Розділ «Іру не пустили-2»

Прийшла Іра, а її не пускають. Мені зеки тут же простукали, що Іра вже дві години стоїть на вулиці, персонал вже йде додому, а до неї ніхто не виходить. А на вулиці страшний такий дощ із снігом, і мороз. Я підняв шум, прибіг «зелений». Я написав заяви, обклав усіх матом. Викликає мене заступник начальника області, той, що весь час намагався спіймати кайф від приниження Луценка. Причому викликає в кабінет начальника тюрми. «От, — каже, — у мене рапорт на вас, що ви нецензурно висловлювалися до працівників». Я кажу: «Послухай, не мороч мені голову. Хочеш оголосити догану — оголошуй, але там на вулиці біля прохідної стоїть мій захисник, у нього статус визначений судом, і я маю право на зустріч з ним». «Добре, — каже, — але спочатку ми розглянемо не ваші права, а ваші порушення. У нас є двоє свідків. Чи згодні ви надати пояснення щодо нецензурних висловлювань?» А я вже трішки так нервуюся, кажу: «Ні, пояснень не дам і збираюсь посилити свою провину». І… далі був непередаваний потік матів, смачний такий, з почуттям. Усе ж таки Леонід Данилович на плівках Мельниченка багато чого мене навчив, а потім ще додала міліція. Тому мат був ще й довгим. Він це все вислухав, його трясе, каже: «Покиньте негайно приміщення!». Кажу: «Ні, хер тобі! Поки зустрічі не буде, я нікуди не піду». «І що?». «Нічого, — кажу, — буду тут жити». В мене зірвало дах, кажу: «Пішов геть з крісла начальника, ти заступник лише!». І сам сів у крісло начальника, поклав ноги на стіл…

Він в шоці. «Ви захоплюєте державне приміщення! Ми на вас справу заведемо». Я йому: «Та хоч десять, мені до сраки! Я Кабмін захоплював, і Адміністрацію Президента. За Іру я й твою хату захоплю». Він вийшов.

А я ж розумію, що для них це все проблема. Бо все, що я роблю, будь-який мій чих — і заява лягає на стіл у Генпрокуратурі. Причому, це стосувалося всього. Вони пересилали нагору навіть мої знущання-приколи. Якось перед Різдвом вирішив поклеїти дурня, написав заяву: «На виконання пункту шостого розпорядку дня про проведення виховної роботи прошу на Різдво з 18:30 до 19:30 привести в камеру засудженого Зварича для колядування. Відкат 50 відсотків від наколядованого гарантую адміністрації». Так вони навіть це послали в Генпрокуратуру!

Крім того, вони ж мене знають. За весь час і в СІЗО, і в таборі я ніколи не качав права. Ні щодо білизни, ні щодо їжі, ні щодо умов чи прогулянок. Сидів як всі. Вони це знали самі і знали від зеків. Єдине, що було святе — це зустрічі з захисником, тобто з Іриною, і телефонний зв’язок. Більше нічого ніколи не просив. Робіть, що хочете, але право на дзвінок і на побачення — це моє право. І я розумів, що як тільки я дозволю їм хоча б раз мене обмежити в цих правах, це стане прецедентом і посиплеться все.

Ну, значить, він виходить. І вже за годину приїжджає начальник зони аж з Чернігова! Це шістдесят кілометрів.

Починає жалітися, мовляв, дурні підлеглі, пробачте їм, давайте розберемось. Я його послав. Кажу: поки моя Ірина під дощем, фіг я звідси ворухнуся, робіть що хочете. А в нас із ним були шанобливі стосунки. Я завжди до нього на ви, і він теж. Ми й про життя говорили, і про політику — про що завгодно. Але я з першого ж дня його попередив: якщо ви навіть вимушено будете намагатися обмежити мене в моїх правах, я буду реагувати гостро — буду агресивним, дуже агресивним, і спуску не дам. Я тоді йому це ще раз нагадав. Врешті-решт близько другої ночі ми з ним домовились, і мені надали зустріч.