Згідно з даними ВООЗ, близько 20 % дітей у всьому світі мають різноманітні порушення психологічного розвитку. В Україні близько 3 % дітей є споживачами послуг психіатричної служби. Психічні розлади у дітей становлять 20 % усієї психічної захворюваності, а дитяча інвалідність — 9 % усіх випадків інвалідності, зумовленої розладами психіки. Загалом, для захворювань, які включено в групу порушень психологічного розвитку, характерно: початок у період новонародженості або в дитинстві, наявність зазначених нижче ушкоджень або затримки в розвитку функцій, тісно пов'язаних з біологічним дозріванням центральної нервової системи, постійний перебіг без ремісій або рецидивів, характерних для багатьох психічних розладів. У більшості випадків відзначають порушення функцій мовлення, зорово-просторових навичок і (або) координації рухів. Особливістю цих розладів є тенденція до прогресуючого зменшення їх вираженості в процесі дорослішання, хоча ознаки легкої недостатності можуть зберігатися протягом усього життя. Затримка в розвитку або ушкодження певної функції переважно спостерігають без періоду нормального розвитку, з такого раннього віку, як тільки це можна виявити. Більшість зазначених станів частіше спостерігають у хлопчиків, ніж у дівчаток.
Порушення психологічного розвитку є поліетіологічними; вони виникають у разі взаємодії біологічних, соціальних або власне психологічних чинників. Найважливішими серед них є спадкова обтяженість подібними розладами, наявність мінімальної мозкової дисфункції, соматичної патології, вплив соціально-економічних і куль- туральних особливостей. Діти з порушеннями психологічного розвитку потребують спеціальної корекції з використанням комплексу психолого-медико-педагогічних і соціальних заходів, спрямованих на розвиток їх потенційних можливостей, досягнення максимальної самостійності, соціального та особистісного становлення.
За МКХ-10 до порушень психологічного розвитку (F80—F89) належать: специфічні розлади мовлення (F80.0—F80.9); специфічні розлади розвитку шкільних навичок (F81.0—F81.9); специфічні розлади розвитку рухових функцій (F82); змішані специфічні розлади розвитку (F83); загальні розлади розвитку (F84.0—F84.9), у тому числі дитячий аутизм (F84.0—F84.5); інші розлади психологічного розвитку (F88), неуточнені розлади психологічного розвитку (F89).
До найтяжчих порушень психологічного розвитку належить дитячий аутизм.
Дитячий аутизм (від грец. autos — “сам”; аутизм — “занурення в себе”) характеризується аномалією поведінки і порушеннями у соціальній взаємодії, комунікабельності й уяві, значним звуженням інтересів і активності. Виявляють аутизм у віці до З років. Уперше термін “аутистичний” використав Е. Блейлер у 1908 р. для описання втечі від соціального життя, що її спостерігають у дорослих, хворих на шизофренію. Дитячий аутизм у 1943 р. описав Л. Каннер у праці “Аутистичні порушення емоційного контакту”, тому цей розлад ще називають синдромом Каннера. Саме цей автор визначив низку ознак, характерних для всіх осіб з аутизмом:
• виражена (“екстремальна”) аутистична самотність, що формує порушення соціального розвитку дитини без зв'язку з рівнем інтелектуального розвитку. Такі діти не здатні нормально налагоджувати відносини з іншими людьми, але виглядають цілком благополучними, коли залишаються на самоті;
• непереборне прагнення до стабільності, що проявляється у вигляді стереотипних занять та опору будь-яким змінам в навколишньому середовищі, в звичайному перебігу подій чи в обстановці;
• цілком задовільна і нерідко навіть посилена механічна пам'ять: діти, яких спостерігав Л. Каннер, були здатні запам'ятати велику кількість зовсім непотрібної інформації (наприклад номери сторінок у предметному покажчику енциклопедії), що абсолютно не відповідало загальному рівню зниження інтелекту;
• відтерміновані ехолалії: діти безцільно повторювали фрази, які чули від інших, але не використовували їх (чи використовували зі значним утрудненням) під час повсякденного спілкування;
• гіперчутливість до сенсорних впливів: діти, за якими спостерігав Л. Каннср, бурхливо реагували на певні звуки і явища, наприклад, шум порохотягу, ліфту і навіть подих вітру. У деяких з них були утруднення в споживанні їжі або дивні смакові вподобання;
• обмеженість обсягу мимовільної активності — стереотипні рухи, репліки, інтереси;
• добрі когнітивні завдатки: Л. Каннер був переконаний, що надзвичайна пам'ять і моторна спритність, які відрізняють деяких з описаних ним дітей, свідчать про високий інтелект, незважаючи на утруднення в навчанні у більшості з них.
У 1944 р. австрійський терапевт Ганс Аспергер опублікував дисертацію, присвячену аутистичній психопатії у дітей. Визначення Л. Каннера і Г. Аспергера схожі у багатьох положеннях, хоча жоден із них не знав про новаторську роботу іншого. ІЛ. Каннер, і Г. Аспергер вважали, що соціальні проблеми дітей є найважливішою характерною ознакою цього порушення, що при аутизмі соціальний дефект є вродженим (згідно з Л. Каннером) чи конституціальним (згідно з Г. Аспергером); він зберігається впродовж усього життя. Крім того, і Л. Каннер, і Г. Аспергер зазначали у хворих утруднення зорового контакту, наявність стереотипних слів і рухів. Обидва автори спостерігали і своєрідні, не цікаві для інших дітей інтереси пацієнтів-аутистів.
Описання Л. Каннера і Г. Аспергера відрізняються за трьома основними питаннями. Перша і найважливіша відмінність — комунікативні можливості дітей. Г. Аспергер також мав інший погляд щодо питання моторних здібностей і координації рухів таких хворих. Третя розбіжність полягає в різному описанні цими авторами здатності дітей-аутистів до навчання. Так, Л. Каннер вважав, що його пацієнти були найбільш успішні, коли механічно заучували схему дій. Г. Аспергер, навпаки, вважав, що такі особи досягали найкращих результатів, “якщо дитина могла проявляти спонтанність”, і був переконаний, що в них є достатня здатність до абстрактного мислення. Пізніше Л. Каннер і Г. Аспергер (1956) із всіх ознак як ключові складові дитячого аутизму виділили лише дві: “крайнє відчуження і нав'язливе прагнення до збереження одноманітності обстановки”. Інші симптоми вони розглядали або як вторинні щодо цих двох та ними спричинені (наприклад послаблення комунікації), або як неспецифічні для аутизму (наприклад стереотипії). У 1971 р. дитячий аутизм було остаточно відокремлено від шизофренії (Коіуіп, 1971).
Діагностика аутизму має спиратися на критерії, наведені у сучасних класифика- ціях психічних розладів. Як у МКХ-10, так і в ОБМ-ІУ аутизм розглядають не як захворювання з визначеною етіологією і патогенезом, а як синдром з атиповими пове- дінковими порушеннями й ознаками деформованого загального розвитку, що часто призводить до глибокої інвалідності й неможливості самостійного функціонування.
Як зазначено вище, у МКХ-10 дитячий аутизм включено в рубрику Б84 — загальні розлади розвитку: Б84.0 — синдром Каннера (класичний варіант раннього дитячого аутизму), Р84.1 — атиповий аутизм (помірна розумова відсталість з аутистич- ними рисами), Р84.5 — синдром Аспергера (аутистична психопатія).
Епідеміологія
Поширеність аутизму становить 4—8 випадків на 10 тис. дітей, тобто приблизно 0,04—0,08 % загальної дитячої популяції. Варто зазначити, що наведені цифри відображують лише випадки так званого типового аутизму, відомого як синдром Каннера. Серед хлопчиків захворювання спостерігають у 3—4 рази частіше, ніж серед дівчаток. При цьому захворювання у дівчаток характеризується більшою тяжкістю та ознаками спадкової обтяженості.
Етіологія та патогенез
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Психіатрія і наркологія» автора Напрєєнко О.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дитячий аутизм“ на сторінці 1. Приємного читання.
