Розділ «Бокси»

В суд тебе вивозять з самого ранку. Прокидатися треба десь о п’ятій. Тому я ще звечора мив голову, готував свою торбочку — записи, книжки, усе таке, а зранку тільки голився. При цьому бажано не прокидатися і дійти до автозаку на автопілоті, щоб ще трошки поспати. Бо потім починається справжнє пекло.

Вже о шостій тебе привозять в суд, але не в саме приміщення, а в бокси. Це під будівлею суду, в підвалі стоять такі залізні шафи з ґратами. Як в розплідниках для собак. Розміри приблизно такі ж: встати не можна, бо дуже низько, ноги впираються в ґрати, а сидиш ти на вузенькій залізній лавочці сантиметрів двадцять. І так з шостої до десятої. А в мене після голодування все болить, м’язи не слухаються, ломота по всьому тілу, хребет, було таке відчуття, ніби просто розсипаєшся. І це при тому, що хлопці-міліціонери мене жаліли й відвозили до СІЗО одразу після суду. Бо дехто або сидів з шести ранку до шести вечора, чекаючи суду, або після суду чекав, коли набереться повний автозак. А потім ще можна години чотири стояти в черзі на розвантаження в СІЗО. А уявіть собі — зима, ніч, залізний автозак — страшенно холодно… Народ їде із суду, на всяк випадок із пластиковими пляшечками, бо туалету в автозаку, звісно ж, немає.

В автозаку у мене був свій одиночний «стакан». Що це? Ось ти заходиш у машину, на початку салону «сідушка», де сидить конвой, а далі по боках два одиночних «стакани» з дверцятами, далі — два «двійники», і в кінці — широкий такий простір, куди упаковується по п’ятеро-десятеро, скільки влізе людей. І, як правило, їх заганяли першими, а мене останнім, і я сідав у одиночному стакані. Це по-перше, комфортніше, а по-друге, безпечніше. Бо возять же всіх разом — зеків, ментів, червоні, чорні «хати». І шансів заразитися туберкульозом чи ще чимось у стакані було набагато менше.

В машині холодно, темно, бачили один одного погано, світло тільки там десь у кінці, щоб не було мордобою. Ти заходиш у машину, а всі ж із кутка: «Доброе утро, Юрий Витальевич». «Які новини?». І починали: свіженький анекдот, новини, багато хто консультувався з юридичних питань. Юридично консультувались увесь час. Коли ми вперше звернулися до Європейського суду з прав людини, мене тут же «простукали» і попросили передати зразок позову. Я попросив Ірину зробити копії, і ми їх розкинули по всій тюрмі. Як розкинули? Я ж не вмію коней водити, тому просто брав з собою копії на прогулянку і залишав у дворику, або брав у суд і залишав на боксах. І вони почали гуляти по всій тюрмі. Потім ми навіть зв’язувались із Українською Гельсінкською спілкою, яка погодилася надати допомогу при написанні вже конкретних заяв до Європейського суду. Я почав залишати у двориках номери телефонів адвокатів з Гельсінської групи, зеки передавали телефони рідним, і за певний час було налагоджено досить масове оформлення вже конкретних позовів.