Розділ «Протасов»

В таборі я побачив і Протасова, одного із засуджених за вбивство Гонгадзе. Він був переведений уже на поселення, але ми перетнулися в коридорах. Мовчки. Зустрів лише його ножовий погляд і потім цілий день згадував нашу першу з ним зустріч.

Першого ж дня, коли 2005 року Геннадій Москаль був призначений моїм заступником, ми домовились, що пріоритетним завданням стане справа Георгія Гонгадзе. Справа на той момент знаходилась у прокуратурі, але ми всі розуміли, що Гонгадзе вбили міліціонери, а отже, всі причетні до вбивства теж ховаються тут, у міністерстві, або вийшли з нього. Москаль пішов своїм шляхом, а паралельно ми залучили до цього департамент внутрішньої безпеки. Єдине, про що знала вся міліція, що вбивці були з ДОС — департаменту оперативної служби.

Єдина людина, яку я знав, прийшовши в міліцію, був генерал Савченко. Ми з ним познайомились ще під час «України без Кучми», він тоді працював керівником громадської безпеки. Ми часто говорили про політику біля холодних наметів тієї першої спроби революції. Тепер я став міністром, наш департамент внутрішньої безпеки доніс, що кум Савченка — Олексій Пилипко працював після втечі Пукача виконувачем обов’язків голови ДОС. Йому фактично пощастило, бо саме в день убивства Гонгадзе він перебував у Німеччині, інакше, скоріше за все, був би вплутаний у цю ситуацію. Я викликав Савченка і Пилипка, і ми домовились, що вони передадуть до департаменту сигнал, що далі приховувати вбивць неможливо, і треба або видати їх, або хай приходять з повинною. Пилипку я одразу сказав: вибач, але ти точно не зможеш далі залишатись начальником цього підрозділу, бо в департаменті буде проведена повна чистка кадрів. Але якщо цей сигнал дійде і ми знайдемо винних, я обіцяю, що ти залишишся в системі МВС.

За кілька днів внутрішня безпека доповіла, що виявила людей, які кажуть про можливість здачі. Паралельно такий самий сигнал приніс Москаль. Фактично вбивці почали сваритися між собою: чи є сенс здаватися, чи можна вірити, і так далі. На цьому етапі ми вже не стали чекати їхніх кроків, почали діяти самі. Спочатку до мене завели Пукачевого водія, який найменш винний — був за кермом автомобіля. Як зараз пам’ятаю — білий як стіна. Його декілька років переховували на конспіративній квартирі без права виходити на вулицю. Він зайшов до мене в кабінет, ми були наодинці, і я йому спокійно сказав, що ми все знаємо, але нам потрібні інші співучасники. Він взяв олівця і прямо на якійсь папці з дорученнями написав два прізвища.

Ми його відпустили, а через два дні вони прийшли всі втрьох. В кабінеті були я і Москаль. І тоді я вперше зрозумів, що їхнім лідером був Протасов. Він був налаштований найбільш вороже. Тим не менш вони всі підтвердили свою причетність, хоча, звісно, сказали, що вбивали не вони, намагалися списати все на Пукача. Тим часом в приймальні вже сидів керівник слідчої групи Генпрокуратури Щоткін. Я відкрив двері, і просто з рук в руки передав перевертнів прокурорським представникам.

А згодом ми знайшли й машину, в якій вбили Гонгадзе. Олексій Пукач передав її в підрозділ свого кума в Тернопільській області. І остаточною крапкою було виявлення в тій машині залишків крові Георгія. Далі тільки залишалось питання про пошук Пукача. Мені зараз і самому цікаво, чому він так довго переховувався, чи правда, що був за кордоном, чи він усе ж таки був тут, хто йому допомагав… Я не знаю цього нічого. Знаю тільки, що Пукача вирахували по дзвінках. Карний розшук МВС дійшов до локалізації району, а СБУшники вже стиснули до села, і зрештою затримали генерала-вбивцю.