Форми соціалізації поколінь, звичаї й обряди повноліття в українській культурі.

Філософія родознавства

В українській культурі історично склалися певні форми соціалізації поколінь. Соціалізуюче значення мають спільна з дорослими виробнича й обрядова діяльність, завдяки чому молодь успадковує соціокультурний і духовний досвід, морально-етичні цінності народу.

Для періоду дитинства характерна особлива емоційно-психологічна вразливість, сприйнятливість до засвоєння суспільних і етико-моральних норм співжиття поколінь.

Цікаво, що за давнім українським народним звичаєм хлопчика, якому виповнилося три роки, садили на коня.

Здавна побутував язичницький обряд "пострижин". Ритуал "пострижин" проводили після досягнення дитиною семи років (коли мінялися зуби), а також при посяченні молоді у зрілий стан (тоді ж юнаки відбували обряд першого гоління). Парубків підстригали по-особливому, дівчатам заплітали коси.

Майже до XX ст. в Україні існувала певна соціально-вікова ієрархічна структура. Стосовно хлопців: до 10 років — хлопець (йому доручали пасти гусей і телят), від 10 до 12 — хлопчище (він вже допомагав батькові), від 13 до 16 — підпарубок (працював нарівні з батьком), після 16 років — парубок, за карпатською термінологією, легінь (міг працювати самостійно). Стосовно дівчат: до 10 років — дівча, від 10 до 13 — дівчина, від 13 до 16 — дівчище, після 16 років — дівка (Войтович, 2005).

З "пострижинами" пов'язаний звичай, за яким хлопчику вручали "плащ-отроковище", що символізувало перехід у вікову групу отроків. Богині Рожаниці приносили жертву — пшоно, кашу, мед.

У період розселення малих сімей утворилася територіально-сусідська община. Виникли нові форми соціалізації поколінь: інститут кумівства, союзи ровесників, загони от-років-воїнів.

Згідно з родовими традиціями періоду військової демократії, як перехідної стадії до феодалізму, отроки юнацького віку отримували громадське військове виховання.

Християнство не заперечувало деяких язичницьких обрядів. Тривалий час побутував обряд "каші" у дяківських школах. Після закінчення певного періоду навчання дякові* вчителю приносили горщик гречаної каші. Тоді заняття у школі припинялися. Кашу, безумовно, з'їдали, горщик виносили на подвір'я. Починалися змагання учнів, кожен намагався першим вцілити у горщик і розбити його. Святкування закінчувалося "ігрищами". Ймовірно, у дяківські школи обряд "каші" перейшов від давніх майстрів-ремі-сників. Такий обряд в Україні побутував майже до середини XIX ст. (Науменко, 1965).

У процесі християнізації Русі відбувалося запозичення елементів язичницької обрядовості, зокрема обрядовості давньослов'янського свята "семік", поширеного на Русі. Святкування відбувалися навесні, після закінчення сівби. Обрядовість свята пов'язана з вірою у рослинних духів, від яких залежала родючість землі, врожай і добробут родини. Більшість обрядів цього свята увійшли до культу християнської Трійці (прикрашання домівок зеленню, плетіння вінків, ритуальні хороводи навколо берізки та ін.). Власне сама назва "семік" виникла у процесі хрещення Русі, оскільки свято відзначалося у четвер — сьомого тижня після Паски.

За свідченням дослідників, майже до початку XIX ст. в Україні, а також Росії та Білорусі побутували цікаві форми спілкування — дитяче посестринство і побратимство, які утворювалися на основі особистих дружніх взаємин дітей-підлітків (Франко, 1898; Корінфський, 1901).

За етнографічними даними, ритуал посестринства здійснювався ранньою весною. Дівчата вибирали у лісі найгарнішу берізку, прикрашали її кольоровими стрічками, загинали кінці гілок у кільце, утворюючи вінки, які б росли на дереві. Навколо берізки водили танок, співали пісні. Потім дівчата цілувалися через вінок і давали одна одній клятву посестринської вірності.

Згідно з давнім звичаєм братання, укладався союз між ровесниками через обмін жменьками землі, яку зашивали у ладанку і носили на шиї.

Земля символізувала силу обопільної клятви, вірність слову. Такі звичаї розвивали у підлітків почуття обов'язку, відповідальність, поняття про дружбу, гідність, честь як найвищі морально-етичні цінності.

Досліджуючи звичаї й обряди повноліття в Україні, В. Борисенко зазначила, що молоді люди рано ставали дорослими: дівчата переважно у 15—16, хлопці — у 16—17 років. Здавна молодь гуртувалася у так звані дівочі й парубочі громади. Повноліття для дівчини чи парубка наставало тоді, коли їх приймали до такої громади. Це супроводжувалося обрядовими діями, специфічними у різних регіонах України. Це були перші осінні вечорниці, які проводили восени, після збору врожаю. Перші вечорниці припадали в одних селах на другу Пречисту (21 вересня), в інших — на Покрову (14 жовтня), на Кузьми й Дем'яна (14 листопада). На Волині, Поліссі цей звичай побутував до 30-х років XX ст.

Дівчина, яку приймали до дівочої громади, повинна була на перші вечорниці зварити кашу.

Парубок, щоби бути прийнятим до парубочої, громади, спочатку мусив навчитися добре косити. Вступаючи до товариства, він мав поставити товаришам могорич, а дівчатам найняти музику.

У молодіжних товариствах були виборні старші, які дбали про культуру дозвілля, стежили за дотриманням уставу громади. Старшого у парубків називали отаманом, подекуди Березою. Дівочі громади були менш організовані, проте у центральних районах України також обирали старшу (Березу). Здебільшого обирали Березу на Різдво. З-поміж молоді такими були парубки і дівчата, котрі знали найбільше колядок, щедрівок, могли повести молодь селом під час Різдвяних святкувань, величати і вшановувати господарів. Парубочі й дівочі громади мали великий вплив на молодь, розвивали мистецтво гуртового співу, народної хореографії, шанували традиції предків.

У поліських, центральних і східних районах України до 30-х років XX ст. збереглися форми вечорниць, на яких дівчата та хлопці залишалися ночувати, дотримуючись, звичайно, цнотливості (Борисенко, 1991).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія родознавства» автора Черепанова С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Форми соціалізації поколінь, звичаї й обряди повноліття в українській культурі.“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова. Актуальний досвід національного виховання

  • Вступ. Родознавство у контексті філософії освіти

  • Розділ 1. ЖИТТЄВИЙ СВІТ ЛЮДИНИ У ПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ

  • Поняття "першопредки" та "предки" у міфологічній і біблійній традиціях.

  • Соціальний смисл зображень "чаклуна" у давньому мистецтві: Кам'яна Могила (Україна), печера "Трьох братів" (Франція).

  • Давнє світосприйняття наших предків і вимір плинності часу.

  • Поняття "рід" у філософсько-соціологічному трактуванні.

  • Ознаки сучасного покоління як соціальної групи.

  • Соціум як культуротворчість

  • Історичні складники української культури.

  • Взаємозв'язок індоєвропейської та праслов'янської культурної спільності.

  • Походження української сім'ї (М. Грушевський).

  • Тавро руси.

  • Християнство у розвитку Київської Русі.

  • Соціокультурний зміст термінів "аванкулат", "аталичество", "кормильство"

  • Ознаки психічної структури українців (Д. Чижевський).

  • Стратегії життєвої поведінки у структурованому соціумі.

  • Розділ 2. ДУХОВНІСТЬ РОДИННОГО СЕРЕДОВИЩА

  • Перша літописна згадка назви "Україна".

  • Відмінність гуманітарного та природничого підходів до вивчення етнічних явищ.

  • Поняття "етноцентризм".

  • Т. Шевченко про основи звичаєвого виховання.

  • Функції духовних цінностей.

  • Поняття "толерантність", "культура спілкування", "національна відповідальність", їх значення в умовах глобалізації свідомості українського суспільства.

  • Український національний характер у контексті філософського і фольклорно-етнографічного аналізу.

  • Народна педагогіка

  • Поняття "пестування".

  • Прикмети, погода та господарська діяльність.

  • Загадки.

  • Відмінності між казкою, легендою і новелою.

  • Обмеженість міфологічної та міграційної теорій казки (М. Грушевський, В.Пропп).

  • Ознаки спільності казки

  • Народне мистецтво

  • Анімалістичні орнаментальні мотиви.

  • Відмінність між орнаментальністю та декоративністю.

  • Народна картина "Козак Мамай".

  • Витоки української вишивки

  • Мартинівський скарб

  • Символіка орнаментації та кольорів писанки.

  • Ґенеза української народної іграшки й особливості їі розвитку за етнографічними регіонами.

  • Розділ 3. ТРАДИЦІЙНА РОДИННА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ

  • Символіка давніх аграрно-магічних дій з "живою водою".

  • Уявлення про Рода і рожаниць, їх значення у річному обрядовому циклі.

  • Композиція Збруцького ідола (Б. Рибаков).

  • Традиції величання (О. Потебня, М. Грушевський).

  • Вертепна вистава.

  • Символіка обрядовості Великодня.

  • Ритуальні вогнища у період весняного рівнодення і літнього сонцестояння.

  • Весілля

  • Ідея родючості та весільна обрядовість.

  • Морально-етичний і соціально-правовий смисл сучасних явищ: "шлюбний кліринг", "громадянське партнерство", "сексуальне рабство", "міжнаціональний шлюб", "шлюбний контракт".

  • Народини

  • Магічно-релігійне, морально-психологічне, суспільне значення допологових звичаїв і обрядів, пологів, післяпологової обрядовости.

  • Передумови народження здорової дитини.

  • Законодавчі засади зниження куріння у країнах Європи й Україні.

  • Соціокультурні, правові, морально-етичні аспекти "сурогатного материнства".

  • "Сімейний кодекс України" про обов'язки і відповідальність батьків за виховання дітей.

  • Поховання

  • Культ смерті в ацтеків і майя.

  • Еволюція праслов'янської поховальної обрядовості.

  • Тризна у давніх слов'ян

  • "Добрий пастир" - провідний мотив ранньохристиянського мистецтва.

  • Плач Ярославни ("Слово о полку Ігоревім").

  • Філософські, психологічні, морально-етичні аспекти смерті та безсмертя.

  • Розділ 4. ФОРМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ТА РОДОВОЇ ПАМ'ЯТІ

  • Імена як духовні форми культури (П. Флоренський).

  • Франко про значення історичних матеріалів з ономастики.

  • Традиції ім'янаречення в Україні.

  • Джерела творення українських прізвищ.

  • Соціалізація поколінь. Повноліття

  • Цінності демократії, свободи, культури, мистецтва та соціалізація особистості.

  • Форми соціалізації поколінь, звичаї й обряди повноліття в українській культурі.
  • Форми соціалізації поколінь і традиції повноліття в японській культурі.

  • Законодавчі засади повноліття в Україні ("Конституція України", "Сімейний кодекс України").

  • Розділ 5. РОДОВІД ЯК ДІАЛОГІЧНА ФОРМА ЗНАННЯ

  • Філософський і моральний сенс генеалогії (П. Флоренський).

  • Педагогічно-виховне значення генеалогії (В. Вернадський, П. Флоренський).

  • Груповий портрет родини Святослава (Ізборник Святослава 1073).

  • Герби українських земель.

  • Традиції родовідних (генеалогічних) дерев.

  • Історичні традиції державної символіки незалежної України.

  • Методи дослідження Родоводу

  • Методи генеалогічних досліджень: історичний, біографічний, інформаційний, бесіда, опитування старших поколінь родини, аналіз зібраних даних.

  • Організаційно-педагогічні аспекти дослідження родоводу: суб'єкт-суб'єктні відносини, особистісно орієнтоване, культуровідповідне, полікультурне навчання.

  • Педагогічний досвід.

  • Використана література