Нарешті, Лев Троцький радить агітаторам-комуністам, доки не розбитий Денікін, “говорити, що Росія теж визнає самостійність України”, а тим часом “радянська влада поступово розстріляє усіх петлюрівців, махновців і повстанців” [Там само].
Слід зауважити, що ця інструкція Лева Троцького реалізувалася вже після того, як завдяки шаленій антиукраїнській пропаганді, скерованій тим самим Троцьким, був усунутий від влади (не без допомоги С. Петлюри та В. Винниченка) гетьман України Павло Скоропадський – “класовий ворог трудящих”, “царський ад'ютант”. Насправді це був на ті часи чи не єдиний політичний діяч, здатний об'єднати український народ і привести його до самостійності так, як це вдалося зробити Карлу Густаву Маннергейму (теж, до речі, колишньому царському генералу) у Фінляндії. Якби ж ото не така прикра риса ментальності як “відсутність усвідомлення необхідності постійної кріпкої спайки” (Л. Троцький) української еліти-старшини (Згадаймо хоч би трагедію гетьмана Івана Мазепи!)
Таку ментальність “верхів” доповнювала ментальність “низів”, яку добре розгледіли й вороги України. Це – “безмежна довірливість і поступливість”. Так, довірився український селянський народ більшовицькій соціальній демагогії про справедливість та дбайливість “влади трудящих”, дав себе роз'єднати за майновою ознакою – на куркулів, середняків та бідняків. До речі, ця соціальна демагогія, яка накоїла так багато лиха, мала під собою певне теоретичне підґрунтя, стосовно якого вважаємо за необхідне зробити кілька зауважень. Справді, конфлікти між індивідами та групами індивідів, у тому числі й великими – такими, як класи, є однією з ознак суспільства.
Але, по-перше, навряд чи теоретично правомірно рушійне протиріччя розвитку суспільства онтологізувати втіленням його в антагонізм між двома головними суспільними класами. Це, мабуть, – спрощення цього протиріччя. До того ж з морального погляду неприпустимо підмінювати цілком виправдану й справді необхідну боротьбу пролетаріату та інших пригноблених верств суспільства за всебічне поліпшення свого становища боротьбою за знищення буржуазії як класу. Адже ці два класи в загальнолюдському вимірі зовсім не протистоять один одному як сили Добра та Зла. Понад те, є всі підстави вважати, що буржуазія нагромаджує у своїх лавах найбільш енергійну, дієздатну та інтелектуально обдаровану частку суспільства.
По-друге, від самого початку теоретично неспроможним був намір “змішати меншість, яка керує політичною партією й виступає від імені пролетаріату, із самим пролетаріатом” [40, с. 199]. Та й практично історія довела, що якщо буржуазія виявилася здатною діяти не тільки у власних інтересах, а й в інтересах усього суспільства, прагнучи загальної злагоди, то партії, які виступали від імені пролетаріату, діяли не тільки проти інтересів суспільства, а й проти інтересів пролетаріату також.
По-третє, класова солідарність на практиці виявилася солідарністю ненависті, війни, соціальної руйнації. Соціально-політична та ідеологічна нетерпимість, національний нігілізм, теоретичний догматизм, духовне гноблення сформували людину з комплексом меншовартості, а жорстке адміністрування, майже повне вилучення додаткового продукту, його свавільний розподіл і перерозподіл фактично повсюдно вбили зацікавленість у високопродуктивній праці. Перш за все, зрозуміло, – у царині матеріального виробництва.
Проте повернімося до наших селян-українців доби великих “класових битв”. Нацьковані “владою трудящих”, гуртом розправилися бідняки й середняки-українці зі своїм “класовим ворогом” – куркулями-українцями, а із самими бідняками та середняками їхній “класовий друг”, тобто “влада трудящих”, розправилася голодомором. І як наслідок – майже повне винищення української духовної еліти. Та й не тільки її. Українська ментальність знищувалася й іншим чином. Як пише Степан Мишанич, “гоніння і переслідування кобзарів – носіїв і проповідників української національної ідеї – досягли свого апогею в 30-ті роки XX ст. – у час розгортання тотального наступу на ментальність українців: більшість зібраних на республіканський "зліт" кобзарів і лірників була знищена фізично” [41, с. 11].
Це була страшна помста ментально нездатному бути єдиним у мирні часи українському народу за те, що у часи громадянської війни він, будучи більш-менш з'єднаним, демонстрував перед більшовиками прагнення волі, самостійності, а також кипіння й вирування такого страшного для його ворогів духу запорозького козацтва та гайдамаків. “Це була нам плата за нашу бездержавність” [42, с. 11]. Так, але не тільки за це. Здається, що ще й за нездатність навіть уявити можливість незнаної людством звірячості з боку тих, хто постійно прокламував свої винятково дружні й братерські наміри. Тобто це була плата за такі позитивні ментальні риси українців, як “безмежна довірливість і поступливість” (Лев Троцький), які дуже дорого коштували її носіям.
Проте навряд чи можна підходити до цієї трагедії українства як до результату зіткнення двох ментальностей. І взагалі, з нашого погляду, потрібний досить ретельний аналіз змісту двох таких понять, як “ментальність етносу” та “психологія натовпу”. Ми ж тут спроможемося хоча б на побіжний аналіз. Отже, констатуємо, що немає винятково добрих або винятково поганих етносів. Кожний етнос несе в собі як позитивні, так і негативні риси, й етнічна ментальність є лише специфічним виявом сукупності як перших, так і других.
Особливо слід підкреслити, що кожна етнічна ментальність – це феномен, який формувався впродовж тисячоліть, за умов творчо-продуктивного опановування навколишнього природного середовища, тому й виявляє себе цей феномен, відповідно, через темпи й ритми творчо-продуктивної або репродуктивної діяльності. Це разом з тим означає, що стороннє око може спостерігати функціонування етнічної ментальності, здебільшого неусвідомлюване її носієм, лише тоді, коли сам цей носій перебуває все ж таки у раціонально-свідомому стані.
Проте якщо великі людські групи будь-якого етносу спонтанно або скеровано опиняються у стані імпульсивності або підвищеної збудженості, то перед нами – натовп, де немає вже ні індивідуальності, ні її інтелектуальності. Гору бере несвідоме. Дійове, агресивно-руйнівне несвідоме. Отже, має рацію Андрій Нуйкін, коли пише про “якісно особливий – соціально, моральнісно, психологічно – стан народу, коли він утратив багато які якості саме народу й перетворився у багатьох випадках вже на юрбу з усіма її специфічними особливостями, аж ніяк не вивідними з моральнісних, психологічних, інтелектуальних характеристик окремих людей, які цю юрбу утворюють” [43, с. 17]. Мав, мабуть, рацію і Г. Лебон, коли стверджував, що залежно від того, якими гаслами спонукуваний певний натовп, дії його можуть бути або злочинними, або героїчними.
Отже, немає етносів зі злочинною ментальністю, є злочинні проводирі, якими, зокрема, й були більшовицькі лідери. Щодо українського етносу, то, навіть маючи таку ментальну ознаку, як роз'єднаність, він завжди був “сплячим вулканом”, а тому був страшний для своїх пригноблювачів. І цей жах перед завжди ймовірним вибухом українського гніву породжував нелюдські жорстокості стосовно українців. До речі, М. Хрущов у своїй доповіді на XX з'їзді КПРС визнавав, що українці лише тому змогли уникнути долі карачаївців, калмиків, чеченців, інгушів та балкарців (тобто повної депортації), “що їх надто багато й нікуди було висилати. А то б він (Й. Сталін. – О. Н.) і їх виселив. (Сміх, пожвавлення в залі)” [44, с. 152]. Гадаємо, що цей сміх у залі свідчив про те, що делегати з'їзду були багато у чому солідарні із Сталіном.
Втім, попри все, українство зберегло свою етнічну самоідентичність і зараз формує одну з найчисельніших націй Європи.
Селянськість як псевдоментальна ознака українства
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Роз'єднаність українства як ментальна похідна надмірності індивідуалізму“ на сторінці 2. Приємного читання.
