Розпізнають психічні хвороби на підставі клінічного мислення лікаря, теоретичних знань з психіатрії та результатів всебічного психіатричного обстеження недужого.
Психіатричне обстеження проводять за загальноприйнятим у медицині принципом, який передбачає поєднання основного клінічного (психопатологічного) методу з низкою параклінічних (експериментально-психологічних, нейрофізіологічних, нейрорент- генологічних та ін.).
Крім того, психіатрія тісно пов'язана із соматичною медициною і широко використовує знання та методи дослідження суміжних клінічних дисциплін, передусім терапії та неврології.
Клінічне обстеження
Для виявлення симптомів психічних розладів і розпізнавання захворювання лікар повинен насамперед мати глибокі теоретичні знання щодо їхньої клініки. Не менш важливо помітити ці розлади і правильно інтерпретувати дані клінічного обстеження хворого.
Основними методами клінічного (психопатологічного) обстеження в психіатрії вважають одночасне спостерігання за хворим і його опитування. Дуже важливо постійно порівнювати почуте й побачене, дані опитування і спостерігання, мімічне, пантомімічне реагування на запитання, навіть тоді, коли пацієнт відмовляється відповідати на них.
Спостерігаючи за хворим, лікар звертає увагу на його зовнішній вигляд, цілеспрямованість, безглуздість або стереотипність рухів, викрики, міміку, реакцію на оточення, особливості мовлення та ін. За поведінкою хворого в стаціонарі спостерігає також середній медичний персонал, за результатами спостережень заповнюють спеціальні щоденники. Лікар використовує ці відомості для оцінювання психічного стану пацієнта.
Деякі симптоми психічних розладів (галюцинації, коли хворий до чогось прислухається, придивляється, закриває ніс; маячні думки про переслідування) можна помітити або запідозрити за напруженим і переляканим виглядом, на підставі уважного спостерігання за хворим. Проте більшість психопатологічних симптомів виявляють лише під час опитування недужого (нав'язливі думки, деперсоналізаційні та дереалізаційні порушення, маячні ідеї, симптоми психічного автоматизму та ін.).
Значення отриманих під час розмови з хворим відомостей для діагностики захворювання залежить від знання лікарем симптоматології психічних хвороб, його вміння вибрати й інтерпретувати діагностично цінну інформацію, а також критично оцінити здатність пацієнта, його близьких, рідних до адекватного відтворення психічних порушень. Обсяг і якість встановлених під час опитування даних про психічний стан хворого корелюють зі ступенем його довіри до лікаря, вмінням останнього знайти індивідуальний підхід, встановити контакт, спрямувати в потрібному напрямку розмову. Потрібно одночасно слухати та спостерігати, відчувати ситуацію, щоб підібрати і своєчасно поставити слушні запитання. Важливою умовою встановлення контакту між душевнохворим і лікарем є дотримання в процесі обстеження правил деонтології. У жодному разі не можна приховувати від хворого свою спеціальність: рано чи пізно обман усе одно розкриється, і довіру до лікаря буде втрачено. Розмовляти краще наодинці, оскільки присутність родичів або сторонніх осіб ускладнює контакт.
Ніколи не можна поводитися з хворим грубо, навіть тоді, коли психічні порушення і неадекватна поведінка добре помітні. Лікар має бути тактовним, доброзичливим, співчутливим і уважним. Не можна іронізувати навіть над особливо абсурдними висловлюваннями хворого. Проте завжди доцільно зберігати дистанцію, не допускати фамільярності. Під час опитування лікар має бути стриманим, не дорікати, не повчати, не виявляти ставлення (невдоволення або погодження) до хворобливих думок — краще займати нейтральну позицію.
Клінічне обстеження психічнохворих потрібно проводити за загальноприйнятою схемою історії хвороби. Проте в щоденній практиці майже ніколи не вдається досягти повної послідовності, отож свої дії лікар має постійно коригувати, пристосовуватися до особливостей психічного стану хворого, його ставлення до розмови.
Загальна стратегія опитування ґрунтується на вмінні знайти індивідуальний підхід до кожного хворого, вона має сприяти створенню дружньої, ділової атмосфери.
Краще починати розмову з фактичних даних, від нейтрального і простого переходити до складного та неприємного. Спочатку знайомляться із хворим, запитують про його вік, освіту, місце проживання та роботи або навчання.
Налагодивши контакт із хворим, з'ясовують причину звертання до психіатра або в психіатричну клініку. Потім запитують, чи скаржиться він на стан здоров'я. Відповіді можуть бути різними: від повного заперечення будь-яких скарг до виявлення психічних порушень (безсоння, нав'язливі думки, страх, галюцинації, маячні ідеї та ін.). Тому інформацію потрібно уточнити за допомогою додаткових запитань. Уважно вислухавши пацієнта, одночасно спостерігаючи за його мімікою, рухами, намагаються виявити специфічні симптоми. Коли у хворого є якісь ознаки психічного порушення, то спрямовують розмову в певному напрямку, розкривають характер і особливості психопатології. Якщо пацієнт відмовляється відповідати на запитання, можна перейти до обстеження соматичного стану. Часто в процесі такого спілкування контакт з лікарем відновлюється.
Переходячи до збирання анамнезу, потрібно пам'ятати, що в психіатрії більше, ніж у будь-якій іншій клінічній дисципліні (можливо, за винятком лише педіатрії, коли малюк не може нічого розповісти), лікар має справу з двома складовими анамнезу життя та хвороби — суб'єктивною (відомості від самого хворого) й об'єктивною (інформація, отримана від рідних, близьких і тих, хто добре знає хворого, а також дані медичних документів).
З хворим, що перебуває в психотичному стані, краще розмовляти після отримання про нього об'єктивних відомостей. При непсихотичних (межових) розладах доцільніше спочатку розпитати хворого. Це посилить його довіру до лікаря.
Збираючи суб'єктивні й об'єктивні дані анамнезу життя, насамперед уточнюють інформацію про батьків і близьких родичів. Звертають увагу на стосунки між членами родини, ставлення до дітей, наявність випадків самогубства, осіб з важкою вдачею, дивацтвами, а також таких, які зловживають алкоголем або іншими одурманювальними речовинами.
Потім уточнюють етапи фізичного та розумового розвитку хворого (стан під час народження; як розвивався до 1 року, від 1 до 3 років, від 4 до 16), особливості його характеру, вольову активність, вік, в якому пішов у перший клас, здібності, інтереси, ставлення до навчання, поведінку в школі, зміни характеру, поведінки та їх причини, особливості статевого дозрівання, навчання після школи, відомості про службу в армії, трудову діяльність, сімейний стан і взаємини в сім'ї на початку розвитку захворювання й на момент обстеження, побутові умови, перенесені протягом життя захворювання, оперативні втручання, фізичні та психічні травми, шкідливі звички.
Анамнез хвороби збирають також зі слів родичів хворого. Звертають увагу на чинники, які могли передувати початку недуги або її рецидиву (різні життєві події, психічні та фізичні травми, інфекції, інтоксикація, пологи та ін.), особливості розвитку патології (гострий, підгострий, поступовий) і її прояви (зміни характеру, поведінки, дивні вчинки, порушення інтелекту, зміни в емоційній сфері, галюцинаторні розлади, маячні думки та ін.), лікування (амбулаторне чи стаціонарне) і його ефективність, причини госпіталізації і як було доправлено в клініку.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Психіатрія і наркологія» автора Напрєєнко О.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 5. МЕТОДИ ОБСТЕЖЕННЯ ПСИХІЧНОХВОРИХ“ на сторінці 1. Приємного читання.
