Ці особливості здебільшого залежать від характеру збудження, однак в усіх випадках потрібно забезпечити пильне спостерігання, щоб хворий не заподіяв шкоди собі та іншим. При цьому не можна залишатися з ним наодинці, бо це може спровокувати агресію. У разі виникнення або загострення стану збудження в стаціонарного хворого середній і молодший медичний персонал має негайно викликати лікаря (того, який лікує або чергового) для корекції терапії. За неможливості проведення медикаментозної терапії (загроза передозування, збудження тощо) потрібно застосувати фізичні заходи стримування. У таких випадках із хворим необхідно підтримувати мовленнєвий контакт у спокійній формі. Під час розмови можна натякнути на можливість застосування сили, але без прямих погроз і образ (це може дати зворотний ефект). Якщо це не діє, варто застосувати силу. У такому разі хворого можна лише обережно притримувати за кінцівки. Якщо хворий перебуває у важко доступному місці (кут кімнати, біля меблів тощо), для його фіксації можна застосовувати матрац або вогке простирадло. Матрацами пацієнта притискають до стіни, після чого фіксують руки. Вогке простирадло накидають на хворого, воно швидко пристає до тіла, одягу й утруднює його рухи. Потім пацієнта потрібно фіксувати до ліжка за допомогою м'яких підручних матеріалів, які накладають таким чином, щоб не порушити кровообіг у кінцівках. Фіксованих пацієнтів потрібно оглядати не рідше ніж раз на годину, за потреби — тимчасово ослаблювати натягнення вузлів. Верхні кінцівки бажано фіксувати до ліжка окремо “петлею провідника”, що має просвіт у два пальці між шкірою та фіксувальним матеріалом. Нижні кінцівки фіксують простирадлом, яке накладають у вигляді широкого пояса над колінами.
Якщо пацієнт затиснув у руках якийсь небезпечний предмет, його потрібно відібрати, фіксуючи зап'ясток і натискуючи на п'ясток, без фіксації пальців хворого.
За необхідності застосування сили в помешканні хворого працівниками машини швидкої допомоги родичам варто запропонувати вийти з кімнати.
Якщо за медичними показаннями хворий має отримувати лікування в стаціонарі загального профілю, йому може бути призначений індивідуальний психіатричний пост.
Спроби самогубства (суїциду) та самоушкоджень.
Хворі можуть здійснювати такі спроби при різних за етіологією психічних розладах: шизофренії, епілепсії, маніакально-депресивному психозі (за МКХ-10 — біполярному афективному розладі), реактивних психозах тощо. Вони мають відмінності залежно від характеру захворювання. Але суїцидальна поведінка формується за певними закономірностями, і у своєму розвитку проходить кілька стадій. Спочатку — це пасивні суїцидальні думки, що являють собою неконкретні, узагальнені розмірковування про тяжкість, беззмістовність життя і про можливість власної загибелі, як найкращий вихід. Здебільшого ці ідеї не розвиваються, практично не реалізуються і дез- актуалізуються. Але згодом можуть виникнути суїцидальні задуми. У цьому разі хворий детальніше планує спробу самогубства (спосіб, місце, час). У разі приєднання до цих думок реальних дій (підготовка засобів для звершення спроби) поведінка хворого переходить у фазу суїцидальних намірів.
Беззастережною підставою до негайної госпіталізації є наявність задумів і намірів щодо самогубства.
Під час огляду психічнохворого, який скоїв суїцидальну спробу, потрібно швидко оцінити, чи дійсно він прагнув смерті. Для цього оцінюють характер завданих ушкоджень або інших уражень і ситуацію, в якій хворий це здійснював. Так, у разі само- повішення (якщо хворого вийнято із зашморгу або він зірвався) потрібно деталізувати характер странгуляційної борозни, міцність шнура та наявність на ньому надрізів. При самопорізах — оцінити їх вигляд і приблизно встановити ступінь крововтрати. За справжньої суїцидальної спроби на передпліччі зазвичай виявляють не більше двох порізів, причому останній частіше менш глибокий і йде навкіс. Велика кількість відносно неглибоких порізів свідчить про демонстративний, а не справжній характер спроби самогубства.
У разі суїцидальної спроби із вживанням великої кількості лікарських засобів потрібно, якщо це можливо, встановити мовленнєвий контакт із хворим і з'ясувати, яку речовину, коли і в який спосіб було вжито. Найтяжчі отруєння спостерігають у разі завчасного подрібнення таблеток і вживання їх жменями або в розчиненому вигляді. Якщо з потерпілим неможливо встановити мовленнєвий контакт, бажано, за наявності часу, знайти упаковки від вжитих лікарських засобів, щоб хоч приблизно визначити застосовану дозу. Це можна доручити родичам.
Промивання шлунка обов'язково проводять на догоспітальному етапі. Перша допомога при отруєнні зводиться до підтримання життєво важливих функцій з подальшим транспортуванням хворого в реанімаційне або детоксикаційне відділення. Кваліфіковану психіатричну допомогу надають у стаціонарі, де необхідно пильно стежити за таким хворим в умовах наглядової палати. Лікар стаціонарного відділення має встановити реальне ставлення пацієнта до незакінченого суїциду. Найнебезпечнішим є суїцидально-фіксований тип ставлення. При цьому хворий часто дисиму- лює начебто свій нормальний психічний стан: він висловлює формальну критику щодо власних дій, а насправді намагається приспати пильність персоналу і повторити спробу. У цьому разі пацієнт самостійно і досить настирливо йде на спілкування з лікарем, наприкінці якого вимагає полегшення режиму перебування в стаціонарі. За наявності у відділенні кількох хворих із суїцидальною поведінкою бажано обмежити їх спілкування.
Самогубства при біполярному афективному розладі (маніакально-депресивному психозі) спостерігають у депресивній фазі. їх частіше скоюють пацієнти, виходячи зі стану депресії, внаслідок зменшення рухової загальмованості. Найчастіше це роблять під ранок, о 2—5-й годині. Суїцидальним діям передує період розгорнутої депресії з мовленнєво-руховою загальмованістю, меланхолійним настроєм, ідеями власної малоцінності, нікчемності, самозвинувачення, гріховності. При цьому привертають увагу пригнічений емоційний стан хворого, його мовленнєва та рухова за- гальмованість, тужливий вираз обличчя, скорботна поза. Під час бесіди він відповідає тихим голосом, після паузи.
Думки про самогубство виникають повільно, найчастіше в період максимального розвитку клінічних ознак, але, як уже було сказано, рухова загальмованість заважає реалізації суїцидального наміру. Досить часто хворий розповідає про нього родичам і знайомим, інколи в непрямій формі (“вам буде легше, коли я помру” тощо). Чинником, який стримує від суїциду, є релігійність хворого і деякою мірою усвідомлення того, що внаслідок його смерті постраждають рідні (частіше батьки) або у відділенні буде покарано медичний персонал тощо.
У межах депресивного синдрому можна спостерігати раптове рухове збудження з автоагресією, аж до суїциду .
Методи реалізації суїцидів при зазначеному захворюванні, так само як і при реактивних психозах, різняться залежно від статі хворих. Так, чоловіки більш схильні до радикальних і кривавих способів: викинутися з висоти, застрелитися, повіситися тощо. Жінки зазвичай обирають менш травматичні способи, ті, що менше псують зовнішній вигляд: отруєння таблетками, самопорізи тощо, інколи перед викиданням з висоти обмотують обличчя ганчіркою.
Відмінністю такої депресії від депресивного синдрому в межах шизофренії є відсутність специфічного (шизофренічного) дефекту хворого, а також його бажання йти на контакт з лікарем. Потрібно також проводити диференціальну діагностику з психогенно зумовленою депресією. При ендогенній депресії не виявляють психологічно зрозумілої психотравмівної ситуації, що дійсно спричинила психічний розлад, хоча психогенно травматичні обставини можуть накладати певний відбиток на перебіг основної (ендогенної) симптоматики.
Лікування проводять в умовах стаціонару із застосуванням антидепресантів: амі- триптилін у дозі 100 мг на добу з поступовим підвищенням дози на 50 мг на добу до досягнення максимальної добової дози 300 мг. При цьому потрібно контролювати стан серцево-судинної системи, щоб запобігти значній тахікардії. Хворим з порушенням серцевого ритму амітриптилін варто призначати з обережністю. Крім того, у схему лікування додають тимостабілізатори: карбамазепін у дозі 0,2—0,4 г на добу або препарати вальпроєвої кислоти (депакін, енкорат) по 1 таблетці 2 рази на добу. В останнє десятиліття в комплексній фармакотерапії для таких хворих широко використовують так звані селективні антидепресанти. Але потрібно зважати на їх не завжди достатню потужність (у вигляді монотерапії) в разі глибокої (вітальної) депресії.
Зазвичай таких хворих вдається умовити до добровільної госпіталізації.
Суїцидальні спроби при шизофренії частіше виникають мимовільно під дією імперативних псевдогалюцінацій. Такі дії вражають своєю немотивованістю і химерністю способів виконання. Якщо суїцидальні ідеї є складовою параиоїдного синдрому, хворі апатично та формально розповідають про бажання покінчити життя самогубством. Особливої уваги потребують хворі з аналогічними спробами в минулому. Суїцидальні тенденції можуть загострюватися або редукуватися паралельно зі зміною загального психічного стану пацієнта. Хворі на шизофренію з дисморфома- ніями інколи звертаються до медичних закладів (найчастіше косметологічного, хірургічного або стоматологічного профілю), вимагаючи провести медичне втручання для усунення уявних вад тіла, або навіть самостійно здійснюють подібні маніпуляції.
При епілепсії суїцидальні спроби найчастіше здійснюють у стані дисфорії, складовими якої є нудьга, лють, страх. Для виконання таких намірів хворі обирають безлюдне місце і діють досить радикально.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Психіатрія і наркологія» автора Напрєєнко О.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Особливості спостерігання за збудженими хворими“ на сторінці 1. Приємного читання.
