Відцентрові міграції з Трипілля як концептуальна засада пояснення появи індоєвропейськомовних етносів

Українська етносоціологія

Втім повернімося до викладення концепції М. Відейка. Отже, “староєвропейські” мігранти, почавши творити Кукутень-Трипільську культуру у другій половині VI тис. до н. е. [Там само, див. с. 11/1], вирушили наприкінці VI тис. до н. е. із Трансільванії (Сучасна Румунія) на схід і через дві сотні років, тобто – на початку V тис. до н. е. вже обробляли землі за межами Південного Бугу, а ще через тисячу років (тобто на початку IV тис. до н. е.) “трипільці досягли середньої течії Дніпра” [Там само, див. с. 12/1].

Трипільська цивілізація проіснувала (за М. Відейком) дві з половиною тисячі років, тобто – до 2750-2600 pp. до н. е.

[Там само, див. с. 61/2]. (Нагадаємо, що на думку Ю. Шилова Трипільська цивілізація проіснувала як мінімум на тисячу років довше, бо, як він вважає, вона наприкінці III тис. до н. е. тільки почала згасати, а країна аріїв Оріяна, як духовний спадкоємець цієї цивілізації, ще протягом “середини III-11 тис. до н. е. була постійним центром значних міграцій на Схід і Захід”). І весь цей час (тобто, за М. Відейком, – дві з половиною тисячі років поспіль) трипільці мігрували: через кожні 50-80 років вони залишали старе поселення і на відстані 5-10 км закладали нове. Така землеробська “міграційна технологія” потребувала велетенських земельних масивів, однак оскільки таких масивів весь цей час не бракувало, то трипільці завжди мали відносний достаток. Але, як стверджує М. Відейко, достаток призвів до застою у розвитку технологій, що й згубило трипільську цивілізацію, “а ім'я народу, що п створив, зникло зі сторінок історії” (курсив автора. – Ред.) [22, с. 12-13].

Однак далі М. Відейко, по-перше, (гадаємо, всупереч собі) наводить зовсім інші, більш вагомі, аргументи щодо причин, які спричинили загибель трипільської цивілізації. Адже він показує, що якщо “староєвропейці” опинилися на середньому Подніпров'ї і створили трипільську культуру завдяки тому, що наприкінці VI тис. до н. е. у Старій Європі за Карпатами відбувалися катаклізми, породжені глобальним потеплінням, то й трипільська культура, як він сам далі стверджує, занепала зовсім не через достаток, який, начебто, призвів до застою (як спочатку ним велося), а знов-таки через природні катаклізми, що відбулися між 3200 і 3150 роками до н. е. Це – похолодання; якнайменше два грандіозних виверження вулканів у північній півкулі (“у результаті небо над ланами Європи [і не тільки] затягло хмарами вулканічного попілу, що перетнули доступ сонячних променів до поверхні землі”); кислотні дощі тощо. Наслідком стала череда неврожайних років. “Півстоліття таких випробувань цілковито могло вистачити, щоб цивілізація, яка розвивалася тисячоліттями, занепала” (виділення і курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 55].

По-друге, М. Ю. Відейко сам уможливлює спростування його власного висновку про те, що ім'я народу, який створив трипільську цивілізацію, зникло зі сторінок історії. (Принагідно зазначимо, що якби М. Відейко брав до уваги праці українських та закордонних санскритологів, він не був би таким категоричним у своїх висновках про той етнос, до якого він і сам належить). Справа в тім, що, знайомлячись далі з його працею, переконуємося, що хоча Трипільська цивілізація й занепала, але вона не зникла безслідно після 3150 р. до н. е., а ім'я народу, що її створив, історія (як минула, так і сучасна) ніяк не утаємничила. Адже, за свідченням самого М. Відейка, населення, тобто – Трипільське суспільство-соціум, залишилось [22, див. с. 60].

Фактично М. Відейко на користь цього твердження здійснює наступну реконструкцію [Там само, див. с. 55-60]: 1) у межиріччі Південного Бугу і Дніпра після 3150 р. до н. е. частина трипільської цивілізації існує у практично незмінному вигляді аж до 2750 р. до н. е. (тобто протягом ще 400 років); 2) інша частина трипільців мігрувала на північ, поближче до лісів (адже “зміна клімату ... на межі IV–III тисячоліття призвела до поширення степу на сотні кілометрів на північ” [Там само, с. 64/2]), й перейшла до привласнюючого господарства. Щоправда, на початку III тис. до н. е. певна їх кількість, здійснивши зворотну міграцію на Подніпров'я, зайнялася землеробством і скотарством, але вже у набагато скромнішому вигляді. (Однак підкреслимо, що ця зворотна міграція сталася тоді, коли перша частина трипільської людності, цивілізація якої порівняно із 3150 р. до н. е. мала “практично незмінний вигляд”, ще існувала і тому контакти з нею другої частини трипільців були цілковито реальними впритул до 2750 р. до н. е., тобто щонайменше – 200 років); 3) третя група колишніх трипільців після 3150 р. до н. е. мігрувала у степи, ставши кочовими скотарями, створивши, за М. Відейком, так звану “усатів- ську культуру”. При цьому вчений робить досить важливий у контексті нашого розгляду наголос, а саме: “Головне, – пише він, – усатівці чи не першими створили й "обкатали" у степах

Краю (тобто на теренах сучасної України. – О. Н.) кочове скотарство” (виділення автора. – Ред)” [22, с. 56]. І це стало з боку усатівців-трипільців не тільки засобом виживання, а й певним цивілізаційним поштовхом.

З наведеного випливає, що М, Відейко взагалі уникає розгляду питання про місце Трипільської цивілізації у процесі творення індоєвропейськомовної сім'ї етносів. Разом з тим, у цьому ж зв'язку, зазначимо, що із поля зору не тільки М. Відейка, а й Ю. Шилова випала дуже важлива, на наш погляд, далека міграція, про яку йдеться у третій концепції.

Третя відповідь-концепція

Представником цієїї концепції є фаховий український філолог Станіслав Губерначук [23]. Його позиція певною мірою доповнює й уточнює як позицію Ю. Шилова, так і позицію М. Відейка. Разом з тим, Ю. Шилова та С. Губерначука об'єднує опирання на ідею міграційного походження етносів індоєвропейської мовної сім'ї. Далі, якщо М. Відейко стверджує [22, див. с. 31-42], що міграції і пов'язані з ними етнічні міксації призводять до суттєвих (аж до невпізнавання) деформацій мови автохтонів, то С. Губерначук, який здійснив глибоке порівняльне філологічне дослідження і не заперечує змін, що їх зазнала за тисячі років мова етносу, котрий живе на землях сучасної України (у тому числі й змін через імміграційні припливи), упевнений: “На нашій українській землі споконвіку живе один і той же народ і функціонує одна і та ж мова – українська, яка простежується ще в добі Трипільської цивілізації і має тяглість у сколотських, антських та княжих часах Русі-України” [23, с.179, а також див. с. 130, 139]. Тієї самої думки дотримується й Ю. Шилов, який, говорячи про слов'ян-українців, вважає, що “вони – автохтонний народ. ... Місцеві корені українців простежуються, починаючи з мізинської археологічної культури 23-15-тисячолітньої давнини” [21, с. 5].

Продовжуючи реалізовувати трипільський ракурс розглядання теорії міграційного походження етносів індоєвропейської мовної сім'ї, маємо зазначити, що, якщо, на думку Ю. Шилова, індоєвропейські мови почали поширюватися серед місцевого населення Індії – дравидів – лише після імміграції туди у середині II тис. до н. е. аріїв [21, див. с. 41], то С. Губерначук стоїть, опираючись на праці В. Шаяна [24], Л. Клейна [25], Н. Гусєвої [26] та ін., на позиції двох міграційних хвиль до Північної Індії [23, див. с. 14,32, 41, 88, 89].

Відповідно, перша міграційна хвиля викотилася туди з Трипілля у IV тис. до н. е. Стаючи на цю позицію, можна, до речі, заповнити ту “білу пляму”, що її створив своєю концепцією М. Відейко, обійшовши мовчанням питання про будь- які далекі міграції трипільців за межі територій цивілізації Кукутень-Трипілля (через що, гадаємо, він і змушений був “приректи” цю цивілізацію на забуття). Про що мова? Про те, що М. Відейко, аналізуючи ситуацію після описаної ним і згаданої нами вище катастрофи 3200-3150 років до н. е., пише: “Якщо придивитись до різноманіття варіантів трипільської культури після 3200 р. до н. е., то можна помітити: різні групи населення по-різному виходили з кризи. ... От Середнє Подніпров'я, мабуть, взагалі збезлюділо на якийсь час – люди чи то пішли звідси, чи то вимерли” [22, с. 55].

Отже, вдамося до уточнення (доповнення) викладу М. Відейка (зокрема – щодо збезлюднення Середнього Подніпров'я) у світлі підходів С. Губерначука. А відтак стверджуємо, що згадане збезлюднення відбулося внаслідок того, що значна за кількістю частина трипільської людності, знесиливши, будучи не в змозі далі витримувати десь 50-річні катастрофічні тиски, знялася і приблизно у 3150 р. до н. е. розпочала далеку міграцію до Північно-Західної Індії, де вона і опинилася наприкінці IV тис. до н. е. (тобто приблизно у 3000 р. до н. е.). До речі, таке наше потрактування цілком узгоджується із свідченням, що воно наводиться у підготовленому сучасними індійськими вченими науковому виданні “Історія Індії”, а саме: “5 тисяч років тому до Індії прибули племена, які говорили мовою санскрит” (див. с. 326 даного посібника). Таким чином, маємо відповіді на питання: Чи була перша міграційна хвиля? З кого ця хвиля складалася? Чому і коли вона стала можливою?

Друга (попередньо визначимо – “усатівсько-арійсько-три- пільська”) міграційна хвиля викотилася із Північного Причорномор'я до Північно-Західної Індії у середині II тис. до н. е. Її представники, діставшись витоків Інду, зіткнулися там із носіями “так званої Гараппської культури, яку ще називають Давньоіндською. Розквіт її припадає на III тис. до н. е.”. Про те, що це були нащадки трипільців першої хвилі, “підказує подібність мов творців Гараппської культури та аріїв” [23, с. 88, 89]. До речі, місцева людність уперше зіткнулась із таким “дивом”, як люди на конях, а також із кіннотою аріїв як могутньою бойовою силою.

Принагідно зазначимо ту обставину, що хоча М. Відейко ніяк не згадує аріїв, проте, через своїх “усатівців”, він посередньо вказує на причини грандіозних далеких міграцій аріїв-трипільців у середині II тис. до н. е. Мова про те, що на той час, на наше припущення, їхня популяція значно збільшилася, але “землеробство у степах тієї епохи було неможливим з екологічних (і технологічних) причин” [22, с. 57]. Можливою для значної частини трипільсько-арійських “усатівців” залишалася лише далека міграція. Це припущення опосередковано підтверджується тим, що арії, коли вони дісталися Індії, то там з кочівників перетворилися на землеробів. І, мабуть, не в останню чергу через те, що тут вже панувала землеробська культура, що її, за півтори тисячі років до того, запровадили представники першої мігрантської хвилі індоєвропейців – трипільці.

Досить важливо у цьому зв'язку зазначити, що, всупереч припущенню Ю. Шилова, індоєвропейські мови почали поширюватися серед місцевого населення Індії – дравидів – не після імміграційного вторгнення туди у середині II тис. до н. е. аріїв, а десь на півтори тисячі років раніше. І, є підстави стверджувати, що на час “другої міграційної хвилі” вони, ці мови, вже і значно поширились, і досить міцно вкорінилися. Отже, почався новий (але все ж таки на споріднених мовно-культурних засадах) історичний симбіоз. Як слушно зазначає С. Губерначук, “для нас, українців, надзвичайно важливо, що мова перших і других має промовисті паралелі в українській мові, а до того ж корені чималої кількості імен та назв носіїв Гараппської культури збереглися донині в українських географічних назвах” [23, с. 89].

Резюме

Відтак, завдяки двом щойно розглянутим міграційним хвилям до Північної Індії, людство має джерело, в якому простежуються найдавніші корені української мови, всіх інших слов'янських мов, індоєвропейських мов взагалі – санскрит. Вочевидь місток в індоєвропейське історичне минуле, до Трипільської цивілізації, дослідник має перекидати у напрямку Індії.

Сучасні українці подумки “мігрують” туди услід за своїми дуже далекими предками. І вони не мають жодної потреби “конструювати” міф про свою виключну роль в історії людства: адже з височини п'єдесталу, зведеного багатотисячолітньою боротьбою за своє етнічне самоствердження, українцям сяє легендарно-креативный образ-символ “Трипільсько- Санскритська Праукраїна”. Але для того, щоб його сяйво заполонило колективну підсвідомість й душі етнічних українців новими смисло-змістами, необхідний могутній подув вітру Правдивого Знання Власної Історії, котрий би розвіяв туман-темряву фальшувань та перекручень.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Відцентрові міграції з Трипілля як концептуальна засада пояснення появи індоєвропейськомовних етносів“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДНЄ СЛОВО

  • Україна: Етнічний ренесанс. – Ідея жертовності. – Права людини

  • “Етнічний ренесанс” по-українськи: міграційний ракурс

  • Україна еміграційна

  • Україна імміграційна

  • Україна етнічна: ренесанс чи декаданс?

  • Лекція 2. Етнічна соціологія як наука і навчальна дисципліна

  • Місце і роль етнічної соціології у структурі соціологічного знання

  • Зв'язок етнічної соціології з іншими науками

  • Етнічна соціологія як навчальна дисципліна

  • Специфіка

  • Мета та основні завдання

  • Висновки

  • Раціональний зміст етнічного й національного

  • Національна свідомість

  • Феномен етнонаціональної свідомості

  • Лекція 3. Теоретичний рівень етнонаціональної свідомості

  • Етнос: погляди на природу та визначення поняття

  • Об'єктивістський погляд

  • Етногенеза

  • Розмивання етнічної специфіки та маргіналізація

  • Раси людини

  • Поняття “народ”

  • Феномен нації та визначення її поняття

  • Критика конструктивізму, або: нація – міф чи реальність?

  • Визначення поняття “нація”

  • Націєгенеза та етногенеза

  • Висновки

  • “Національний” – це “етнічний” чи “державний”?

  • Національність” – це етнічна чи державна належність?

  • Лекція 4. Практично-ціннісний рівень етнонаціональної свідомості

  • Загальнолюдська цінність етнічного

  • Багатоявленість єдиної сутності

  • Виважено оцінюючи етнічне

  • Зберігаючи етнічне

  • Етнічне як спільнотно-суспільна цінність (у контексті етнічного ренесансу)

  • Індустріалізація та ідея безетнічності

  • Радянські теорії і практики знищення етнічного

  • Етнічне як індивідуально-особистісна цінність

  • Сімейне виховання як основа етнізації

  • Політична нація як цінність українського народу

  • Лекція 5. Етнонаціональна самосвідомість

  • Феномен і поняття самосвідомості

  • Психологічний аспект самосвідомості

  • Регулятивно-дійова функція самосвідомості

  • Етнічна самосвідомість

  • Суб'єкти етнічної самосвідомості

  • Загальний погляд на історичну еволюцію самосвідомості етнофора

  • Об'єктивні детермінанти гіпертрофованості етнічної самосвідомості

  • Почуття Батьківщини як феномен етнонаціональної самосвідомості

  • Усвідомлене почуття етнічної Батьківщини

  • Соціальні почуття краю осілості та “країни дитинства”

  • Почуття політично-національної Вітчизни-України

  • Висновки

  • Лекція 6. Етнонаціональна самоідентифікація

  • “Географічний” підхід до практик етнічної і національної самоідентифікації

  • Національна самоідентифікація

  • Ставлення до етнічної ідентичності як “пробний камінь” розуміння ідентичності національної

  • Позиція ототожнення етнічної ідентичності з національною

  • Юрген Габермас: національна ідентичність

  • Етнічна опосередкованість національної ідентичності

  • Концепція національної ідентичності у термінологічних тенетах

  • Юрген Габермас: від національної до космополітичної ідентичності

  • Об'єднана Європа як наступник сучасних націй і національних ідентичностей

  • “Постнаціональна” ідентичність

  • Мультикультурна чи поліетнічна ідентичність – майбутнє Європи?

  • Імміграція як перспектива перетворення “етноядерної” національної ідентичності на мультикультурну

  • Висновки

  • Ірраціональні засади етнічного й національного

  • Лекція 7. Етнічне й національне у ментальному вимірі

  • Пошуки духовно-ментальних підвалин світобуття

  • Пошуки представниками школи “Анналів”

  • Етнічна ментальність

  • Феномен етнонаціональної ментальності

  • Висновки

  • Лекція 8. Етнічне й національне як колективне підсвідоме

  • Колективне несвідоме, архетип і душа в аналітичній психології Юнга

  • Феномен колективного підсвідомого: сучасне прочитання К. Юнга

  • Первісно-інстинктивні архетипи Юнга

  • Архетип “Здоланого душевного мороку”

  • Архетип “Психічно цілісної людини” первісних соціумів

  • Етнічні архетипи

  • Формування, функціонування, значення та зміст етнічних архетипів

  • Національно-суспільне підсвідоме

  • Висновки

  • Ментально-архетипний зміст етнічного

  • Лекція 9. Історичні механізми самозбереження та усталені ознаки функціонування української ментальності

  • Історичні механізми ментального самозбереження українства

  • Інтелігентність (духовний аристократизм) як компенсаторно-зберігальна ментальна ознака українства

  • Оборона православ'я – етнорелігійний засіб ментального самозбереження українства

  • Хмельниччина як чинник остаточного перетворення українства з етнографічної маси на ментально піднесену етнічну цілісність

  • “Здворянщення” козацької старшини, духовний занепад та друге ментальне відродження українства

  • Психологічно-соціальні ознаки української ментальності

  • Демократизм

  • Індивідуалізм як визначальна двоїста ознака української ментальності

  • Роз'єднаність українства як ментальна похідна надмірності індивідуалізму

  • Селянськість як псевдоментальна ознака українства

  • Висновки

  • Лекція 10. Етнічна мова як засадова ознака функціонування української ментальності: основні змісто-вияви

  • Вступ: основні змісто-вияви мовноїознаки етноментальності українців

  • Санскрит – праукраїнська мова

  • Сучасна українська мова і санскрит

  • Трипільсько-санскритські засади унікальності мовної ознаки етноментальності сучасних українців

  • 1917-1953 pp.: Підпресинговий змісто-вияв, або мовна складова української етноментальності у лещатах брутальної політики масового фізичного винищування

  • Динаміка змін у чисельності етнічних українців і етнічних меншин та зміни у виявах мовної складової української етноментальності (за наявними статистичними даними 1939-1959 pp.)

  • Загальні етномовно-ментальні наслідки змін у чисельності етнічних українців і росіян (за наявними статистичними даними 1926-1959 pp.)

  • 1953-1991 pp.: “Гуманний” змісто-вияв, або руйнування мовної складової української етноментальності шляхом російщення

  • Російщення територіального сегмента українського етнічного простору протягом 1959-1989 pp. як засадова умова здійснення всіх інших напрямів російщення

  • Російщення освітянсько-мовного, видавничо-мовного та культурно-мовного сегментів українського етнічного простору на відтинку 1959-1989 pp.: роль міст

  • Російщення української етнічної писемності, або лінгвоцид

  • Російщення мовної складової ментальності етнічних українців у спосіб “двомовних” та “рідномовних” маніпулювань їхньою свідомістю

  • 1991-2015 pp.: Функціонування етномовної складової української ментальності за умов новітньої української державності

  • Зміни у теоретичному розумінні та у практичних виявах мовної складової української етноментальності на відтинку 2001-2015 pp.

  • Висновки

  • Лекція 11. Українство як носій колективного підсвідомого

  • Українська Козацькість: від етноментального до етносимволічного виміру

  • Особливі місце, функції та роль козаччини у формуванні Козацькості як визначальної етноментальної риси українства

  • Перетворення Козацькості з дієво-визначальної етноментальної ознаки на колективний підсвідомий образ-символ українства

  • “Власна Держава” – омріяний образ-символ українства

  • Смисло-зміст “Соборна Держава”

  • Смисло-змістовна для-себе-інтенція “Очікування (жадання) Здатного Політичного Лідера”

  • Смисло-зміст “Сучасна Козацька Держава”

  • Легендарний образ-символ “Трипільсько-Санскритська Праукраїна”

  • Відцентрові міграції з Трипілля як концептуальна засада пояснення появи індоєвропейськомовних етносів
  • Основні напрями формування у колективній підсвідомості сучасних українців фальшивих образів-символів їхнього історичного минулого

  • Фальшувальний проект “Чужомовні прийшлі етноси на теренах України” (кімерійці, скіфи, сармати, “германські готи” та “тюркомовні гуни”). Вплив на підсвідомість

  • Фальшувальний проект “Українці – прийшлий етнос” versus образ-символ “Українці – споконвічний етнос на споконвічно своїй землі”

  • Висновки