Розділ «Ікона»

У мене з Сергієм Рахманіним давні дружні стосунки, ще з часів «України без Кучми». Це не є стосунки журналіста і політика, це справжня така чоловіча дружба. І коли я був у СІЗО, він написав мені листа. Й, окрім слів підтримки, написав, що коли в його житті був переломний момент — а він переніс дуже тяжку операцію, — його врятувала ікона. Відкриваю передачу, а там дійсно — маленька така іконка. Ну, десь сантиметрів десять на п’ятнадцять, зовсім невеличка дерев’яна ікона. І всі два роки вона була зі мною, стояла на цегляній «тумбочці» у головах. Потім, коли я вийшов і ми з ним зустрілись, я хотів її повернути, але він не взяв, сказав, що це тепер уже моя ікона.

Я не можу сказати, що в мене були, скажімо так, близькі стосунки з Богом. Сім’я в нас була невіруюча, але до віруючих ставилася з повагою. З дитинства пам’ятаю лише, як на Великдень у нас на столі завжди стояла паска, але на ній був не хрестик, а квіточка. Називалося це «паска для партійних». Я, наприклад, не знав ні Меланки, ні колядок — нічого. Для нас це була радше народна традиція, фольклор. Хоча в інституті, коли мене попросили вступити у студзагін для розгону віруючих під собором Святого Юра, я посварився і відмовився. Мене це дуже покоробило.

Пізніше вже ходив у церкву на всякі заходи, але не хрестився. Перший раз відчув необхідність перехреститися на похоронах у мами, але побоявся, не перехрестився. А зробив це вперше з митрополитом Володимиром, у нього в келії. Прийшов до нього на розмову, і він мене прямо спитав, як я взагалі ставлюся до Бога. А я йому, от як зараз тобі приблизно, розповів про дитинство і свої стосунки з релігією. І про похорони мами розповів. А він раптом каже: «Як хочеш перехреститися, можеш зробити це тут. Я тебе залишу одного, ось мій вівтар». Я тоді злякався, кажу: навряд чи мені це вдасться самому. Тоді він каже: добре, давай разом. Став поруч біля вівтаря, і ми мовчки перехрестилися. І мені стало легше. Мабуть, тому, що дуже давно цього хотів.

Пізніше в мене ще двічі була така… я називаю це розмовою з Богом. Це був десь 2008 рік. У Єрусалимі, у храмі Гробу Господнього була моя перша в житті всенощна. Доти я там бував лише як турист. А тут була нічна служба, яку вів митрополит Київський Володимир і, здається, митрополит Ростовський. Він приїхав туди з матерями Беслана. І я пам’ятаю, не міг дивитися їм в очі! Там, у тих очах матерів загиблих дітей було стільки горя, безодня, всесвіт… не знаю, як це описати. І десь уже наприкінці служби я відчув, що не контролюю свої думки. Тобто я просто цього не можу вимовити словами — відбувається діалог напряму. Я не знаю, як це ще назвати. Потім ми з митрополитом Володимиром прогулялися нічним Єрусалимом, вночі він зовсім інший, аніж денний. І під час прогулянки я зрозумів, що там у церкві була розмова, якої доти я не відчував.

І вже останній злам у ставленні до Бога стався на Афоні. Туди я вже поїхав сам. Правда, дорогою в мене було дуже дивне доручення. Ти будеш зараз сміятися. Віктор Ющенко попросив завезти вулики для монаха, колишнього ударника ленінградської рок-групи «Академія». Я вже не знаю, звідки про це дізнався Ющенко, але він мене попросив. Я доручення виконав, поговорили ми з монахом-ударником. Виявилось, що він сам скачує дві тонни меду!

А наступного дня я пішов на ранішню службу. Дуже хотілося спати, навколо сонні монахи, і почалася відправа. Й десь посеред цих співів знову виникло оте відчуття діалогу, яке вперше прийшло в Єрусалимі. Я тоді подумав, що, мабуть, це сходить на мене лише у належному місці. І чомусь лише під православні мелодії молебнів.

А в тюрмі у мене було багато часу про все це почитати. Крім того, мій співкамерник Валентин був дуже набожний, молився, ходив увесь час з чотками. Хоча в тюрмі чотки носять усі блатні, але в нього були справжні чотки, хрестик, ікони, календар церковний — все як належить. Я читав книжки, і ми з ним часто про це говорили. Я прочитав багато, найбільше сподобалася «Історія Бога» Карен Армстронг. Вважаю це найкращою книгою про світові релігії. Читав, звісно, і Коран, і Тору, перечитував Біблію, Дхаммапату.

Остаточно моє ставлення до релігійних цінностей сформувалося після книги Карела Чапека «Бесіди з Томашем Масариком». Масарик виявився не лише президентом Чехії, а ще й глибоким теологом. І він ставить риторичне питання: хіба може так бути, щоб уся енергія страждань, віри, любові людства йшла в нікуди. Має ж бути якийсь баланс енергії. І десь ця енергія має накопичуватись, щось має бути після земного життя тіла, яке цю енергію віддало. Це є те, про що говорять усі релігії.

Хоча при всьому цьому я визнаю церкву як храм, але не визнаю її як організацію, без якої неможливе спілкування з Богом. Звичайно, дай Боже їм здоров’я і успіхів, але хай дасть ще й моральності, бо мені здається, що цього їм дуже часто бракує. Спілкуватися з Богом кожна людина може самостійно. А якщо в неї це не вийде — вона має порадитися з пастирем. Але точно не підпорядковуватися церковній ієрархії. Не вірю я в їхню святість. Надто багато знаю.