Франко про значення історичних матеріалів з ономастики.

Філософія родознавства

Першим серед українських письменників звернувся до історичних матеріалів з ономастики Іван Франко. Він зазначив, що особові назви виявляють національну самобутність культури і мають важливе значення для творчості етнографа, історика, філолога (Франко, 1906).

Цікаві дослідження у галузі ономастики й антропоніміки здійснили Л. Масенко, Л. Скрипник, Н. Дзятківська, Г. Півторак, Ю. Редько, П. Чучка.

Ім'я персоніфікує людину. Ім'янаречення (надання імені) кожного народу ґрунтується на глибоких культурних традиціях.

Цікаво, що в етрусків вже у III ст. до н.е. набули поширення власні імена.

У греків ім'я новонародженим надавали на десятий день. Греки мали лише власні імена, а оскільки імена повторювалися, то до імені сина часто додавалося ім'я батька. Семантику імені визначали давні ідеали слави, війни, сили. Вважалося за доцільне передавати у спадок ім'я або його складову частину. Часто внука називали іменем діда (наприклад, батька і сина Перикла звали Ксантипп). До жіночих імен додавали ім'я батька або чоловіка.

Раби мали одне ім'я, внутрішня форма якого засвідчувала їхнє невільне походження і стан. У Давньому Римі раб виконував функції номенклатора, тобто повідомляв господаря про прибуття гостей, називаючи імена всіх, хто входив до помешкання.

Кожен римлянин у ранню епоху мав два, а згодом і три імені: власне ім'я, родове ім'я і спадкове прізвисько. Кількість власних імен була обмежена, всього використовувалось 19 імен. Імена записувались скорочено: Арріиз — Аппій — Арр.; Publius — Публій — Р.; — Тиберій — Ті (b). У римлянок також не було особистих імен (донька Тулія мала таке саме ім'я — Тулія).

Римський письменник Гай Светоній Транквілл (бл. 70— 140) підготував життєпис 12 перших імператорів — від Цезаря до Доміціана. За його повідомленням, у патриціанському роді Клавдіїв давалися різні імена та прізвиська, але ім'я Луцій було заборонено за загальною згодою, оскільки з двох, хто носив ці імена, один був звинувачений у пограбуванні, інший — у вбивстві.

Римська структура найменування "особисте ім'я — родове (фамільне) ім'я" поширилась у Нові часи з-поміж більшості народів.

Знатні особи, зокрема у період Відродження в Італії, мали кілька імен. Наприклад, на відомій картині Леонардо до Вінчі "Портрет Мони Лізи" ("Джоконда", бл. 1503. Лувр, Париж) зображено представницю шляхетного роду, дружину Франческо дель Джокондо. її ім'я — Ліза ді Антоніо Марія ді Нольдо Герардіні.

Цікаво, що у китайців побутує зміна імені відповідно до досягнення певного віку: молочне, шкільне, шлюбне, службове.

На Балканах подекуди при наданні імені використовували назви тварин. Наприклад, від назви "вовк" походять імена: Вук — Вука — Вольф; Адольф (благородний вовк), Рудольф (червоний вовк).

Яскрава фольклорність характеризує імена народів Півночі. Кожне ім'я символізує певний образ і водночас засвідчує характер людини. Вважається, що вдало підібране ім'я дитини визначатиме її життєвий шлях. Наприклад, побутували жіночі імена: Гарпані (евенське) — "Промінь сонця", Ярхадана (юкогірське) — "Голуба річка", Юкогірів налічується близько 800 осіб, це одна з малочислених народностей Півночі. їхньою характерологічною рисою вважається усміхненість. "Французами Півночі" називають тунгусів за їх художній смак, прагнення вишукано оздоблювати вбрання.

Характерні складники українських імен.

Українська етнопедагогіка звертає увагу на етико-моральні характеристики імені. "Добре ім'я — найкраще багатство", — стверджує народна мудрість. Відповідне смислове трактування імені властиве японським прислів'ям: "Сокіл шанує свої крила, а людина ім'я"; "Тигр помре — залишиться шкіра, людина помре — залишиться ім'я".

Ім'янаречення належить до найдавніших народних звичаїв. Ім'я дитини, яке відповідає народним звичаям і традиціям, зберігає історичну і родову пам'ять народу.

Народна пам'ять фіксує давні назви. Згідно з етнографічними та лінгвістичними джерелами, ім'я Либідь вважається кіммерійським (VII ст. до н. е.) і складається з двох слів "ала" ("жінка") і "ба" — "дитя"; Алаба означає "жінка-дитя", тобто "дівиця". Історично ім'я Алаба трансформувалося у Либідь. Цю гіпотезу підтверджує народна пам'ять. Так, у гирлі р. Либеді є Дівич-гора, ще вона зветься Либідь-гора, або Лиса гора. У період язичництва на Лисій горі відбувалися поганські свята — купальські "соботки" на честь Купали (Кубелі, Кибели) та бога Неба (Див, Дій). Навпроти Дівич-гори розташовані Бусова гора та Бусове поле, де 375 р. готи розіп'яли вождя антів — Буса і 70 старійшин. Ім'я Либідь, згідно з фольклорними і лінгвістичними джерелами, узагальнює певні ніжні риси, доброту (Знойко, 1989).

За українськими фольклорними джерелами, нав'я (русалки, мавки, потерчата) не можуть померти, оскільки вони не хрещені. В язичницькі часи домінує ініціація — обряд, пов'язаний з присвоєнням імені. Отже, "душа", або життєва сила, асоціюється з іменем. Після ініціації та отримання імені людина ставала повноправним членом суспільства. Звичай ім'янаречення поширився у різних варіантах. На Київщині та Волинському Поліссі побутувала його найдавніша форма — вибір імені бабою-повитухою до хрещення дитини; на Полтавщині ім'я вибирала баба разом із кумами; на Наддніпрянщині та Півдні в обряді ім'янаречення брали участь тільки куми. Елементом родильного обряду було промовляння імені дитини "в шапочку". Коли з певних причин немовля не могли понести до священика, то посилали кумів і родичів, які просили його прочитати молитви та проговорити ім'я новонародженому "в шапочку". Тоді шапочку міцно зав'язували, "щоб не вилетіло ім'я", приносили додому і одягали на голову дитини. За дослідженнями М. Костомарова, у давнину зазвичай дитині давали кілька імен. Потаємне ім'я знав лише той, хто його мав, а також близькі. Робилося це для того, щоби зла людина не могла нашкодити. У більшості населення давньої України побутували два-три імені, проте прізвищ тоді не було (Войтович, 2005).


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія родознавства» автора Черепанова С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Франко про значення історичних матеріалів з ономастики.“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова. Актуальний досвід національного виховання

  • Вступ. Родознавство у контексті філософії освіти

  • Розділ 1. ЖИТТЄВИЙ СВІТ ЛЮДИНИ У ПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ

  • Поняття "першопредки" та "предки" у міфологічній і біблійній традиціях.

  • Соціальний смисл зображень "чаклуна" у давньому мистецтві: Кам'яна Могила (Україна), печера "Трьох братів" (Франція).

  • Давнє світосприйняття наших предків і вимір плинності часу.

  • Поняття "рід" у філософсько-соціологічному трактуванні.

  • Ознаки сучасного покоління як соціальної групи.

  • Соціум як культуротворчість

  • Історичні складники української культури.

  • Взаємозв'язок індоєвропейської та праслов'янської культурної спільності.

  • Походження української сім'ї (М. Грушевський).

  • Тавро руси.

  • Християнство у розвитку Київської Русі.

  • Соціокультурний зміст термінів "аванкулат", "аталичество", "кормильство"

  • Ознаки психічної структури українців (Д. Чижевський).

  • Стратегії життєвої поведінки у структурованому соціумі.

  • Розділ 2. ДУХОВНІСТЬ РОДИННОГО СЕРЕДОВИЩА

  • Перша літописна згадка назви "Україна".

  • Відмінність гуманітарного та природничого підходів до вивчення етнічних явищ.

  • Поняття "етноцентризм".

  • Т. Шевченко про основи звичаєвого виховання.

  • Функції духовних цінностей.

  • Поняття "толерантність", "культура спілкування", "національна відповідальність", їх значення в умовах глобалізації свідомості українського суспільства.

  • Український національний характер у контексті філософського і фольклорно-етнографічного аналізу.

  • Народна педагогіка

  • Поняття "пестування".

  • Прикмети, погода та господарська діяльність.

  • Загадки.

  • Відмінності між казкою, легендою і новелою.

  • Обмеженість міфологічної та міграційної теорій казки (М. Грушевський, В.Пропп).

  • Ознаки спільності казки

  • Народне мистецтво

  • Анімалістичні орнаментальні мотиви.

  • Відмінність між орнаментальністю та декоративністю.

  • Народна картина "Козак Мамай".

  • Витоки української вишивки

  • Мартинівський скарб

  • Символіка орнаментації та кольорів писанки.

  • Ґенеза української народної іграшки й особливості їі розвитку за етнографічними регіонами.

  • Розділ 3. ТРАДИЦІЙНА РОДИННА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ

  • Символіка давніх аграрно-магічних дій з "живою водою".

  • Уявлення про Рода і рожаниць, їх значення у річному обрядовому циклі.

  • Композиція Збруцького ідола (Б. Рибаков).

  • Традиції величання (О. Потебня, М. Грушевський).

  • Вертепна вистава.

  • Символіка обрядовості Великодня.

  • Ритуальні вогнища у період весняного рівнодення і літнього сонцестояння.

  • Весілля

  • Ідея родючості та весільна обрядовість.

  • Морально-етичний і соціально-правовий смисл сучасних явищ: "шлюбний кліринг", "громадянське партнерство", "сексуальне рабство", "міжнаціональний шлюб", "шлюбний контракт".

  • Народини

  • Магічно-релігійне, морально-психологічне, суспільне значення допологових звичаїв і обрядів, пологів, післяпологової обрядовости.

  • Передумови народження здорової дитини.

  • Законодавчі засади зниження куріння у країнах Європи й Україні.

  • Соціокультурні, правові, морально-етичні аспекти "сурогатного материнства".

  • "Сімейний кодекс України" про обов'язки і відповідальність батьків за виховання дітей.

  • Поховання

  • Культ смерті в ацтеків і майя.

  • Еволюція праслов'янської поховальної обрядовості.

  • Тризна у давніх слов'ян

  • "Добрий пастир" - провідний мотив ранньохристиянського мистецтва.

  • Плач Ярославни ("Слово о полку Ігоревім").

  • Філософські, психологічні, морально-етичні аспекти смерті та безсмертя.

  • Розділ 4. ФОРМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ТА РОДОВОЇ ПАМ'ЯТІ

  • Імена як духовні форми культури (П. Флоренський).

  • Франко про значення історичних матеріалів з ономастики.
  • Традиції ім'янаречення в Україні.

  • Джерела творення українських прізвищ.

  • Соціалізація поколінь. Повноліття

  • Цінності демократії, свободи, культури, мистецтва та соціалізація особистості.

  • Форми соціалізації поколінь, звичаї й обряди повноліття в українській культурі.

  • Форми соціалізації поколінь і традиції повноліття в японській культурі.

  • Законодавчі засади повноліття в Україні ("Конституція України", "Сімейний кодекс України").

  • Розділ 5. РОДОВІД ЯК ДІАЛОГІЧНА ФОРМА ЗНАННЯ

  • Філософський і моральний сенс генеалогії (П. Флоренський).

  • Педагогічно-виховне значення генеалогії (В. Вернадський, П. Флоренський).

  • Груповий портрет родини Святослава (Ізборник Святослава 1073).

  • Герби українських земель.

  • Традиції родовідних (генеалогічних) дерев.

  • Історичні традиції державної символіки незалежної України.

  • Методи дослідження Родоводу

  • Методи генеалогічних досліджень: історичний, біографічний, інформаційний, бесіда, опитування старших поколінь родини, аналіз зібраних даних.

  • Організаційно-педагогічні аспекти дослідження родоводу: суб'єкт-суб'єктні відносини, особистісно орієнтоване, культуровідповідне, полікультурне навчання.

  • Педагогічний досвід.

  • Використана література