Рідна мова у контексті соціологічних опитувань
З огляду на викладену нами позицію, ми вважаємо, що під час соціологічних опитувань некоректно звертатися до респондента із запитанням про його рідну мову, якщо він вже поінформував про своє етнічне походження або належність. Так, скажімо, якщо респондент щодо своєї етнічної належності (походження) визначився як українець, якщо він не має наміру відриватися від етносу свого походження, то хай він геть не знає української мови, але вона все одно є його рідною мовою. Так само й щодо грека, білоруса або поляка в Україні. Це – аксіома.
До речі, це добре розуміли неупереджені вчені-етносоціологи ще наприкінці XIX ст. Так, вже згадуваний нами сучасний український етноісторик Володимир Скляр свідчить: “Етнічний склад Російської імперії при проведенні перепису 1897 р. обраховувався за допомогою питання про рідну мову. В цьому був свідомий відступ від рекомендацій Петербурзького міжнародного наукового конгресу 1872 р. про використання для цієї мети прямого питання про національну (етнічну) належність” (виділення і курсив автора. – Ред.) [18, с. 68]. Тобто про рідну мову не запитують, її фіксують шляхом встановлення етнічної належності (походження) етнофора. І навпаки, вважаємо цілком коректним і навіть практично корисним запитувати респондента чи то про мову найзручнішого, чи то про мову повсякденного спілкування взагалі, чи то про мову побуту, чи то про мову спілкування на роботі зокрема тощо. Тут преференції цілком припустимі.
Соціологічний наслідок преференційно-оцінного погляду на сутність феномену рідної мови полягає в тому, що етносоціолог-дослідник, з'ясувавши, що респондент мислить, спілкується у побуті, у громадських місцях тощо російською мовою, мусить робити висновок, що саме ця мова і є рідною мовою респондента. Ситуація, щоправда, може бути й іншою, а саме: накинувши респонденту згадане вище потрактування рідної мови, етносоціолог запитує: “То яку ж мову ви вважаєте рідною?” Відповідь значної частини тих російськомовних українців, які, однак, визначили свою етнічну належність як українську, буде у цьому разі, поза сумнівом, однаковою: “Моєю рідною мовою є російська”. Насправді, оскільки всі ці люди визнали себе етнічними українцями, то й їхньою рідною мовою є, поза будь-якими маніпуляціями їхньою свідомістю, саме мова українська.
Відомий сучасний український соціолог Олександр Вишняк у своїй монографії “Мовна ситуація та статус мов в Україні: динаміка, проблеми, перспективи (соціологічний аналіз)”, що вона вийшла друком у Києві 2009 р., цілком слушно привертає увагу всіх, на кого розрахована ця його наукова праця, до того факту, що й досі в Україні “показник рідної мови дуже неоднозначно розуміється навіть у науковій літературі” [48, с. 18]. Так, наприклад, відзначає вчений, один з українських соціологів “М. О. Шульга ... пропонує власне визначення рідної мови (як такої. – О. Я), "через яку особистість може найповніше виявити свою мовну компетентність" і якою "особистість мислить"” [Там само, с. 19]. Вище ми піддали аналізу схожий погляд на рідну мову сучасного львівського філолога Ф. Бацевича.
Що ж до пересічних українських громадян, продовжує О. Вишняк, то “аналіз цільового національного дослідження етнічних груп України 2003 р. показує, що ... з-поміж етнічних українців 57,4 % вважають, що рідна мова – це мова національності, до якої вони належать, 12,9 % – що це мова батьків, 24,8 % – це мова, якою вони думають і можуть вільно спілкуватися, ... з-поміж етнічних росіян найбільше тих, хто вважає рідною мову ту, якою думають і можуть вільно спілкуватися (52,8 %), мову національної групи (30,3 %), і найменше – мову батьків (13,3 %). Таким чином, – резюмує вчений, – ... існують ... суттєві відмінності між представниками двох найчисельніших етнічних груп України – українців і росіян, які загалом становлять понад 95 % населення країни. За цих умов абстрактне запитання про рідну мову в опитуваннях взагалі не піддається раціональній інтерпретації,... хоча давно включається не лише до соціологічних опитувальників, а й зі сталінських часів разом із національною ідентифікацією включене до переписів населення” (курсив і виділення автора. – Ред.) [Там само, с. 19-20].
Відтак О. Вишняк, підсумовуючи, цілком слушно рекомендує: “Через багатозначність та некоректність щодо інтерпретації показник рідної мови потрібно вилучити із соціологічних досліджень, замінивши його показниками мови спілкування батьків (чи осіб, які їх заміняли) та мови, якою громадяни думають ("внутрішня мова")” (виділення автора. – Ред.) [48, с. 20-21]. Вважаємо за доцільне підкреслити, що ця пропозиція Олександра Вишняка дещо наближається (особливо у своїй першій частині) до рекомендацій Петербурзького міжнародного наукового конгресу 1872 р., про які щойно йшлося (див. с. 369 даного тексту).
Отже, доречно запитати: “Чи має певну важливість позиція, яку ми відстоюємо? Чи має взагалі якесь значення те, як ми будемо називати мову, якою на даний момент розмовляє й думає певна людина після того, як вона або перестала вживати, або вже і не знає мови своїх батьків, взагалі – мови своїх етнічних предків, але все ж не відмовилася від своєї належності до них?1 Гадаємо, що має, оскільки з результатів нашої теоретичної розвідки випливає, що спитати у такої людини “Якою є Ваша рідна мова?” – це те саме, що поставити недолуге запитання “Чи вважаєте Ви своїм рідним той етнос, до якого Ви належите і з яким себе ідентифікуєте?” Навіть більше, у розглядуваному випадку поняття “рідна мова” свідомо чи неусвідомлювано, але з неодмінністю перетворюється на засіб-конструкт для маніпулятивного деформування мовної ознаки етноментальності українців у бік російської одномовності.
Таким чином, можна зробити висновок, що при з'ясуванні сутності української етнічної мови як засадової ознаки функціонування української ментальності феномен рідної мови під час соціологічних опитувань респондентів-українців не можна використовувати як об'єкт преференції, тобто – як об'єкт суб'єктивного вибору. А поняття “рідна мова” не можна розглядати інакше, ніж як синонім, власне, етнічної мови та позначення найважливішого атрибуту етнічності.
Відтак, ставлячи крапку у розгляді питання про рідну мову, ми повинні підкреслити, що кожний з переписів населення в Україні, у якості одного із своїх результатів мав свідчення про те, що певна частка (відсоток) етнічних українців називала (вважала) своєю рідною українську мову. Однак, насправді, ці “свідчення” були нічим іншим, як результатом маніпулятивного викривлення того очевидного факту, що серед населення України людей, для яких українська мова була рідною, нараховувалося ніяк не менше за чисельність усіх тих, які ідентифікували себе етнічними українцями.
І навпаки, якщо, скажімо, стверджувалося, що під час перепису певна частка (відсоток) етнічних росіян України назвала своєю рідною українську мову (а, до прикладу, за результатами перепису 1989 р. таких виявилось 1,56 %), то це означало лише те, що для цієї частки етнічних росіян українська мова була такою, якою вони повсякденно спілкувалися, навіть мислили, але, оскільки вони ідентифікували себе етнічними росіянами, українська мова рідною для них не могла бути за визначенням [18, с. 345,347].
Нарешті очевидним є те, що “разом з рідною мовою батьків дитина сприймає віру, звичаї, пісні, приказки, а з ними – й основні риси національної (читай: етнічної. – О. Н.) ментальності” [49, с. 73]. Тому преференційне користування саме рідною мовою є запорукою етнічного самозбереження, адже рідна “мова є своєрідним бар'єром, який стримує змішування етносів” [Там само, с. 68]. Натомість практики повсякденного вживання етнічними українцями нерідної мови (передусім, певна річ, – російської), тим більше – мислення цією мовою, реально деформують українську етноментальність.
І все ж маніпулятивне (= “рідномовне”) деформування мовної ознаки етноментальності українців у бік російської одномовності, що воно тривало десятиліттями, в цілому не спромогалося заходити так далеко, щоб у своїй власній країні етнічний українець, хай вже й російськомовний, остаточно забував про свою українську першорідність. Гадаємо, що навіть погоджуючись (як того вимагали укладачі опитувальної анкети) вписувати у графу “рідна мова” ту мову, яка була для респондентів-українців мовою повсякденного спілкування, зручною, легкою, комунікативною, тобто – російську, вони не відмовлялися ні від справді рідного етносу, ні від справжньої рідної мови.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська етносоціологія» автора Нельга О. В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Російщення мовної складової ментальності етнічних українців у спосіб “двомовних” та “рідномовних” маніпулювань їхньою свідомістю“ на сторінці 2. Приємного читання.
