Розділ «На ланцюгу»

Психологічно намагались зламати по-різному. З першого ж дня почали возити в суди у загальному автозаку разом із зеками. У судах утримували у спільних «боксах» разом зі звичайним криміналом. Приємного мало. Але ляльководам цього виявилось замало.

Був у них такий маневр. Тебе везуть в прокуратуру на допит, садять в автозак, але перед виходом одягають не короткі наручники, приковані до конвоїра, а так звані довгі. Це коли на тобі наручники, а від них йде здоровий довгий ланцюг, за який конвоїр тягне тебе за собою.

Ну й можна ж просто зайти в кабінет, а можна пройти по всіх коридорах прокуратури. І ти розумієш, я добре знаю слідчих прокуратури, ми неодноразово разом і працювали, і святкували Дні прокуратури та міліції, вони мені аплодували, прокуратура нагороджувала, дарувала картини, ми разом фотографувалися. А тут тебе тягнуть на ланцюгу, як звіра якогось. Звісно, це мало б мене принижувати. Але всі ті слідчі знали, і я знав, що вони знають природу моєї справи. Тому приниження як такого не було.

Наступним етапом був син. Ведуть мене на ланцюгу, а назустріч коридором випускають сина. Його теж викликали на допит саме в цей день і в цей час, і випустили саме тоді, як батька вели на цепу. Це було дуже показово. Відстань між нами не дозволяла щось сказати, але ж внутрішньо ти розумієш, у якому ти становищі, і, звісно, це боляче. Єдине, що утримувало від дурниць, — це погляд сина, просто очима стрельнули один одному — побачили, що ні ти, ні він не злякались, — і все нормально, пішли далі. І тільки чую, поруч прапорщик конвойний каже: «Я такого, щоб людину водили на такому цепу по всіх поверхах, не бачив за вісімнадцять років».

Або була ще така забавка: давай покази, але в наручниках, і підписуй теж в наручниках. Заводять тебе в кімнату, саджають на стіл і забороняють рухатись. Тобто — взагалі. «Сиди от на цьому столі, не рухайся і нікуди не повертайся». Потім слідчий міг вийти і залишити тебе в такому положенні годин на три-чотири, а в кімнаті на всю міць включений УТ-1 — це ж мозгами можна поїхати! Але й це нічого. Бувало, просто привозять, попитають хвилин сорок, а потім залишають по вісім-десять годин без їжі і туалету. Причому і мене, і конвой. Я це все терпів, бо вважав, що як таке роблять з усіма, хай спробують і зі мною.

Не витримав лише один раз, коли вперше привезли в лікарню. Ми приїжджаємо, конвоїр надягає мені довгі наручники і каже виходити. А я ж розумію, що там камери, журналісти і купа моїх колишніх підлеглих. Будівля клініки повністю окупована, міліції чоловік двісті, зі снайперами на дахах, зі спецназом, з «Омегою», у штурмових касках, з автоматами…

І ось тоді, сидячи в автозаку, я подумав, що це вже занадто. Коли на очах у сотень людей на ланцюгу ведуть міністра внутрішніх справ, який нікого не вбив, нічого не вкрав, а фактично — навіть за їхньою версією! — просто неправильно оформив не той папірець. І от його за це ведуть на цепу, наче тварину?! Мене цим принизити навряд чи можна було, мені люди співчували. Більше того, з точки зору піару це для мене було б краще, та й видовищніше. Кадри Луценка на ланцюгу, повірте, облетіли б усі газети, сайти і канали. Але ж ціна питання була набагато вищою. Цією картинкою вони перетворювали усіх нас, всю країну у худобу. Тобто будь-яка самоповага, авторитет держави, офіцерів — все це втоптувалось у багнюку. І кожен міліціонер, який там стояв, подумав би: «Якщо з ним так, то хто я після цього?»

І я сказав, що на ланцюгу не вийду за жодних обставин. Вони кажуть: «Ну, так ми ж не поведемо вас». — «Ну, не поведете — значить, розвертайте машину. Я в наручниках не піду». Це був останній раз, коли вони мене про це просили. Конвоїр кудись подзвонив, порадився — і на вулицю мене вивели взагалі без наручників. Більше це вже не повторювалось.