Національний характер — комплексна проблема, яка вимагає міждисциплінарних досліджень, поєднання філософського аналізу і досягнень соціології, психології, культури, етнографії, етики.
На основі дослідження фольклорно-етнографічного матеріалу допускається існування двох різновидів народної культури, що в свою чергу відображає "два типи української душі, два типи українського характеру. А саме: землеробський (або, як частіше називають, — селянський) і козацький. Перший набагато старший — його фіксує архаїчний пласт української культури. Другий виник за епохи Середньовіччя, водночас із його основним носієм — козацтвом" (Гримич, 1991, с. 27—30).
У контексті філософського аналізу питання про реальність національного характеру вчені пов'язують з питанням "про єдність історичного суб'єкта, яким є певна нація. А наявність та єдність такого суб'єкта — це питання єдності історії. Тобто проблема національного характеру невіддільна від "розуміння фундаментальних проблем філософії історії і філософського розуміння дійсності взагалі". Тема національного характеру — це водночас і тема національної самосвідомості, й буттєвої самоідентифікації, які становлять певний чинник особистої самосвідомості та самовизначення людини. Національний характер потрібно розглядати не як наявну даність, а через його проекції. Першорядними вважаються дві фундаментальні проекції національного характеру: людська вдача (внутрішній імпульс, що спрацьовує як своєрідний психологічний автоматизм, спрямовуючи дії людини, "тональність" її життя), і світоглядне розуміння змістовності людського буття в національній культурі. Завдяки такому розумінню й "відбувається безпосередня самоідентифікація людини певної нації та утримується єдність її буття". Попри сам термін, національний характер — "явище не стільки психології, скільки буття. Він є формою осягнення історичної долі народу та своєрідною відповіддю народу на своє історичне життя". Доля й ідея становлять універсальні культурні форми самовизначення народів. За висновком дослідників, "національний характер українця визначається тим, що дійсність для нього — це його життєвий світ та мшттєва доля. Саме доля є та онтологічна форма, через яку українське буття набуває єдності, а національний характер — визначеності". Стосовно змістовності української національної вдачі, допускається, що "для людини української культури найвагомішим є лад її життя. Досягнення ладу загалом можна визначити як переважну інтенцію українського буття. Ця інтенція має місце в будь-якій життєвій ситуації, у найрізноманітніших сферах суспільного й приватного існування неодмінною ознакою ладу є відчуття людиною себе "на місці", "у своєму світі". Лад завжди існує не як абстрактний вимір буття, а у безпосередньому зв'язку з конкретною людиною і відносно неї. Тільки так він набуває ознаки універсальної характеристики буття і найзначущішої, визначальної властивості життєвого світу". Виділяють три головні риси української національної вдачі: сумлінність (головна психологічна сила, яка забезпечує прагнення людини до ладу), звитяжництво (рішучість людини до "здобуття долі", здійснення свого покликання), туга (у ній виявляються відчуття нетотожності людини навколишньому світові, нездійсненність у ньому власної долі) (Пролєєв, Шамрай, 1996).
Зміна національності найчастіше спостерігається у другого-третього покоління людей, котрі проживають в іноетнічному оточенні й втратили зв'язок зі своїм етносом (Етно-національний розвиток України..., 1993, с. 240).
Втрачаючи національні символи, нація переживає глибоку духовну кризу (тернистий шлях самовизначення українського народу, процеси полонізації та русифікації).
Значний внесок у дослідження феномена нації з позицій психологічного методу зробив видатний український етнополітолог, соціолог, історик і теоретик права В. Старосольський (1878—1942). Він походив з давнього українського роду" працював у 1939 р. на посаді професора юриспруденції Львівського університету. В дослідженні "Теорія нації" (1922, Відень; в Україні вперше видана 1998) вчений обґрунтував висновки загального соціологічного значення. На його думку, за сутністю нація є суспільством, яке у прагненні до політичної самостійності, тобто до державності, стало спільнотою; найважливіший націотворчий чинник — реалізація політичної волі; а чинником, що творить національну спільноту, він пропонує вважати не державність, а державницьку ідею (Кресіна, 1998).
Розвиток національної культури і самої нації, відтворення етносу активізує національна ідея, яка утверджується в самосвідомості народу. Українська національна ідея визначає сутність і стратегію національно-культурного відродження.
Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р. — Акт проголошення незалежності України, підтверджений всенародним голосуванням 1 грудня 1991 р. Суверенну волю українського народу втілює Конституція — Основний Закон України, ст. 20 якої проголошує: "Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України і Державний гімн України ..." (Конституція України, 1997).
Українські державні символи мають глибоко національне підґрунтя. Усталена народна символіка кольору відображає хліборобський дух української нації: жовтий, золотавий колір — символ достиглого поля, родинного добробуту; синій, блакитний колір — символ неба, здоров'я сім'ї, всіх близьких, символ самого життя. Національні барви українського народу органічно втілює Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього та жовтого кольорів.
Очевидно, що неперервність реального буття культури вміщує національний й інфранаціональний рівні, а також інтернаціональні зв'язки, цілком конкретні, здатні набувати для особистості життєвого значення: "Європеєць" — інтернаціональне поняття, а ми, здавалося б, хотіли бачити себе європейцями. Чи заважає комусь належність до європейської інтернаціональної спільноти бути німцем, італійцем, французом? Радше навпаки — надає особливої глибини національній свідомості особи". Особистість, обираючи національну "траєкторію" руху в полі культури, неминуче бере на себе й певну національну відповідальність: це обов'язок особи — носія національної свідомості перед своїм народом і відповідальність представника тієї нації перед іншими народами (Малахов, 1996).
Відповідальність у контексті етичних проблем техногенної цивілізації розглядають німецькі дослідники (Йонас, 2001), етику автентичності досліджують англійські вчені (Тейлор, 2002). Маємо змогу ознайомитися з цими науковими працями у перекладі українською мовою.
Сучасні інтеграційні соціокультурні проблеми життєдіяльності, передусім інтеграція людини і техносфери, суперечності цивілізаційних форм життєдіяльності (технізація соціуму, технологізація й уніфікація виробництва матеріальних благ, побуту тощо) — потребують розв'язання на різних рівнях: економічному, соціокультурному, фізичному, психологічному, етнічному, освітньому, духовному, ціннісному.
Безумовно, важливо набувати знання у галузі культурних традицій різних країн, розвивати культуру спілкування (Карнегі, 1990; Байбурин, Топорков, 1990), у тому числі культуру ділового спілкування (Чмут, Чайка, 2003), корпоративну культуру (Тимошенко, 2006). Це засвідчує об'єктивні тенденції активізації діалогічних зв'язків України з іншими націями та державами.
З огляду на становлення планетарної цивілізації, "у зв'язку з глобалізацією регулятором суспільного життя замість культури все виразніше постає технологія і соціотехніка, людина взагалі втрачає своє центральне значення, перетворюючись на об'єкт маніпуляції"; натомість людина має бути здатною до вибору між "позитивною" свободою "для" і "негативною" свободою "від" (І. Берлін), "між позитивними і негативними цінностями"; адже "чи не головною проблемою, яку мусять вирішити народи, є розвиток і вдосконалення "мистецтва жити разом" ...; стосовно України, передусім важливо не прагнути "злитись" з Європою..., а стверджувати власну європейськість, зберігаючи опозицію своєї неповторності, — ось те складне завдання, яке повинна вирішити українська культура на нинішньому етапі своєї трансформації" (Горський, 2001).
У сучасному глобалізованому світі пріоритетного значення набуває гуманітарний смисл етнічних, соціальних, культурних цінностей.
І саме цінності національної культури, народні освітньо-виховні традиції утворюють духовне підґрунтя самопізнання та самореалізації особистості у мультикультурному просторі.
Проблемно-пізнавальні завдання
• 1. Що вивчає аксіологія?
• 2. Сформулюйте основне питання теорії цінностей (за Сократом ).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія родознавства» автора Черепанова С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Український національний характер у контексті філософського і фольклорно-етнографічного аналізу.“ на сторінці 1. Приємного читання.
