Розділ «Янукович»

З іншого боку, «регіонали» не могли почати політичну розправу над «помаранчевими», бо у них в руках не було міліції. Ці дві системи не можуть працювати одна без одної. І це була головна причина, чому я залишився керівником МВС в уряді Віктора Януковича. Я тримав оборону.

Але морально для мене це все одно був тяжкий вибір.

На перші зустрічі до Януковича я не приходив, не ходив і на перші збори уряду. Наближався день голосування за новий уряд у Верховній Раді. І Янукович через Олександра Мороза передав, що коли я не з’явлюся в ложі уряду в день голосування, то він не підпише моє призначення. Ну не підпише, то й не підпише — в Раду я не прийшов. Тоді Віктор Федорович обрав інший шлях: з букетами троянд сам приїхав у міністерство привітати мене з призначенням. Атмосфера в міністерстві була, м’яко кажучи, прохолодна, як у концтаборі при зміні начальника табору. Команда цього абсолютно не сприймала, всі розуміли, що це тимчасово, і довго Луценко не протримається. Зібрали колегію, і він у повній тиші вручив квіти. А потім піднялись до мене у кабінет, залишились удвох, і я традиційно запропонував йому чай: зелений, чорний, червоний або білий. Віктора Федоровича, на відміну від Ахметова, зацікавив білий. Каже: «О, белого ещё не пил. Это что?» Кажу: «Ну, це для найдорожчих гостей — кип’яточок вокзальний». Він страшенно образився, але виявилося, що в моїй підсобці вже господарювала його охорона. Виходжу в приймальню за чаєм, а там уже три чоловіки — зі своїми приборами і зі своїм чаєм! Попили чаю, і він каже: «Юрий Витальевич, вот я к вам пришел, но сегодня вечером надо встретиться на моей территории». Кажу: добре.

Увечері десь о сьомій-восьмій за мною заїхала машина і ми поїхали, як я вже тепер знаю, у Межигір’я. Історія взагалі унікальна. Їхали разом — я і Янукович позаду, попереду — охоронець і водій. Їдемо мовчки, а по радіо валить шансон «Как на черной скамье, на скамье подсудимых…». А я ж не знаю, куди ми їдемо, сиджу собі і думаю: «Блін, з ким я їду?! Куди я їду?! Що там буде?..» Проїжджаємо ЗКП і, щоб розрядити якось обстановку, кажу: «До речі, от тут убили полковника УБОЗу Романа Єрохіна». Його це зацікавило, бо Єрохін же був з Донецької області. Янукович почав розпитувати, я йому розповів криваві деталі. Під’їхали до великих кованих воріт, заїхали і пішли по території. Повів не до того маленького будиночка, який потім показували по телебаченню, а туди вглиб. Здоровенний комплекс, і він почав мені все показувати: спортивний зал, волейбольний зал, боулінґ, великий банний комплекс і так далі. Потім заходимо в якесь дуже велике, грандіозне приміщення, прямо посередині стоїть невеликий столик, а на ньому дві чашки, чайник з чаєм, якась їжа, маленький графин з горілкою і дві чарки. Питаю: «А нас буде двоє?» Я був певен, що на зустрічі буде ще хтось, чомусь думав, що Ахметов. «Ні, — каже, — нам більше ніхто не потрібен».

Почали ми говорити. Він дуже довго розповідав мені усю історію свого дитинства, і окремо про своє засудження. За його версією, вперше він попався, бо взяв на себе чужу вину. А взяв тому, що був «малоліткою» і таким чином рятував свого друга від ще більшого терміну покарання. А другий раз все було випадково. Сперечатись я з ним не став — занадто багато знаю про цю справу, і зіграв не останню роль у тому, щоб у пресі опублікували докази підробки рішень судів про його реабілітацію. Тож я просто слухав. Це тривало десь годину.

А потім, після цього вступу, він почав говорити про міліцію. І прямо сказав, що я маю звітувати йому особисто про будь-які резонансні справи та ЧП. Я йому відповів, що це входить в мої обов’язки, але тільки в тому випадку, якщо ситуація стосуватиметься залучення інших структур чи міністерств. Ну, наприклад, підозра на тероризм або злочин, пов’язаний з групою посадових осіб. І навіть в цих випадках я маю право когось інформувати тільки після того, як міліція зробить свою роботу. Але до того, Вікторе Федоровичу, я буду діяти згідно з посадовими обов’язками та інструкціями. Він нібито мене почув і погодився.

Потім він спитав, які є вимоги в мене. Я йому сказав, що розумію політичні обставини, за яких мене призначили, але я гарантую, що в мене не буде команди «фас» або «стоп» і я зроблю все, аби вивести міліцію з політичної площини. І прошу в нього гарантії невтручання в кадрову політику МВС на всіх рівнях. Я йому відверто сказав, що не буду нікого погоджувати ані з ним особисто, ані з Кабміном, ані з Адміністрацією Президента. До речі, раніш я таку саму умову ставив Вікторові Ющенку, коли він просив мене залишитись на посаді. І він погодився. Янукович теж погодився, але в нього було одне прохання. Каже: «От у мене є команда, чоловік десять, які випадково випали з МВС, а вони професіонали, і я хотів би, щоб ви з ними зустрілись, розглянули можливість їх повернення в систему». Я погодився. Сказав, що готовий зустрітись, і, якщо ці люди справді фахові, вони будуть працювати.

Потім дехто з них дійсно звернувся до МВС, але я обійшовся, мабуть, трохи грубо, по-іншому було неможливо. Одним з них був Сергій Попков. (Генерал-лейтенант МВС Сергій Попков, керівник внутрішніх військ та заступник міністра внутрішніх справ України Миколи Білоконя у 2004–2005 роках. Під час подій Помаранчевої революції видав наказ про приведення внутрішніх військ у повну бойову готовність — М.Н.). Коли він прийшов на зустріч, я йому в очі сказав, що поки я міністр, в МВС він не повернеться. Кажу: «Давай один одному не будемо брехати — ми вороги, я з тобою працювати не буду, ти маєш бути вдячний вашій ГПУ за те, що не сів, коли видав бойові патрони проти Майдану». І він пішов. Так ми й залишалися з ним ворогами до останнього дня мого перебування в МВС. (У вересні 2011 року Сергій Попков був призначений заступником міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова. — М.Н.).

Другим, кого я вигнав з кабінету, був ще унікальніший кадр — Микола Плеханов. (Керівник УМВС Сумської області, який у 2004 році дав наказ про силовий розгін студентського протесту на підтримку Помаранчевої революції. 2006 року був призначений заступником міністра внутрішніх справ Василя Цушка, але указом президента Віктора Ющенка постанову Кабінету Міністрів про його призначення було скасовано. — М.Н.) Як зараз пам’ятаю, сиджу в кабінеті, підписую якісь папери, коли заходить Плеханов: «Генерал-майор Микола Плеханов прибув за вашим наказом». Кажу: «По-перше, не за моїм наказом, а сам, ну а по-друге, кругом, нахер, марш!» Він розвернувся й пішов.

Через пару годин дзвонить Віктор Федорович, ображений: «Почему так?». Кажу: «Як це — чому? Мене дивує, що ви просите за людину, котра, по-перше, незаконно давала наказ про затримання декількох десятків молодих дівчат і хлопців, а по-друге, коли треба було за це відповідати, буквально обмочила штани». Я, до речі, не жартував. Сам тоді я був депутатом, приїхав у Суми 2004 року визволяти затриманих студентів, зайшов до нього в кабінет, і у нас була, скажімо так, жорстка розмова, й коли він встав мене проводжати, у нього штани нижче пояса, скажімо так, були мокрі. Тож я кажу: «Вікторе Федоровичу, вибачте за безтактність, але я з такими генералами працювати не буду, хочете — візьміть його собі». Що цікаво, Янукович так і зробив: узяв його до себе в апарат Кабміну начальником Управління зі зв’язків із силовими органами, в тому числі і з МВС. Але після того випадку більше до мене ніхто з кадрових питань не звертався.

Та й Янукович більше до мене не звертався. Очевидно, все зрозумів і почав готувати моє зняття.

А розмова в Межигір’ї закінчилася дуже цікаво. Після того, як він розповів про своє життя, я йому теж коротко розповів, хто я, з якої родини і чим збираюсь займатися у міліції. Тут він вирішив знайти спільні точки дотику і каже: «Я вот послушал, ты же из нормальной семьи, ты же понимаешь, что вся эта украинская истерия — это всё фигня». Я бачу, логіка у Януковича була така: раз хлопець з родини високопосадового комуніста, то має бути українофобом. Легкий такий зондаж. На що я йому дещо грубо відповів. Кажу: «Ні, Віктор Федорович, ви щось не так зрозуміли. Я вважаю, що культура створює націю і державу, а не навпаки, і для меня це не істерія, а нормальний і природний шлях. Та й рідна мова в батьківському домі в мене була українська». Ну й на цьому тема заглохла.

А коли ми вже мали прощатися, він так, ніби між іншим каже головне: «Слухай, там у Криму є Саша, я тебе дуже прошу, не сильно його чіпайте. Кажу: «Який Саша, син?». «Та ні, — каже, — ну Саша, той, що там головний».

Я вже почав плутатися — який Саша, де він там головний? Каже: «Ну ти його знаєш — Олександр Мельник». І тут до мене дійшло: мова йшла про Мелю, головного «смотрящего» по Криму. Я розумію, що він був двадцятим номером у фракції кримського парламенту «За Януковича!». Але від самої ситуації я був у шоці: тобто стоїть прем’єр-міністр і просить у голови МВС не чіпати кримінального авторитета, якого сам називає «головним у Криму»!

Кажу: «Вікторе Федоровичу, я б його не чіпав, але по ньому розслідується більше сорока трупів, він реальний бандит!». А він мені: «Послухай, я все розумію, але ж це не доведено, просто я прошу до нього не чіплятися». Напевно, Віктор Федорович вирішив, що я так жартую і, почувши його авторитетне слово, трупи щезнуть. Я був трохи збитий з пантелику — що в цій ситуації говорити? Кажу: «Вікторе Федоровичу, давайте я спробую трохи інакше сформулювати свою позицію. Пам’ятаєте, у дитинстві була така гра «Козаки-розбійники». Так сталося, що зараз ваш соратник виявився розбійником, а я маю бути на іншій стороні. Він це мовчки вислухав, кивнув головою, ми попрощалися і я пішов».

А через два тижні Меля був затриманий. Покази про його причетність до вбивств дали подільники. Ми його прямо з Криму привезли в Київ і передали прокурорським. На той момент керівником слідства ГПУ був Ренат Кузьмін. І коли справу передавали в суд, він підписав подання про арешт усіх, хто проходив по справі, а Мелю власноруч викреслив. В результаті кримського авторитета протримали 72 години, а далі по закону його відпустили. Меля прямо під судом вийшов із автозаку, просто звідти поїхав у Бориспіль і відлетів у Москву. А ще за кілька тижнів голосами фракції Партії регіонів і частини фракції БЮТ мене було знято з посади голови МВС.

4

Вже в таборі я розповідав Коксу й Квасневському, як Янукович очолив донецьку мафію. Розповідав про регіональні ОЗУ, про м’ясника Ахатя Брагіна, який захопив владу над більшістю з них. Про його знищення під час вибуху на стадіоні, куди в той день «чисто випадково» в ту ж ложу запізнилися і Янукович, і Рибак, і Ахметов. Коли розповів, що вбитого кривавого мафіозі опізнали лише за відірваною рукою з іменним годинником, Кокс мене перебив: «Екск’юз мі, сер. А можна, ми цей сценарій передамо Тарантіно?».

Сміх сміхом, але тоді донецьке ОЗУ прибрало тупого, помішаного на крові Аліка-Ахатя (колишнього рубщика м’яса на базарі) і перегрупувалося під «політичного» віце-губернатора В. Януковича. Метою стало розширення донецької рабовласницької республіки в те, що зараз відомо як межигірський паханат.

Звичайно, я називав Януковича зеком. Не думаю, що це було ключовим у моїй посадці, але важливим — це точно. Вперше я його так назвав, коли з’ясувалося, що він приховує інформацію про свої судимості, — у 2004 році.