Розділ «Прогулянки»

Йшли дні, минали тижні. Камера — це орбітальна станція. Немає ніякого руху, навіть вітру немає. Є тільки сморід і твої сусіди, з якими ти вже про все переговорив. Тож далі починаються проблеми: як тримати спокій та рівновагу. Зайвий доторк один до одного подразнює і дратує…

Першим поштовхом до самоорганізації був лист від Євгена Сверстюка. Це були дуже практичні поради: не витрачай часу на поточне, не дивись багато телевізор, читай серйозні наукові роботи, обов’язково прочитай повністю Біблію, і головне — склади свій план. І про більш побутові речі: щоб організм не розслаблявся, обов’язково роби зарядку, не лінуйся ходити на прогулянку… Бо в тюрмі з часом багато хто починає сачкувати навіть прогулянки, або не виходять в погану погоду. Я розумію — там нічого веселого не бачиш — ті самі ґрати, а спілкуватись можна й так, ночами. Але я виходив завжди — в дощ, і в сніг, і в мінус двадцять, і в спеку. Для мене це була півгодини-година свіжого повітря і можливість зробити нормальну зарядку, не між нарами.

Прогулянку чекаєш із самого ранку — ніхто не знає, коли вона почнеться. Приходить так званий гульщик, відчиняє двері і виводить. Хто хоче, той іде, хто не хоче, може не ходити. Є люди, які роками не встають. В «червоних хатах» гульщику за вивід скидаються на обід — десять-двадцать гривень з людини. Це їхня частина тюремного бізнесу, а що робити? Деякі працівники доїжджають на роботу із Сумської, з Житомирської областей. Проїзд — це їхня зарплатня, оце скидання — їхні харчі, а працюють на пільгову ранню пенсію — от і вся економіка.

Зазвичай, коли нас виводили, то в цей час ніхто більше не гуляв. Виходиш із камери, проходиш по коридору спецпосту і в кінці гвинтовими сходами вниз. Сходи дуже вузькі, на півтора чоловіка, кам’яні, іще царських часів, з глибокими вікнами. Спускаєшся з третього поверху вниз.

Там же ж, на цих сходах, мене якось намагалися полякати, щоб я не надто виступав у суді. Це сталося після першої промови про те, що в країні, в якій немає закону, правлять злодії в законі. Спускаємось ми цими гвинтовими сходами, і на черговому майданчику охорона чомусь відстає. А напроти піднімається натовп — десь чоловік двадцять зеків із чорних хат. Прохід вузький, розминутися неможливо, я притиснувся до стінки, пропускаючи їх наверх. Зазвичай хлопці приязні, а тут не розумію, що сталося — по-перше, хлопці незнайомі, всі в мастях-наколках; а по-друге, вони, піднімаючись, почали пальцями і долонями — наче тримають в руках ножики — проводити біля грудей, навколо шиї, хтось за вухом, хтось ткнув у живіт, по ребрах… І нічого не поробиш — простору немає, а вони йдуть швидко один за одним. Відчуття не з приємних. Тобто, коли тобі в повній тиші мовчки проводять великим пальцем по горлу або попід ребром, ніяких слів та натяків не потрібно. Я все зрозумів. Але просто виключив цей епізод з пам’яті. Знаєш фільм Мела Ґібсона «Апокаліпсис»? Геніальна картина. Моя улюблена сцена, коли на самому початку плем’я після полювання йде тропічним лісом і батько, побачивши, що син чимось переляканий, запитує його: «Я бачу, ти збентежений?» — «Так, — каже син, — це правда». Тоді батько зупиняє його, відводить убік і каже: «Це страх. Я не для цього тебе ростив, щоб він тебе знищив. Вирви його з серця і не принось в наше селище, інакше він заразить усіх».

Тож після того випадку на сходах я прийшов до тями, записав у щоденнику, переспав з цим пару днів, а потім викинув із пам’яті і забув.

Двориків для прогулянки спецпосту штук шість в рядочок, розділені високими стінами. Якщо у звичайних зеків дворик метрів двадцять, вони там навіть у футбол грати примудрялися, то у нас — дев’ять. Гуляли, як правило, десь годину. Більше не було сенсу. Але ходити треба обов’язково, бо у камері ти весь час лежиш — там від дверей до вікна п’ять маленьких кроків. І нас троє, не розгуляєшся.

А в дворі — досі чітко пам’ятаю — якщо ходити буквою «Г» і по діагоналі — дванадцять кроків.

Зверху над двориком — ґрати, тобто небо у тебе весь час — і в камері, і на прогулянці — апріорі в клітинку. І бачиш ти тільки небо — ніякої зелені, дерев, трави, нічого. І там згори по спеціальному місточку гуляють «зелені» — чергові.

Першого ж дня нас завели у дворик, де перед цим гуляли зеки. Заходимо, а там біля стіни зі снігу виліплена снігова баба. І у баби все, що мусить бути у баби, — викладено охайненько бичками і сірниками. Потім ми той дворик так і називали: «дворик сексуальної розгрузки».

Правда, ми його не дуже любили — там надто близько стіна і мало сонячного світла. Частіше нас виводили у дворик з турніком. Такий турнічок — перекладина на рівні пояса. Можна лежачи повідтискатися, або на себе тягнути. Ми потім весь час туди просилися. Бо фізична зарядка — обов’язкова, якщо не хочеш стати інвалідом.

Потім вже навчився у дворику навіть загоряти. Бетонний мішок, зверху ґрати, але сонце на одну сторону падає. В принципі, холодно, та коли станеш під промінь, то класно.

А стіни у дворику вкриті білою шубою — застиглий бетонний розчин. Старий. Може, до 70-х років зроблений, і дуже брудний. На ньому за ці роки налипло стільки всього: кров, соплі, сеча, просто недопалки загашені — ну що завгодно. І все це складає мозаїку. З часом я собі вже поглядом складав із того бруду цілі полотна. Нарахував двадцять із чимсь фігурок різних: тут свиня, тут кінь, там, колісниця з воїном і зі щитом Медузи Горгони. Десь намалював собі купол Верховної Ради. Я розумію, що це чисто фрейдівські симптоми, але я дійсно все це там упізнавав. А з іншого боку — чим ще на прогулянці займатись два роки?

Що ще сильно дратувало — це собаки. Прямо під нашими вікнами знаходився вольєр. Я не знаю, скільки їх там було, напевно, півсотні. І щоранку десь о четвертій годині вони починали вити. Чи то від холоду, чи то від голоду. Таке враження, що їх тупою пилкою пиляють! Не гавкають, не скиглять, а вищать, спати просто неможливо!

В СІЗО режиму особливого немає: прокидайся, коли хочеш, лягай, коли хочеш. Єдине — що в день суду ти мусиш бути готовий і зібраний, коли за тобою прийдуть. Все інше — твої проблеми, роби що хочеш.

У перші дні найважче було, що не мав чим себе зайняти. На волі я звик за день зустрічатися щонайменше з двадцятьма людьми, постійно рухався. А тут тобі нема куди себе подіти. І само собою — постійні думки. Найбільше — про родину, увесь час мучиш себе думкою, як вони там.

Тож єдина розрада — книжки. Це був мій метод втечі з тюрми. Всього я їх там прочитав 306 з половиною. Дехто не вірить. Але все дуже просто: якщо у вас є 24 години на добу вільного часу, то така кількість — реальна справа. З цього приводу я прочитав у «Діалогах з Масариком», першим чеським президентом: вічне життя не починається після смерті, воно почалося в тебе при хрещенні. Тож не втрачай ні дня. Розглядай життя як драбину, і старайся щодня піднятися на щабель вгору: працюй над собою, помагай ближнім. Дуже правильно.

Спочатку ніякої їжі я не мав, тому колеги взяли мене «на попєченіє». Взагалі, тюрма в більшій частині тюремну їжу не вживає. Її їсти практично неможливо. Не тільки тому, що вона погана, а тому, що вона смердить безумно, бо приносять її весь час в одних і тих самих баках. Вчора там був борщ, сьогодні оселедці, післязавтра каша. Єдине, що ми іноді забирали, печену картоплю та сало. Це можна хоч помити. А все інше, з голодухи, мабуть, їсти можна, але, як правило, вживають те, що передають. Тому до першої передачі від Ірини десь два-три дні я жив на чужих харчах.

До речі, згідно з інструкціями, домашню їжу передавати не можна. Тільки магазинну. Це правило було введене ще за часів Радянського Союзу, щоб люди не передавали в їжі наркотики і так далі. Тоді це працювало, бо вся торгівля була державною, і якщо їжа з магазину й запакована, то нічого стороннього там бути не могло апріорі. Але ж зараз інші часи! Сьогодні тобі в будь-який пиріжок запечуть не тільки м’ясо, а й кокаїн разом з пилкою для розпилювання ґрат.