Розділ «Карпачова»

Ніна Карпачова приходила декілька разів. Завжди цікавилась у мене, як справи, розмовляли про політику, я їй анекдоти розказував. І за весь час у мене до неї було лише одне прохання: «Ніно, я ж прекрасно розумію, що ти допомогти нічим не зможеш. І насправді у мене нема жодних запитань щодо умов, мене не хвилює побут. Єдине, дуже прошу тебе, щоб не чіпали рідних». А на той момент почали вже тягати на допити сина та брата.

І в один з останніх разів вона прийшла, провела зі мною довгу бесіду про те, як вона мені співчуває, про політику, про що завгодно, а потім несподівано так: «Давай сфотографуємося на пам’ять!» Я аж офігів! Яка фотографія — ми в камері режимного об’єкту! Дивлюсь, а її помічник звідкись дістає камеру, персонал в шоці, звісно. Я вже не пам’ятаю, чи встиг він, чи ні, але вже згодом зрозумів, що Ніні Іванівні фото потрібно було для книги.

Але найбільш «результативним» був її візит після голодування. Під час голодування вона розповідала країні, яка класна і поживна суміш, якою насильно годують під час голодування. Цинічно трошки. А тут, значить, десь п’ятий чи шостий день після того, як я припинив голодування. Приходить Ніна Іванівна і так турботливо каже: «Яка, Юрію Віталійовичу, у вас страшна камера. Дуже страшна — дивіться, тут ось грибок». І це правда, грибок з’їв десь дві третини стіни. А Ніна Іванівна ж омбудсмен, серйозна і впливова людина в департаменті. Вийшла, і не питаючи нас попросила керівництво прибрати у нас грибок. Ну треба, так треба — немає питань! Заходять до нас два мужика, виганяють нас у сусідній бокс, а в нашій камері прямо поверх грибка — фігась! — сантиметри два олійної фарбочки! І нас тут же назад. А попереду травневі свята, персоналу немає, на прогулянку не виводять, і ми три дні дихаємо цією фарбою. А я після голодування! Мене там нудило, я непритомнів, у шлунку все ріже, очі сльозяться… Спасибі Ніні Іванівні — я думав, склею ласти! І коли вже на четвертий день прийшли виводити на прогулянку, я кажу: «Знаєш, Вадиме, нам краще б тут дихлофосом побризкали, бо ця фарба вже не бере!». Ірині, звісно, я про це не розповів.