Це рідкісна сімейна хвороба, що передається за автосомно-домінантним типом. Уперше її було описано в 1936 р. Нині виділяють її спорадичну форму. Уражує осіб віком 40—50 років.
За морфологічними ознаками нагадує трансмісивну підгостру спонгіоформну енцефалопатію. Однак при синдромі Герстмана—Страусслера—Шейнкера в молекулярному шарі мозочка міститься більше концентричних амілоїдних пластин. Через наявність у цитоплазмі хворих нейронів, нейтрофібрилярних структур нагадує хворобу Альцгеймера, але, на відміну від останньої, в головному білковому компоненті амілоїдних ядер виявляють пріони РгР (при хворобі Альцгеймера — це АЬ-пептид). Зазначений синдром спостерігають дуже рідко.
Основними клінічними проявами синдрому Герстмана—Страусслера—Шейнкера є прогресуюча деменція, мозочкова атаксія, розлади фонації (голосотворення), що зберігаються протягом 6—10 років (у середньому — 4 роки), після чого настає смерть.
Синдром фатального сімейного безсоння — спадкова хвороба, що передається за автосомно-домінантним типом. Страждають на неї і чоловіки, і жінки. У хворих виявляють такі патоморфологічні зміни: загибель нейронів (до 90 %), астрогліоз, іноді спонгіоз і амілоїдні білкові депозити. Крім того, в лімбіко-паралімбічних, інтрамінарних і сітчастих ядрах гине до 60 % нейронів. Ознак запалення немає. Основним патогенетичним механізмом захворювання вважають зниження ефективності проведення імпульсів через таламус під час засинання. У клінічній картині виділяють чотири стадії:
I — прогресуюче безсоння з формуванням різноманітних фобій, аж до панічних страхів (триває майже 4 міс.);
II — поява галюцинацій, тривоги, психомоторного збудження, гіпергідрозу (майже 5 років);
III — повне безсоння, дратівливість, нестриманість. Такі хворі виглядають набагато старшими, ніж є насправді. Триває зазначена стадія майже 3 міс.;
IV — повне безсоння, деменція та смерть унаслідок кахексії або пневмонії (до 6 міс.).
Хворобу Куру, яку спостерігали винятково в гірській місцевості Окапа та Форес на острові Папуа (Нова Гвінея), в 1957 р. описали Гайдушеко і Зигас. Вона призвела до загибелі понад 2500 (10 %) аборигенів. За однією з гіпотез, ця недуга виникла спонтанно в однієї людини як спорадичний випадок хвороби Крейтцфельдта—Якоба. Після чого вона трансмісивно передавалась іншим членам племені, які ритуально дотримували традицій канібалізму. Після відмови від ритуалу хвороба зникла.
Хронічна прогресуюча енцефалопатія дитячого віку (хвороба Альперса) — рідкісна форма прогресуючої трансмісивної енцефалопатії, що поєднується з некротичним ураженням печінки. Розвивається від народження до 18 років. Триває 8— 12 міс від моменту маніфестації. Має спадковий характер (передається за автосомно-рецесивним типом).
Морфологічні ознаки: спонгіоз (як при хворобі Крейтцфельдта—Якоба), дистрофія нейронів, астрогліоз у корі великого мозку в потиличній ділянці, в ділянці смугастого тіла, менше — в тім'яній ділянці, склероз Аммонівого рогу, дистрофічні зміни в задніх стовпах спинного мозку, зменшення кількості клітин Пуркіньє в мозочку. Характерні центролобулярні некротичні зміни в печінці.
Клінічно захворювання проявляється сильним головним болем, множинними інсультоподібними станами (з епілептиформними нападами), порушенням гостроти зору, артеріальною гіпотензією, що прогресує, хронічним гепатитом з переходом у цироз печінки, інколи геморагічним панкреатитом. Смерть найчастіше настає внаслідок печінкової недостатності.
Описано випадки пренатального дебюту хвороби Альперса із затримкою внут- рішньоутробного розвитку, мікроцефалією, порушенням формування верхньої щелепи (мікро- та ретрогнатія) та рухомості суглобів, акінезією плода.
Ще рідше хвороба виникає в осіб, старших 18 років.
Спонгіоформний міозит із пріонасоційованими включеннями найчастіше виявляють в осіб 50—60 років і старших, тому описують його також як прогресуюче виснаження м'язів у людей літнього віку. Відомі як спорадичні, так і сімейні форми захворювання.
Гістологічно виявляють некротичну міопатію з наявністю вакуолей, що містять спіралеподібні конгофільні нитки. Імуногістохімічно-амілоїдні маси цих вакуолей складаються з пріон-протеїнів, АЬ-пептидів і аполіпопротеїну Е. Ці самі речовини містяться також у м'язових волокнах у вигляді ниткоподібних депозитів.
Для клінічної картини захворювання характерний поступовий розвиток загальної та м'язової слабості, що часто супроводжується міалгіями, які не піддаються терапії стероїдами. Інколи недуга має блискавичний перебіг.
У літературі висловлюють припущення про можливість існування й інших пріонових захворювань м'язової тканини.
Остаточний діагноз пріонових нервово-психічних хвороб можна встановити лише за даними гістологічного дослідження. Диференціальну діагностику їх потрібно проводити передусім з вірусними, рикетсіозними та бактеріальними інфекціями.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Психіатрія і наркологія» автора Напрєєнко О.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Синдром Герстмана—Страусслера—Шейнкера“ на сторінці 1. Приємного читання.
