Ми не можемо беззастережно пристати на таку позицію, бо гадаємо, що насправді мовна ситуація в Україні є дещо складнішою. Так, щодо україномовних українців, то переважна більшість з них, як відомо, володіє російською мовою. Що ж до російськомовних українців, то серед них є й такі, що володіють українською мовою; і такі, що нею не володіють, але ще не відкидають свою українську етнічність; і, нарешті, такі, які й українською мовою не володіють, і свою етнічну належність визначають вже як російську.
Тобто ми вважаємо, що за ставленням до рідної мови (а також за деякими іншими суміжними показниками) загал етнічних (за їхнім походженням) українців України можна розподілити принаймні на п'ять груп. Наочно цю свою позицію ми подаємо у табл. 10.6, де показуємо, що далеко не всі з тих етнічних за походженням українців, які хоч вони вже і є фактично російськомовними, вважають російську мову рідною. Певна частка з них досить чітко розуміє (а ще якась частка відчуває), що їхньою рідною мовою є саме українська.
До речі, у контексті таких розмірковувань не тільки четверту, а навіть і п'яту групу етнічних за походженням українців (див. табл. 10.6) ми не вважаємо остаточно втраченими для українства, передусім – попри твердження шановного Володимира Скляра про те, що представники п'ятої групи завжди становили “фактично росіян за мовою та національною самосвідомістю , які мали лише українське етнічне походження” (курсив автора. – Ред.) [Там само, с. 161]. Тому-то ми й іменуємо їх відповідно – “російськомовні самоетнодеідентифіковані українці” (див. табл. 10.6). Терміном “самоетноДЕідентифі- ковані” ми посередньо стверджуємо, що коли особа здійснює етнічну самодеідентифікацію, то це ще не означає, що вона
Таблиця 10.6
Групи етнічних (за походженням) українців України за їхнім ставленням до етнічної (рідної) мови
| Перша | українців | українська | російською | українську | україномовні етнічні українці |
| Друга | українців | російська | українською | українську | російськомовні етнічні українці |
| Третя | українців | російська | українською не володіють | українську | російськомовні етнічні українці |
| Четверта | українців | російська | українською не володіють | російську | російськомовні етнічні українці |
| П'ята | росіян | російська | українською не володіють | російську | російськомовні самоетнодеідентифіко- вані українці |
тим змінює свою “національну (точніше – етнічну) самосвідомість”, і що етнічна самоРЕідентифікація ще залишається можливою. Фактами на підтвердження цієї тези є вже згадувані нами відповідні результати перепису населення УРСР у 1959 р., а також, певна річ, – і щойно розглянуті відповідні результати Всеукраїнського перепису населення у грудні 2001 р.
Звичайно, четверта та п'ята групи етнічних (за походженням) українців України привертають до себе особливу дослідницьку увагу тому, що саме між цими групами й відбувся “перетік чисельностей” під час перепису 2001 р. Точніше: реально поповнили четверту групу ті з російськомовних самоетнодеідентифікованих українців (тобто з п'ятої групи), які вирішили етнічно реідентифікуватися, тобто відмовитися від позиціонування себе етнічними росіянами і повернутися до етнічності предків. Таких, як ми встановили, виявилося приблизно 2,5 млн осіб. Зрозуміло, що російська мова як була, так і залишилася як мовою повсякденного спілкування, так навіть і мовою мислення цих людей, а відтак (за накинутим опитувачами визначенням) – їхньою “рідною мовою”. Отже, ці 2,5 млн тепер вже знову етнічних українців цілковито “увійшли” в ту загальну кількість етнічних українців, які під час перепису 2001 р. назвали своєю рідною мовою російську. Такого загалу було нараховано 5,5 млн осіб (див. табл. 10.2).
Це означає, що серед загалу “допереписних”, або етнічно всталених українців [який, певна річ, містив статистично невагому масу етнічно “реідентифікованих” у часи попередніх переписів і який напередодні перепису 2001 р., як нами було вище підраховано (див. с. 378-379 цієї лекції), складав приблизно 35,017 млн осіб], тих, які вважали рідною російську мову, налічувалося приблизно 3 млн осіб (5,5 млн мінус 2,5 млн), або 8,6 % від загалу у 35,017 млн осіб. І якщо порівняємо цей відсоток з тим, що його складали відповідні (тобто – етнічно всталені) етнічні українці у 1989 р., тобто порівняємо із 12,23 % (див. табл. 10.2 і табл. 10.5), то матимемо підстави стверджувати, що у процесі перепису 5 грудня 2001 р. відбулося не збільшення, а навпаки, – відчутне зменшення (від 12,23 % до 8,6 %) серед етнічно всталених українців України частки тих, які вважали рідною російську мову.
Що ж стосується етнічних за походженням 2,5 млн раніше самоетнодеідентифікованих українців, які етнічно, але не мовно реідентифікувалися під час перепису 2001 р., то, на нашу думку, було б некоректно вбачати в них тих, які відмовилися вважати своєю рідною українську мову на користь мови російської і завдяки яким загальна чисельність таких етнічних “українців- відмовників” зросла. Адже точніше було б сказати, що вони не так відмовилися від рідної української мови, як ще не повернулися до неї. Проте, гадаємо, що вони вже стали на цей шлях повернення. Необхідна лише відповідно-сприятлива загальнодержавна політика, і особливо – на Сході та на Півдні України.
Відтак, попри всі економічні, соціальні й політичні негаразди, що ними відзначена новітня українська історія доби незалежності, результати перепису населення України у грудні 2001 р. свідчать не про парадокс у виявах мовної складової української етноментальності, а про адекватну, але недостатньо повну реакцію етнічно самодеідентифікованих у недалекому минулому українців (а також реакцію їхніх найближчих нащадків – дітей та онуків) на декларовані українські державність та самостійність.
Питання про те, чому реакція виявилася недостатньо повною, потребує спеціального пояснення. Адже не можна, на наш погляд, не зважати, з одного боку, на те, що відмінності в етнічних належностях – це не тільки зовнішні відмінності в мові, звичаях, традиціях тощо. Етнічна належність в етнічно гетерогенному середовищі – це завжди певний соціальний статус. Так, за часів панування радянського режиму не тільки соціальний, а й навіть звичайний людський статус етнічних українців у СРСР, у тому числі навіть в УРСР, був вельми приниженим: позиціонування себе етнічним українцем було тривалий час (як ми показали, – приблизно до середини 1950-х років) навіть небезпечним, а потому (впритул до падіння радянського режиму) – здебільшого небажаним. Отже, лише набуття Україною державності та формальної незалежності уможливило як нормалізацію соціального статусу етнічних українців України в цілому, так і небоязку самоетнореідентифікацію певної частини раніше самодеетнізованих українців, що й здійснилося під час перепису 2001 р. (і було нами виявлено шляхом ускладнених обрахунків).
Разом з тим не можна не зважати, з іншого боку, і на ту обставину, що такі два процеси, як процес прийняття російськомовними самодеетнізованими українцями певного рішення (яким є, зокрема, акт самоетнореідентифікації) і процес зміни ними реальних мовних практик відбуваються з різною швидкістю у соціальному часі. До того ж для зміни ними мовної практики (з російської на українську) одного лише усвідомлення того, що Україна є незалежною державою, замало – необхідні кардинальні зміни у мовному середовищі, а точніше – реальні зміни статусу української мови в українському суспільстві. Особливо – на Сході та Півдні України, де вирішальне значення може мати, на наш погляд, така добра воля російськомовних росіян України, як їхній рішучий перехід від позиціонованої російської одномовності до активної українсько-російської двомовності (білінгвізму). Адже, як засвідчив своїм науковим аналізом відомий український соціолог О. Вишняк, на сьогодні “українсько-російська двомовність ... поширена більше серед етнічних українців України, а не етнічних росіян” [48, с. 41].
Отже, якщо всю зафіксовану переписом 2001 р. чисельність (див. табл. 10.2) тих етнічних українців, які вважали, що їхньою рідною мовою є російська (5,5 млн осіб), розглядати як результат простого збільшення (порівняно з 1989 р.) таких українців на 0,9 млн осіб (від 5,5 млн відняти 4,6 млн), то тоді з начебто неодмінністю констатується парадоксальна ситуація, а саме: за умов набуття Україною незалежності, при певному збільшенні (на 123 тис. осіб) чисельності етнічних українців та при досить відчутному зростанні (від 72,7 % до 77,8 %) їхньої питомої ваги у складі населення і водночас при суттєвому (на 3,022 млн осіб) зменшенні чисельності етнічних росіян (кількість яких до 1989 р. постійно зростала) тенденція збільшення серед етнічних українців таких, які вважають рідною російську мову, продовжує діяти.
Натомість здійснений нами поглиблений аналіз показав, що парадоксальність ситуації видається дещо уявною.
По-перше, чисельність етнічних українців не тільки не зросла на 123 тис. осіб (див. табл. 10.2), а навпаки, – внаслідок переважання смертності над народжуваністю, а еміграції над імміграцією, вона реально зменшилася приблизно на 2,525 млн осіб (див. с. 378-379 цього тексту) і могла складати напередодні перепису 2001 р. приблизно 35,017 млн осіб (від 37,542 млн відняти 2,525 млн).
По-друге, чисельність етнічних росіян дійсно зменшилася на понад 3 млн осіб (див. табл. 10.2), але переважно внаслідок того, що приблизно 2,52 млн осіб самодеетнізованих українців прийняли рішення про самоетнореідентифікацію, тобто відмовилися від позиціонування себе росіянами і повернулися до етнічності своїх предків, тобто – українців. І лише приблизно на 0,55 млн осіб зменшилася кількість етнічних росіян внаслідок переважання смертності над народжуваністю, а еміграції над імміграцією.
По-третє, встановлення того факту, що приблизно 2,5 млн раніше етнічно самодеідентифікованих українців під час грудневого перепису 2001 р. здійснили етнічну самореідентифікацію, дає можливість з'ясувати позірність парадоксу невідповідності один одному двох фактів: з одного боку, – факту набуття Україною незалежності та відчутного збільшення питомої ваги етнічних українців у складі її населення, з другого – факту начебто продовження дії тенденції (що має тяглість ще з радянських часів) збільшення у середовищі етнічних українців України чисельності тих, які відмовляються вважати рідною мову власного етносу на користь мови російського етносу.
Адже той факт, що під час перепису 2001 р. серед статистично зафіксованих 5,5 млн етнічних українців, які вважали своєю рідною мовою російську, було 2,5 млн раніше “російськомовних росіян”, які у грудні 2001 р. ідентифікували себе як “російськомовні українці”, є свідченням не їхньої відмови від української мови, а навпаки, – початком повернення до неї. У світлі такого нашого висновку дещо риторичним видається запитання, що його ставить Анатолій Момрик: “Отож постає питання: це є прогрес українського етносу, бо його кількісно побільшало, чи це трагедія, бо він стає російськомовним?” [60].
3. Російськомовне домінування в українських електронних та друкованих змі, на книжковому ринку, у кіно, театрі та на естраді
Як було нами показано вище, український письменник Іван Дзюба у своїй книзі “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написаній у 1965 р., звертав увагу на жалюгідний стан української мови в усіх основних сферах життя тодішнього українського суспільства [38]. Але й у 1998 р., тобто 23 роки потому, вже у незалежній Україні, І. Дзюба у передньому слові до нового видання цієї книги сповіщає, що очікуваних позитивних змін він не помічає.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1991-2015 pp.: Функціонування етномовної складової української ментальності за умов новітньої української державності“ на сторінці 3. Приємного читання.
