Розділ «Перші сигнали»

Зовнішнє спостереження за мною велося досить-таки неприховано. Біля партійного офісу «Самооборони» на вулиці Лесі Українки і під будинком просто відкрито стояла міліцейська наружка, «сімка». Через місяць надійшла повістка про виклик на допит, й того ж дня віддзвонив перший заступник Генпрокурора Кузьмін, сказав, що треба неофіційно зустрітися. Призначив страшенно «непомітне» місце — парк ім. Островського навпроти академії МВС. Додуматися до такого міг тільки Кузьмін, адже там кожен третій перехожий — міліціонер чи суддя, котрі або вітались, або віддавали честь. Поки його чекав, підходить курсант, каже: «Можна я з вами сфотографуюсь?» Сфотографувались, а тут вже й Кузьмін підходить. Ми пішли вглиб парку, і він одразу каже: «Ось тут у мене є на тебе якісь матеріали, я дуже не хотів їх брати в розробку, але міський прокурор відмовився, і Пшонка наказав мені взятися». Причому, як зараз пам’ятаю, сказав, що там «якась хєрня з водієм, і ще якісь питання по міліції — але все це нонсенс, ви вдвох тільки не намагайтеся виїхати з країни, хоч заборони ще й нема, але це ускладнить справу». Ясно, думаю, прозорий натяк на бажану втечу. Прикольно.

Ще поговорили ні про що, і на прощання головне: «Ти ж розумієш, що з Юлею неможливо працювати, і тобі треба визнати нового президента». Насправді, на відміну від Юлі, я вважав, що президент України Віктор Янукович — хай і з мінімальним відривом, але виграв. Втім, Кузьміну я тоді прямо сказав, що це не проблема — хай буде президентом, але я ніколи не визнаю його своїм лідером. «Та ні! — каже Кузьмін — цього ніхто від тебе не вимагає. Але треба, щоб ти публічно відійшов від Юлі, інакше попадеш під роздачу». Я не витримав і питаю: «А з яких це пір ти так заговорив, бо я пам’ятаю, як ти в мій кабінет приїжджав, щоб я Юлі передав бажання зустрітися з приводу майбутнього генпрокурора?». Це справді було. В розпал президентської кампанії 2010 року Кузьмін приходив до мене і жалівся, що Ющенко і Янукович разом вимагають від нього закрити справи на Павла Лазаренка в обмін на покази проти Юлі. Ідея була в тому, щоб не дати їй взагалі потрапити у другий тур. Кузьмін тоді просив передати Юлі, що він цього робити не буде, але щоб коли вона прийде до влади, не забула цього. Я кажу: «Ренате, а що ж тепер змінилося?» — «Змінилась ситуація: або ти відійдеш, або це буде погано сприйнято».

«Та мені по барабану, — кажу, — як там у вас це буде сприйнято». Я ж точно знав, що криміналу на мене нема, жодної посади чи звання я не продав, жодного бізнесу не захопив, майно не прихватизовував, навпаки — будував для МВС нові райвідділи і здав рекордну кількість квартир.

Коротше, я різко відмовився. І не тому, що вважав ЮВТ своїм вождем. Просто мені страшенно не подобається українська традиція одразу після програшу зраджувати переможених вождів. Це наша велика проблема. Тим більше в умовах президентства Януковича, я вважав, що саме Юля є центром майбутньої опозиції. При всіх нюансах, але центром.

І поки я їхав додому, прийшло розуміння, що це було перше і останнє попередження.

Я повернувся додому, дочекався, поки діти заснули, сів з Іриною на кухні, і ми всю ніч про це говорили. Зрештою це був якийсь фінал нашої давньої розмови, адже, як не дивно, Ірина казала мені про це ще в день призначення міністром, у 2005 році. Історія була така. Того дня, коли я отримав пропозицію від Віктора Ющенка, я прийшов додому і кажу: «Іро, мені таке пропонують». — «І що ти відповів?». Кажу: «Ну, я подумаю». Вона каже: «Не здумай, бо це поламає все твоє життя, і всі твої досягнення на цьому закінчаться». Насправді, я їй тоді сказав неправду. Бо я тоді вже погодився. І пам’ятаю, що в день голосування у Верховній Раді, коли мене призначили, Іра вимкнула телефон, прийшла додому пізно вночі і була дуже ображена. Сіла на тій самій кухні і сказала: «Я не можу тобі диктувати. Спробуй. Але головне — щоб ти звідти вийшов. Я боюся, що тебе або вб’ють, або посадять».

Ну, слава Богу, вона вгадала в менший бік. І ось аж тепер це до нас прийшло.

Чесно кажучи, мене дуже здивувало, наскільки до цього була готова Ірина. Напевно, вона також по-жіночому щось відчувала, хоча до того ми ніколи про арешт не говорили. Ми сіли, і я їй сказав: «Іро, така ситуація, мене попередили: або виїжджати, або здаватися, або тюрма». Кажу: «Ти ж розумієш, що ми нікуди не поїдемо?». Вона, не роздумуючи, спокійно сказала, що про це навіть і говорити немає сенсу.

А про те, щоб зрадити команду, ніхто сказати вдома й не наважився б. Ми з Ірою стовідсоткові вороги янучар, вона завжди, ще з «України без Кучми», підтримувала мене в політиці. В часи моєї депресії 2007 року саме вона змушувала мене встати з дивана і йти воювати. «Я тебе люблю як воїна», — казала вона. Із цим я перемагав. Тепер прийшло нове випробування. Стало ясно, що треба готуватися до арешту.

Наступного дня ми про це поговорили із обома синами. Старший все зрозумів. Малому було тоді 11 років і, звичайно, він не зовсім розумів, що нас чекає попереду.

Після тієї розмови на вихідні ми поїхали з дітьми в ліс, до Київського моря. Ми з Рівненщини, з лісової області, і я ще з дитинства звик завжди на вихідні їздити в ліс. Від Рівного в будь-яку сторону двадцять кілометрів — ліс. І я все життя страшенно за ним скучаю, насправді моя єдина мрія — жити в лісі. Була осінь, десь пізній листопад, собака тоді була ще маленька, бігає по траві… Зробили шашлики, наїлися, стомилися, лягли вчотирьох на спину і дивимося на сосни. І як зараз пам’ятаю — вони ніби пливуть по небу, я дивлюсь і раптом приходить думка, що це прощання, що насправді це востаннє я їх бачу перед тюрмою. Так і сталося.