Розділ «Різдво»

Коли мене саджали, я в суді сказав: «Отепер згадаєте «холодне літо 53-го», коли банда прийшла в село і першим порішила дільничного. А потім вже й всьому селу був гаплик». Я собі так уявляв алгоритм Партії регіонів. І зрештою, так воно і відбулося.

Пам’ятаю, що на Святвечір так защеміло, згадав стару бандерівську різдвяну колядку.

Сумний Святий Вечір в 46-м році,

По всій нашій Україні плач на кожнім кроці.

Сіли вечеряти, а діти питають:

— Мамо, мамо, де наш тато? Чом не вечеряють?

Тато на чужині за синами плаче,

Мав він їх як трьох соколів, більше не побачить.

Один син в Сибіру, другий у Берліні,

Третій пішов у бандери, служить Україні!

Сумно було від думки, що родина десь там без мене святкує. Взагалі, в тюрмі я багато думав над темою УПА. Найповніше описав це в листі Д. Яневському.

Знову пишу після довгої перерви, в яку вклалося безліч різноманітних, ніби й непов’язаних між собою подій, котрі тим часом складають напружену джазову мелодію життя. Були й мінорні ноти чергових судових фарсів, і мажорні звуки вітань із днем народження від дуже відомих і — що не менш приємно — багатьох досі незнайомих людей.

Сумішшю сумного і смішного стала госпіталізація. Не знаю, як описати почуття, коли тобі пропонують вже завтра хірургічне втручання, а після прохання одноденної відстрочки для консультації із фахівцем вручають рішення про негайний етап назад у табір. Здається, в десятку поцілив захоплений із собою в лікарню том Шопенгауера: «Хто очікує, що на світі чорти подорожують із рогами, а дурні — із брязкальцями, той завжди буде їх легкою здобиччю або іграшкою».

Коротше кажучи, весь цей час від листування відволікала ціла купа великих і малих підлостей, збалансована гарними новинами політичного життя та цікавими книжками.

Однією із них стала давноочікувана твоя «Жертва УПА, або Місія Романа Шухевича», авторський екземпляр якої до мене нарешті надійшов. Книжка вийшла направду гарна. Найцінніше в ній — твій фірмовий стиль протиставляння фактів вкоріненій міфотворчості. Та й що важать тії міфи проти наведеної тобою пекельної арифметики ополовинення українського народу за перших 50 років XX століття?!

Думаю, що саме ці факти винищення близько 20 мільйонів людей мають бути вдруковані жирним шрифтом в усі шкільні підручники української історії. Лише з цього істинного кута зору стане зрозумілою причинність і героїзм петлюрівців, махновців та бандерівців, карикатурами яких так полюбляють труїти і розділяти українське суспільство трубадури ненаситного «Русского Міра».

Хотілося б, щоб твоя книжка широко читалася. Пропускаючи через серце і мозок страхітливі цифри мільйонних жертв світових воєн, голодоморів, репресій і депортацій, співвітчизникам має стати непохитно ясно, що можна по-різному ставитися персонально до Петлюри, Махна, Бандери та інших легендарних провідників. Але неможливо не визнати, що сотні тисяч простих українців під їхнім керівництвом ціною власного життя боронили священне право бути Людиною, а не рабом.

В цьому контексті я би хотів не погодитися з одним твоїм висновком про те, що жертва УПА зводилася до вибору фактично приреченим населенням Західної України форми своєї смерті. Я не думаю, що 200 тисяч загиблих бійців УПА рухали (як ти пишеш) контури безпеки і самоідентифікації, в яких може розвиватися людська спільнота з точки зору соціальної та біологічної.

Саме постать командувача УПА Романа Шухевича, який мав усі можливості емігрувати і лишатися українцем десь у вільному світі, але не кинув свою армію, своїх людей і обрав смерть у бою, показує, що не все зводиться до цих контурів безпеки та ідентичності. Адже і бійці, і командири повстанських загонів теоретично мали інший вихід, вторований кочубеями, тичинами, галонами та іншими, аж до сьогоднішніх діячів, які комфортно почуваються у вишиванках і безпечно мимрять все те, що велить правляча банда.