• виразна поетична символіка (червона калина, тополя — дівчина; кучерявий дуб — парубок; сади у цвіту — щасливе кохання; сокіл, орел — символи мужності, волі; чайка — символ матері-страдниці);
• епітети (сонце — ясне, поле — чисте) тощо.
Жанр лірично-побутових пісень належить до найвищих мистецьких надбань українського народу. Такі пісні втілюють народну вдачу, мораль, чистоту почуттів.
Українська народнопоетична традиція дівочу вроду пов'язує з образом калини. "Красна, як калина", - - казали про гарну дівчину. Вираз "в'яла калина" — символ не лише втрати цнотливості, а й печалі, туги.
Краса парубка асоціюється з образом сокола, орла: "Знати сокола за польотом, а молодця — за ходою".
Народна етика особливо цінує моральну сутність краси людини. Це засвідчують народні моральні настанови: "Не хвалися красою, а слався розумом"; "Краса до вінця, а розум до кінця" (Українські прислів'я).
"Врода чоловіка — його характер"; "Окраса людини — мудрість, окраса мудрості — відвага, окраса відваги — м'якість" (Японські прислів'я).
Весільні звичаї та обряди, спільність і відмінності традиційних форм сватання, заручин, весілля у різних регіонах України висвітлюють наукові дослідження. Цілком слушно автори зазначають тенденції суб'єктивного сприйняття культурної спадщини народу, що подекуди призводить до втрати багатьох традиційних елементів весільної обрядовості. Тому сучасні весілля часто перетворюються на одноманітні гостини, без доброго напуття молодим на сімейне життя. Натомість весільні побажання відображають етико-моральні погляди народу на родинне щастя, а головна функція весільної обрядовості полягає у морально-етичних настановах молодим (Кравець, 1966; Здоровега, 1974; Борисенко, 1988, 1989).
В Україні зазвичай шлюб брали дівчата у 16—18 років, хлопці — у 18—22 роки. Одруженню передували певні обрядові дії, спрямовані на досягнення згоди обох родин і наречених. Обрядових зустрічей було три: сватання, оглядини, заручини.
Дія сватання відома під різними назвами: у Центральних районах — сватання, рушники; на Закарпатті — сватанки; на Тернопільщині — слово, старости; на Поліссі — могорич, змовини, словини, злюбини; на Харківщини — рушники тощо. Обряд сватання не втрачає значення і дотепер (Борисенко, 1991).
У традиційному українському весіллі кожну обрядову дію освячували хлібом — символом миру і добра.
На Харківщині батько, благословляючи молодят, вручав їм хліб-сіль напучуючи: "Нате, діти, хліб-сіль, дбайте і майте, до цього хліба прибавляйте! Слухайте батька й матері і добрих людей, одне одного любіть і поважайте".
На Рівненщині напуття виголошували так: "Візьми, мій сину, цей хліб і дбай, щоб за цим хлібом ти свого діждав і мене з матір'ю годував". Слова, прості й лаконічні, виражали мудру народну філософію життя — примножувати хліб і шанувати старших.
На Поліссі, Поділлі, в Карпатах молодим підносили окраєць хліба з медом чи самий лише мед, щоб життя їхнє було багатим і солодким.
Хлібом батьки благословляють шлюб на Гуцульщині. Цікаво, що тут у четвер до хати нареченої приносять сосну і прикрашають її. З нареченою спілкуються п'ять дружок. Одягає наречену лише та жінка, в якої добре склався шлюб. Брат розчісує косу нареченої, а мати накладає шлюбний вінок. Молода просить пробачення у батьків і отримує їхнє благословення.
Турботу про здоров'я наступних поколінь засвідчує заборона вживати алкогольні напої впродовж перших років подружнього життя. Молоді в цьому присягали у церкві перед усією громадою. Такий приклад наводить В. Борисенко за описом весілля у с. Нагуевичах (на Львівщині), який зробив 1911 р. Петро Франко (син письменника Івана Франка).
За українським народним звичаєм, теща, зустрічаючи зятя, підносила йому горщик з водою і вівсом (символ вроди, здоров'я, достатку).
Цікаве свято тещі побутує в Мордовії (с. Пирма). Тут не прийнято, щоб після одруження зять мешкав у родині своєї дружини, це вважається ганебним для нього. За давнім звичаєм, він має відвідувати тещу п'ять разів на рік (не більше). Тоді теща догоджає зятю в усьому. Відзначають свято тещі за два дні до Масляної; теща випікає млинці й радо зустрічає гостей.
Українську весільну обрядовість опоетизовують і художньо збагачують давні народні традиції: троїсті музики, оздоблення одягу (вишивка, мереживо), рушники.
Наукові джерела висвітлюють символіку рушника в українській весільній обрядовості за етнічними регіонами України: Холмщина і Підляшшя (Кара-Васильєва, 1978, 1989); центральні та південно-східні (Борисенко, 1988, 1989); Полісся, Наддніпрянщина, Поділля (Булгакова, 1995) та ін.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія родознавства» автора Черепанова С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ідея родючості та весільна обрядовість.“ на сторінці 2. Приємного читання.
