Відповідне зображення дотепер простежується у дерев'яному будівництві Карпат і Буковини.
Ймовірно, до мистецької стильової лінії тавро-русів належить монументальний дерев'яний "Саркофаг цариці" (І ст. до н. е.—І ст. н. е.) із мавзолею Неаполя Скіфського. Його високохудожнє орнаментальне оздоблення характеризують різьблені скульптурні грифони та сфінкси, позолочена гірлянда (квіти, лаврові гілки і гілки плодів, роги достатку), довершена рельєфна смуга (квіти у вигляді ромашки, листки лавра з червоними ягодами тощо); у розмалюванні використані позолота, біла, блакитна, рожева фарби. Саркофаг не подібний до грецьких античних зразків і не має аналогів серед мистецьких пам'яток русів (Крвавич, 2003).
Особливо активізується використання орнаменту в княжий період: мозаїка, фреска, різьба, архітектура, ювелірна справа, майоліка, кахлярство.
В Україні керамічні плитки відомі з X ст. Керамічні плитки широко використовувалися для оздоблення підлоги храмів давньої Русі (зокрема Галичини і Буковини).
Визнаним феноменом декоративного мистецтва вважаються галицькі керамічні плитки XII—XIII ст. із рельєфним зображенням. На декоративних плитках (кількісно — 224) виявлено 12 варіантів зображень (переважно грифони, птахи сіріни, прямокутна сітка, пальмові галузки), а також сім варіантів рослинного орнаменту. В цих зооморфних і рослинних зображеннях дослідники вбачають зв'язок із скіфами і слов'янами, які у побуті широко використовували металеві прикраси кінської збруї, одягу (І. Старчук). В ідейно-стилістичному і сюжетному плані тут виявляються різні впливи, зокрема Візантії, Сасанідського Ірану. Проте як самобутнє і рідкісне локальне художнє явище галицькі керамічні плитки XII—XIII ст. належать до вагомих здобутків українського середньовічного мистецтва (Т. Ткачук, К. Ти-мус).
Високого художнього рівня досягла орнаментація рукописної книги (Запаско, 1960, 1995).
В окремих виданнях висвітлено розвиток декоративно-ужиткового мистецтва східних слов'ян (Тищенко, 1983), українського народного мистецтва (Бутник-Сіверський, 1960; Ганжа, 1996); виготовлення художніх виробів із дерева: різьба по дереву, мозаїка, випалювання, розпис (Тимків, Кавас, 1995, 1996) та ін. Здійснено науковий аналіз концептуальних основ народної художньої творчості (Євтушенко, 2004).
З народними традиціями дерев'яного різьблення пов'язана високохудожня давньоруська дерев'яна скульптура.
Традиції дерев'яного різьблення простежуються в оздобленні перших давньоруських храмів. Генетичний зв'язок давньоруської дерев'яної скульптури із декором церков XII—XIII ст. засвідчують кам'яні прикраси, що нагадували різьблене дерево. Поширенню кам'яної пластики сприяло використання білого каменя, який було легко обробляти.
Практика християнізації Русі зазнала церковної заборони творення кумирів, загалом будь-яких об'ємних скульптур, окрім декоративних рельєфів.
У християнському світі, відповідно до історичної культурної традиції первісного й античного періодів, провідне значення набули пластично-образотворчі мистецтва — скульптура та живопис, тобто мистецтва, які найяскравіше втілюють тілесність і матеріальність. Звідси — чітко окреслені можливості релігійного впливу на мистецтво. Однак, на відміну від античності, в ранньому Середньовіччі у статуях вбачали переважно "ідолів". Рішення про заборону круглої скульптури прийняв Нікейський собор (IV ст.). Кругла пластика перестала існувати в період іконоборства у Візантії, зокрема на теренах Греції. Внутрішню суперечність християнської ідеології та мистецтва відчували ранньохристиянські теологи на Заході (Августин, Тертуліан) і Сході (Оріген, Василій Великий та ін.). Християнська теологія не визнавала земної природи мистецтва, що обмежувало духовне життя християнських церков. Водночас християнська церква не могла не зважати на доцільність естетичної функції мистецтва, його глибокий вплив на духовний світ людини.
Міфічних часів сягають витоки обробки металу, зокрема ковальства. Еволюцію праслов'янських уявлень від закінчення епохи бронзи і початків епохи заліза простежив Б. Ри-баков у працях "Ремесло давньої Русі" та "Язичництво давніх слов'ян".
За даними філологічних досліджень, епоха заліза і патріархату (відповідно етнічна та політична консолідація, зародження військової демократії) — це період виникнення героїчного епосу. На праслов'янському терені плуг, кузня і воїни-богатирі з'являються одночасно, культурний герой-коваль і воїн-захисник народу поєднані хронологічно. В східнослов'янському середовищі могли зберегтися фрагменти первісного героїчного епосу, який можна стадіально пов'язувати з періодом опанування вміннями кувати залізо і перших битв із степовиками. Це підтверджує наявність певних слідів у регіонах, де відбувався процес первісного опанування залізом, землю орали плугом і зводили укріплення від степових кіммерійців і скіфів.
Давні легенди і казки оповідають про божественного коваля чи двох ковалів. Такі українські легенди введені в науку в другій половині XIX ст. (Потебня, 1865). Божественне походження ковальства засвідчують фрагменти слов'янського міфу, які руський літописець додав до свого перекладу візантійської хроніки Іоанна Малали. Це підтверджує аналіз давньоруського літописання, зокрема "Повісті минулих літ", здійснений російським філологом О. Шахматовим (1884—1920). Він заклав основи текстології як науки, виступав за скасування заборони українського друкованого слова (1905).
У період язичництва покровителем вогню і ковальства був Сварог. Характерно, що в Київській Русі давнє ім'я Сварога не витіснили імена християнських святих. Сварог-Гефест займався не лише ковальством і виготовленням зброї. Сфера його діяльності значно ширша, адже він — батько Сонця і родоначальник вогню. Вогонь пов'язує ковалів із Сварогом, але сам Сварог — не коваль; при ньому лише "впали" небесні кліщі, необхідні ковалям. Сварог — радше божественний культурний герой, котрий відкрив людям залізо і заснував сімейні порядки.
В українських легендах божественні ковалі діють не в язичницькій подобі, а під іменами християнських святих Кузьми і Дем'яна. їхні церковні житія оповідають, що вони — брати і займалися лікуванням, не маючи відношення до ковальства. Перетворення їх на слов'янському ґрунті у ковалів відбулося за принципом простого асонансу: "кузня" — "Кузьма". Два брати виявилися зручними і в іншому відношенні, адже ковалі працюють в кузні удвох. Інколи замість пари Кузьма — Дем'ян, в легендах з'являлася інша популярна пара — Борис і Гліб, інколи двоє святих перетворюються на одне "божество" — Кузьмодем'яна. У ковальських слободах середньовічних міст зводили патрональні церкви Кузьми і Дем'яна, навколо яких групувалися цехові братства ковалів (Рибаков, 1948, с. 748—754).
Традиції ковальства в Україні висвітлено в наукових дослідженнях (Боньковська, 1991), У Київській Русі виділяються три категорії ремісників: сільські (обслуговували сільське населення), вотчинні (феодально-залежні), міські (виготовлення виробів на замовлення і для ринку). Набули високого художнього рівня обробка каменю, рогу, шкіри; гончарство, гутництво та ін. Київ у ХШ ст. став визнаним у Європі центром культури. На той час у Києві налічувалося 50 тис. жителів (у Лондоні — 35 тис); київські майстри знали понад 60 ремесел. У XI—XII ст. на теренах Київської Русі (як і в Західній Європі) виникли цехові об'єднання майстрів. У Європі набула визнання художня майстерність київських ювелірів, гончарів, ковалів; зокрема на одному мечі збереглося ім'я майстра — коваль Людота. В Києві (XIV—XV ст.) діяли цехи, де об'єднувалися ковалі, золотарі, кравці, шевці, кушнірі. В XV ст. у Львові працювало 14 цехів, які об'єднували ремісників майже 50 різних професій.
На основі традицій народного мистецтва виникли ремесла і народні художні промисли (кераміка, порцеляна, фаянс, ювелірні вироби, килими тощо). Наприклад, з XV ст. вироблялися кахлі. Найбільшого розвитку кахлярство набуло у XVII—XVIII ст. Кахлярські груби поширилися в будинках гетьманів, заможних людей, у монастирях (Києво-Печерська лавра), а з середини ХАЛЕП ст. — у селянських помешканнях.
Західноєвропейський стиль кахляних печей, форму й орнаментику майстри трансформували на українському ґрунті, геометричний і рослинний орнамент використовували для втілення народної тематики, зокрема сюжетів із козацького життя. В оздобленні селянських печей домінували зелені та жовті рельєфні кахлі, на яких зображували "кружалочки" з квіткою або китицею із трьох квіток — своєрідну "фіалку".
Українське народне мистецтво характеризує спільність національного стилю в орнаменті, малюнку, композиції, колориті, сюжеті. Відповідно до історичних змін стилів відбувалася трансформація орнаменту. Усталена традиційність вирізняла народний орнамент у галузі плетіння (лоза, солома, рогоза, лико, нитки, вовна), ткацтва (рушники, рядна, коци, килими), різьби (дерево, кістка, кора), писанкарства, гравіювання (залізо й інші метали), гончарстві.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія родознавства» автора Черепанова С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Відмінність між орнаментальністю та декоративністю.“ на сторінці 2. Приємного читання.
