Розділ «Побачення з Іриною»

В тюрмі перед кожною зустріччю з Іриною почувався, як студент, що збирається на побачення. Це не жарт! Сидиш, думаєш, що треба ж помити голову, поголитися. Довго вибираєш, що одягнути — при тому, що в тебе вибір невеликий: три футболки, всі чорні, і двоє джинсів. Потім думаєш наперед, що ти скажеш, як обіймеш… А потім приходиш, а там адвокат! Ну і що робити? Обіймаєш її ввічливо, а сказати нічого вже не можеш. І це увесь час: ти не можеш сказати те, що ти хочеш, обійняти, як ти хочеш, поцілувати… Бо навколо або адвокати, або персонал, або камери. І якщо про відеокамери ще можна якось забути, то при сторонніх неможливо говорити про щось ніжне і своє. А потім закінчується побачення, ти повертаєшся в камеру і думаєш: «От ідіот! Невідомо, коли ти її ще раз побачиш, і чи зможеш ти все це сказати…».

Як проходить зустріч? Тебе заводять у кімнату, ти чекаєш, потім приводять її і зачиняють двері. І це дуже класно, бо можна нарешті обійнятися, щось сказати по-людськи. Хоча й розумієш, що навколо камери і мікрофони. Я навіть знав уже, де вони їх чіпляють і, поки вели Ірину, моїм улюбленим заняттям було бити кулаком по місцях, де стояли мікрофони. Потім мені передавали, що цього не треба робити, бо хлопцям неприємно підслуховувати.

А був у нас там хороший наглядовий прокурор, Олексій. Після кожної зустрічі він заходив і питав — як у вас справи, чи щось потрібно? Розповідав про себе, звідки він. Як доїжджає на роботу, і так далі. Звісно, я розумів, що потім він усе це доповідав нагору — робота така, та все одно він поводився спокійно, із розумінням, по-людськи. Я взагалі не знаю, як такі люди зберігаються у прокуратурі. До речі, потім він за надто позитивне ставлення до мене постраждав. І от якось він заходить, а ми обнімаємось з Іриною. Я сміюся й кажу: «Льоша, ти мені зірвав обнімання». Він каже: «Юрію Віталійовичу, які обнімання?! В нас тут у сусідній камері приходять на побачення різні малолітки, і просто займаються сексом! Ми їх зупинити не можемо! Заходиш, а вони кричать: дайте хоч кінчити…». В принципі за це дають «яму» — ізолятор. Але ж молодий пацан, двадцять років, він уже третій рік сидить без суду. Він знає, що це яма, але природа чи, може, кохання — холера їх знає — бере своє.

У нас з Ірою були інші побачення. Просто горнулися один до одного і мовчали. Говорили очі. У нас усе ж така східна звичка не говорити вголос про любов. Хоча з іншого боку, мені не подобається і американський підхід, коли вислів «ай лав ю» використовується де завгодно, і з часом його значущість стирається. Але й наша звичка про це не говорити теж неправильна. Коли мама пішла з життя, я просто відчув, як мало слів любові я їй сказав, і як багато цих слів у мене було, і їх потрібно було сказати, та я весь час відкладав на потім. Нас просто так привчили — ці слова вголос не говорити. Відтоді, коли я залишаюсь наодинці з рідними, я стараюся говорити про почуття частіше.

Сидимо на суді, Ірина на лаві захисників, я — за її спиною, в клітці. Йде процес. Година за годиною. А так хочеться їй сказати щось тепле. От я й узяв томик віршів Ліни Костенко. Закладочкою помічаю вірш до неї. А вона через деякий час передає закладений мені. Потім Іра розповідала про це самій Ліні Василівні, дякувала за вишукану поезію, що заміняла нам слова.

Ірина була моїм головним захисником. Вона реально билася за мене як пантера. Це додавало сил.

Я знаю, що на четвертий місяць після голодування, коли в мене знайшли цироз і відмовлялися проводити будь-яке лікування, Ірина особисто приходила до судді Вовка і просила лише одного — судіть як хочете, я гарантую, що він буде ходити на всі суди, але дайте йому можливість лікуватися. Справа в тому, що в мене на той момент уже почалась кровотеча у шлунку. І Вовк пообіцяв! Але вже на суді про це забув. Пам’ятаю, як Ірина плакала, а чим сльози можна жіночі висушити? Анекдотом. От розповідаю: «Пам’ятаєш класний анекдот одеський, коли запис у щоденнику: «Уважаемые родители, помойте Изю, пожалуйста. От него дурно пахнет». На другий день запис: «Уважаемая госпожа учительница, Изю надо не нюхать, его надо учить». Я мав на увазі, що Луценка треба не судити, а лікувати. Гумор — єдина річ, яка дозволяє вижити і в міліції, і в тюрмі.