"Тадж-Махал — сльоза на щоці часу", — так образно сказав відомий індійський письменник і громадський діяч Рабіндранат Тагор (1861—1941).
І хоча незворотність життя очевидна, все ж його інша іпостась — безсмертя.
За давніми уявленнями, безсмертними вважалися лише боги (грец. at kanatos — безсмертний). Міф про богів, які вмирають і воскресають, відомий у Єгипті й на Сході (Озирне, Аттис, Ваал, Орфей). Цей міф вплинув на формування грецьких уявлень стосовно розділення душі й тіла (грец. soma і sema — тіло і надгробок, тобто тіло як могила душі) та посмертних мандрівок душі (орфіки, піфагорійці, Пла-тон, неоплатоніки).
Ідея особистого безсмертя людини простежується в античності з VII ст. до н. е. Вчення про безсмертя душі, яке розробляли Сократ, Платон, Аристотель, було своєрідною спробою осмислити і подолати трагізм смерті. їхні ідеї з деякими модифікаціями сприйняло християнство і гносис як елемент віри в Бога.
Гносис (у грецькому тлумаченні — пізнання, знання) — релігійна течія пізньої античності, в якій східне (у тому числі іудейське) розуміння буття поєдналося з елліністичними. Останні домінували завдяки збагаченню ідеями персько-іранських вірувань. Гносис вирізняє строгий дуалізм — світ і людина розглядаються як дві антагоністичні частини; тіло і матерія (як і космос), вважались творінням і сферою володарювання Деміурга. Власне Деміург прирівнювався до біблійного Бога-Творця. Душа і дух трактувались творінням і сферою діяльності бога світла, спасителя. Гносис тлумачить спасіння людини як усвідомлення того, що її душа, її первісне "Я" — частина божественної матерії світла, яка прагне повернутися у потойбічний світ світла, де вона зародилась. Пізнання відкривається людині через Спасителя (грец. phostere — освітлюючий). Представники різних сект (мандеїв, манихеїв, прибічників Сета, симоніан або герметиків) іменували спасителем своїх богів; такими були Мани, Сет, Гермес, Трисмегист, Симон Мага, Сем, або Зостріан, Ісус, а також Іаков. Іудаїзмові можна приписати концепцію безсмертя людини з відомими обмеженнями. Софістика, скептицизм і матеріалізм заперечували безсмертя.
Ідея особистого безсмертя означає повну незалежність людини від природи, оскільки людині як носію душі приписується трансцендентальна (лат. transcendens — переступити, виходити за межі) якість.
Як відомо, представники афінської рабовласницької демократії засудили філософа Сократа до смерті. Його примусили випити чашу з отрутою, виготовленою зі спеціальної рослини — цикути. Причиною смертного вироку стала критика філософом тодішніх демократичних інститутів і звичаїв, але не демократії як такої, а її спотворення.
Знаменитий учень Сократа — Платон повсюдно підтримував пам'ять про вчителя. Він зробив Сократа персонажем своїх діалогів ("Апологія", "Критон", "Федон").
В образі філософа Платона на фресці "Афінська школа" (Ватиканський палац), де відображено діалог ренесансної й античної культур, Рафаель увічнив пам'ять про свого вчителя — Леонардо да Вінчі, видатного митця доби Відродження.
Відповідно до сучасного розуміння сотеріології (грец. soterion — спасіння, logos — слово, вчення) — церковного вчення про спасіння, останнє тлумачиться як знаходження праведниками "вічного блаженства" у загробному світі (йдеться про християн усіх конфесій, а також невіруючих, які ведуть моральне життя).
Філософські, психологічні, морально-етичні аспекти смерті та безсмертя.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія родознавства» автора Черепанова С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Плач Ярославни ("Слово о полку Ігоревім").“ на сторінці 3. Приємного читання.
