Розділ «Зустріч з Тимошенко»

Вже перебуваючи у СІЗО, я якось написав до Юлі листа на волю. Вона тоді вже повним ходом йшла по справі, і було відчуття, що все йде до посадки. Я їй написав: «Юля, не заморочуйся: тюрма тебе любить, але не чекає». Хоч насправді ще за три дні до того, як її посадили, із адміністрації нам нашептали, що камера для Тимошенко вже готова, і ось-ось її мають заарештувати.

Про те, що Тимошенко затримали, я дізнався з телевізора. Само собою, новина пішла по всіх «хатах». І наскільки я знаю, тюрма була дуже обурена її арештом. Звичайно, хтось там кричав, що «так им всем, сукам, и надо», — це ж класика. Але більшість її арешт сприйняла негативно.

Якщо зі мною у людей ще виникали питання, то тут одразу всі говорили про політику. Бо я для них ментяра і на початку для них була радість в тому, що посадили самого главмента. А Юля — це в першу чергу політик. І якщо стосовно мене ще цікавились, за що посадили, то тут вже навіть не питали, все чітко пояснили собі самі: Янукович виграв і посадив Юлю. Тобто посадив «по бєспрєдєлу». Крім того, для них це було не по поняттях, бо Юля — жінка. Ну, він же і так виграв, навіщо ж було її саджати? Тобто таки «по бєспрєдєлу» посадили, за політику.

Привезли Юлю в той же корпус — жіночий, де вона сиділа за часів Кучми, і навіть у ту ж камеру. До речі, цей корпус на її честь там так і називається — «Юлька». Коли завозили, всі були збуджені, з деяких «хат» дійсно вітали, гукали «Юля! Юля!», але всієї картини я не бачив, бо її корпус з іншого боку, не за моїми вікнами. Але те, що збудження було, — то само собою.

І за весь час перебування у тюрмі ми з нею побачились лише один раз, коли нас везли в Печерський суд. Встаю, значить, зранку страшенно втомлений, бо вночі суд тривав до дванадцятої, на автопілоті йду до автозаку і помічаю, що на фільтрі щось забагато конвою, якихось людей, між них начальник караулу. Підходжу, чекаю своєї черги, гукають: «Давай бандитов» — і мене ведуть у машину. Отож заходжу я в машину і йду на звичне місце до свого «стакану». Тягну за ручку на себе, але двері не відчиняються. А мені всі вже кричать: «Юрий Витальевич, доброе утро. Все, привет». І серед всього цього гамору чую чийсь жіночий голос: «Юра! Юра!». Я ще повертаюся до цього свого прапорщика і кажу: «Ну ви вже зовсім охрініли: ви й жінок возите разом з зеками!». Хоча в принципі, законом це не заборонено. Різниця тільки в тому, що коли перевозять жінок, то має бути присутній жіночий персонал, от і все.

Ну я собі далі смикаю двері, думаю, може, заїло замок. Питаю конвой — що за херня, чого двері не відчиняються? І тут чую вже знайомий голос: «Юра, це я, Юля, це я тут сиджу». Я оторопів. Ну і всі ж замовкли. А що робити, я жартую: «Юля Володимирівна, я з вас балдєю! Йдіть геть, на волю! Я тут рік набиваю авторитет, а ви тільки зайшли і вже зайняли моє місце». Ну а що я ще міг сказати?

Ми привітались, звісно, я сів напроти «стакану» і, зрозуміло, що всі ж ловлять кожен «пчих», тому я всю дорогу намагався якось віджартовуватись.

Приїхали, нас вивели, і в боксах посадили поруч. Навколо десь ще двадцять-двадцять п’ять зеків у таких самих шафах, але між нами була тонка залізна перегородка, може, сантиметр, і ми могли поспілкуватись.

По голосу і по тону я відчував, що Юля була в психологічному ступорі. Вона раніше була в тюрмі, але, наскільки я знаю, ні в загальному автозаку, ні у фільтрі, ні в боксах ніколи не бувала. Коли її посадили у 2001 році, то її до суду майже не возили, а коли возили, то міліцейським рафіком, а не у автозаку — все ж таки у Кучми було якесь інакше розуміння таких тонкощів.

А тут, уявіть собі, напівтемний підвал, спека, мухи, і всі ж курять. А нас ще посадили поруч з туалетом, і всі ж туди ходять, унітаз залізний, всі ці звуки теж на відстані сантиметру. Сморід стоїть страшенний. Вона, звісно, морально готувалась до тюрми, але в реальності до цього звикнути нелегко. І було видно, що вона просто в потрясінні.

Ну а чим можна людину із шоку вибити? Підтримувати розмову, гумором. Я їй анекдоти розказую, кажу: «Юлія Володимирівна, все нормально, виглядаєте ви класно… коріння волосся чорне — значить, організм бореться, ще не повна блондинка». Ну народ сміється, а вона теж хіхікає, але відчуваю, що з ввічливості, бо по тону чутно, що не прошибає.

Тому, поки ми говорили, я написав їй листа і підсунув у щілину — перегородка, як у душовій, до підлоги не доходить, і там можна щось передати. Кажу: «Юля, бери листа». І як зараз пам’ятаю, вона пожвавішала: «Юра, де?! Де лист?». Сміюсь, кажу: «Юля Володимирівна, не будьте вже блондою, лист у вас під ногами». Зраділа: «Ну, блін, ти вже тут освоївся…». В листі я написав їй щось особисте, зараз вже не пам’ятаю. Намагався її якось підтримати морально, вона ніби трошки заспокоїлась. Посиділи так десь години три. Прийшов конвой, мене забрали і більше ми вже не бачились. Листувалися з нею через адвокатів та мою Ірину. Як проносили листи — секрет.

До речі, в першому ж листі я перейшов із нею на ти. Написав, мовляв, якщо можна, то я вже без церемоній перейду на «ти», бо коли рік живеш із жінкою під одним дахом, то «викати», по-моєму, вже якось ненормально. Ну й перейшли на ти. Пам’ятаю, в одному з перших листів вона написала: «Революцію організувати легко, а нам з тобою її треба організувати з тюрми». Тож я перетворив судові виступи на трибуну. Здається, виходило непогано.