Розділ «Звинувачення»

2005-го року в міністерство поїхав лише на другий день після призначення. Це була субота. Зі мною було лише троє: мій водій Леонід Приступлюк, начальник охорони Василь Слободяник, який потім став керівником служби внутрішньої безпеки МВС. І третій — Валерій Мельник, який працював у оргвідділі штабу Соцпартії. Мельник був військовим, і пізніше став моїм помічником — мені потрібен був хтось, хто розуміється на цій системі і зможе проводити комунікації з людьми у погонах.

Біля центрального входу нас ніхто не зустрів, усі двері відкриті. Й от я виходжу у внутрішній дворик, і розумію, що навіть не знаю, куди йти! Свій кабінет знайшов по стрілці «Міністр внутрішніх справ» на другому поверсі. Зайшов у приймальню, там за столом сидів беззмінний помічник Саша, який сидить там й досі. Він віддав мені рапорт і спитав, кого викликати. Кажу: викликай начальника відділу кадрів. Сам залишився у приймальні. Прийшов Курко — керівник по кадрах, представився, і я йому одразу сказав: «Ось мій водій, ось мій помічник, а ось начальник охорони, оформіть їх, будь ласка, згідно з вашими правилами». Цікаво, що перед тим, як я туди прийшов, люди з системи радили одразу оформити мінімум дві зміни охорони по шість-сім чоловік, які б постійно чергували біля будинку, перевіряли ресторани, де я буду їсти, і так далі. Так було заведено в МВС. Я відмовився, у мене в охороні всього було двоє чоловік.

Пізніше все моє звинувачення будувалося на цьому оформленні водія. Спеціальна група з 16 прокурорів написала, що, виявляється, я наказав оформити водія старшим оперуповноваженим другого відділу четвертого сектору сьомого управління. Тобто спеціально оформив свого водія у департамент оперативної служби (ДОС), а не у автогосподарство, щоб підвищити йому зарплату. Це просто абсурд. По-перше, на той момент я навіть слів таких не знав.

По-друге, я ні сном, ні духом не знав, що таке ДОС. Насправді це так звана міліцейська розвідка, та сама, що спостерігала за Ґонгадзе перед вбивством. Скажіть, чи я міг хотіти першого ж дня у міністерстві призначити свого водія у підрозділ, співробітники якого підозрювались у резонансному вбивстві? По-друге, в мене навіть теоретично не могло бути розуміння про рівень заробітку в різних підрозділах МВС. Та навіть якщо уявити, що я діяв з умислом, то виявиться, що я підвищив зарплату водію на двадцять гривень! Про те, що в той же місяць я скоротив удвічі генералів, чим зекономив пару сот тисяч, звісно, забули.

Насправді спрацювала система, згідно з якою водії усіх без винятку міністрів до мене теж оформлювалися у ДОС. Більше того, у кожного міністра водіїв та охоронців було не менше п’яти — семи, а у Кравченка їх взагалі було дванадцять, і всі були оформлені саме у розвідці, а не у господарчому відділі. Чому? Бо знати місце дислокації розвідки має право лише міністр, його перший заступник і працівник цієї розвідки. Тобто завезти в ДОС Києва і областей мене міг або водій з числа цього підрозділу, або заступник міністра. Ну або йти туди пішки, бажано маскуючись.

Потім законність призначення доводили в суді понад 80 свідків. Але все це було потім. Спочатку я сидів за цю дурню на одному поверсі з убивцями та ґвалтівниками.

І коли я читав обвинувальні покази Мельника, скажу чесно, мені внутрішньо було дуже неприємно і ніяково. Я просто не знав, як до цього поставитись. Бо все ж таки він був мені близьким, я щиро вважав його своїм другом. Тож я лише очікував суду, щоб поглянути йому в очі.

Пам’ятаю, як він зайшов у залу суду і прямо з порога кинув на мене засмучений погляд, але довго витримати не зміг. Чесно кажучи, внутрішньо я був з одного боку злий, а з іншого — навіть не знав, що йому сказати. А він йде до трибуни й починає говорити. І в якийсь момент стало зрозуміло, що він повністю заперечує свої письмові покази. У мене впав камінь із серця. Виявилось, що він був лякливою, але не підлою людиною. На суді він зумів подолати в собі страх і розповісти, як прокуратура вибивала з нього ці покази, фактично надиктувавши йому брехню. Єзуїтство було в тому, що під час допитів у нього була операція, і в день, коли він підписував протокол, йому необхідна була перев’язка. Але його не хотіли навіть на перев’язку відпустити. Тоді він попросився в туалет і перебинтував себе сам!

І Мельник був не один такий. Були заступники міністра, які просто підписували однаковий заготовлений текст. Тобто уяви собі: у декількох свідків, які працювали зі мною в різні роки і допитувались в різні дні, письмові покази на шести сторінках були ідентичними, до коми. Але в судовому процесі ні один не злякався, і коли приходив час говорити, всі свої покази спростовували.

А далі справа вже розсипалася на очах. Після Мельника всі свідки до єдиного підтвердили, що я не давав ніяких вказівок щодо оформлення водія: і керівник відділу кадрів, і офіцер, який того дня зустрічав мене у приймальні й був свідком доручення, і всі керівники інших підрозділів, які ставили візи на наказі. Всі вони як один підтверджували, що мої дії були законними і це не суперечить жодному чинному законодавству, а навпаки, відповідає і законам, і порядку, і тому, як це робилося десятки років до мене.

Причому багатьох свідків я просто не знав! Щоразу в суді була колосальна напруга. Не фізична, а психологічна. Ти приїздиш у суд і чекаєш свідка: хто він, що він скаже, правду чи ні? Я ж більшості з них дійсно не знав, це були працівники ДОСу, кадрових служб і так далі. Ми могли навіть ніколи не бачитись, і вони в принципі мені нічим не зобов’язані. Тому я до кінця життя нестиму величезне відчуття вдячності і навіть щирого захоплення тими міліціонерами, які не отримали від мене жодної зірочки, ніякої послуги або подяки, але в суді сказали все, як було, навіть усвідомлюючи ті наслідки, які їх могли чекати.

Десь уже на середині розгляду справи прокуратура зрозуміла нашу тактику. Стало очевидно, що свідки суто з психологічних факторів не могли брехати в залі суду, коли я та мої адвокати ставили їм прямі й прості запитання: чи вважаєте ви, що Луценко вчиняв протиправні дії, і чи відомо вам про такі дії? Коли стало зрозуміло, що в суді люди не бояться прокурорів і кажуть правду, вони просто припинили виклик свідків у суд і, попри всі вимоги закону, просто зачитували сфабриковані в ГПУ покази. Це був суд без права захисту.