Розділ «Кредо віри (стаття до Дня Незалежності 2012 року)»

(стаття до Дня Незалежності 2012 року)

Озираючись на минулі роки, вважаю, що найбільше шкоди Україні завдала теорія протиборства Сходу і Заходу України. У полоні цієї накинутої схеми ми наробили багато помилок. І я теж.

Тепер обидві половинки — квити: на зло одна одній вони по черзі обрали своїх недолугих вождів, які відверто плюнули людям у душу і вивернули їхні кишені.

Тож настав час переоцінки.

Я думаю, що Україна дійсно поділена, але за іншим, не мовно-історично-релігійним принципом. Уся історія України — у боротьбі європейської та азійської моделі держави і суспільства.

З XIII століття для когось героєм став Данило Галицький, для когось — Олександр Невський. Хтось обирав життя у повстаннях і очікуванні панської корони, аби разом з європейськими союзниками відбити в Орди свою державу. Хтось топив у крові своїх, щоб отримати в хана ярлик на владу та бухарську тюбетейку з гордою назвою «шапка Мономаха».

Це наше цивілізаційне роздоріжжя: стати частиною Орди, чи вперто битися за своє. Часто — без шансів на перемогу, але з почуттям гідності. У всі часи цей вибір між співпрацею і опором народжував героїв, які кров’ю і вірою штовхали криве колесо української історії.

Звідси — Хмельницький, Сірко і Мазепа, Шевченко, Леся і Франко, січові стрільці, холодноярці і махновці, Коновалець, Ковпак, Григоренко, Лук’яненко, Горині і Чорновіл, Стус, Ліна Костенко. Україна непокірних душ, що палали вогнем національної волі і людської гідності, жила у всі часи.

Її рубали польською шаблею і царською сокирою, душили сталінським жахіттям Голодомору і комуністичною задухою духовного рабства. Найчастіше — і найболючіше — свої. Під кінець трагічного XX століття здавалося, що ту непокірну Україну втоплено в крові, а згодом — у кухонному конформізмі.

Та 1991 рік дав усім нам шанс. Показово, що те давне цивілізаційне роздоріжжя знову відтворилося у конфлікті вчинків двох українських голів Верховної Ради. Івашко обрав Москву, Кравчук — вільну Україну.

Шанс збудувати свою державу дістався українцям у тяжкі часи. Варто лише нагадати, що Україна і Білорусь — єдині, хто після 1991 року створював державність. Інші — від Чехії до Латвії — відновлювали раніше втрачений статус.

Слава Богу і Героям — у нас збереглися традиції УНР, ЗУНР та національна інтелігенція. З цією свічкою і йшли навпомацки серед мороку пострадянського напівкладовища у невідому Європу.

Події 1991-го та 2005 років показали, що автоматично замінити комуністичну традицію на демократичну модель не вдалося. Ступінь отруєння і еліт, і суспільства виявився значно більшим, ніж можна було уявити.

Я не думаю, що проблемою була непроведена люстрація комуністичних функціонерів та спецслужбовців. Як показав досвід, формально далекі від них левченки, зваричі та черновецькі знищують нову державу послідовніше за старих чекістів і сталіністів.

Масова ностальгія за авторитарним порядком, готовність обміняти свободу на ковбасу, небажання відкинути облудні імперські міфи свідчать, що проблема національного відродження виявилася значно глибшою, ніж подолання опору «колишніх».

Хай як важко, але треба визнати, що тією чи іншою мірою ми всі винні в гріху тоталітарної псевдокомуністичної практики, яка фізично й духовно нищила Україну. Гріх мовчазної згоди, як і гріх особистої участі, стосується, за поодинокими винятками, мільйонів українців. По собі знаю, як тяжко це усвідомити, але без визнання цього сумного історичного факту і розкаяння нам не подолати опору тієї рабської за своєю суттю моделі України як частини Орди.

Недостатньо проклинати Сталіна і його послідовників у Кремлі. Нерозумно всі проблеми перекладати на деформовану свідомість частини українського суспільства, що виросло в умовах вкраденої національної свободи та нищення особистості. Перш ніж повернути собі Україну, ми повинні повернути собі себе самих, як нормальних, сучасних європейців з почуттям гідності та відповідальності за свій дім.

На мою думку, потрібно ухвалити загальнонаціональний Акт історичного покаяння і порозуміння заради майбутнього України. Його сенс — покласти край гріху комунізму і законодавчо заборонити будь-яку пропаганду та практику тоталітарного минулого.

Приклад повоєнної Німеччини, яка, будучи напівзнищеною, знайшла в собі сили для морального засудження та очищення, красномовно свідчить про це. «Швидке відродження Німеччини після 1945року і тривала стагнація Росії після 1991 року безперечно пов’язані з нарешті віднайденим смиренням першої і пихою другої», — пише французький історик Ален Безансон.