурне навчання.

  • Педагогічний досвід.

  • Використана література