Розділ «Янукович»

— Ну вы, а кто еще.

— Не зовсім, — кажу, — на чолі демонстрації будуть два величезні транспаранти. На одном буде написано «Рінат — наш президент», а на другому — «Янукович — наш президент». І якщо я правильно розумію, попереду все це буде знімати телеканал «Інтер».

— А это вам зачем?

— Ну, щоб Київ нормально реагував на причини того, чому б’ють вітрини в Донецьку.

Він задумався, каже: ні це неправильно, давайте, поговоримо по-чоловічому. Добре, — кажу, — давайте. Це не ваша війна. А наша з Кучмою. Тому ви не робите провокацій, а ми проходимо з транспарантами, і якщо все буде нормально, то їх не розгортаємо. Ми обговорили всі деталі, він погодився.

На другий день в нас пройшла нормальна демонстрація з плакатами «Кучму геть!» Правда, перед акцією нас добряче «потренував» Віктор Медведчук. О п’ятій ранку нас всіх почали в’язати і попереджати про кримінальну відповідальність. Але то вже інша історія.

2

Друга особиста історія, пов’язана з Віктором Януковичем, сталася вже у Верховній Раді. Соціалістична партія тоді дуже активно просувала ідею про скасування мажоритарних округів і проведення виборів за партійними списками. Ми вважали, що це суттєво ослабить адміністративний ресурс. Тоді це було загальнодемократичним гаслом: цього хотіла і «Наша Україна», і «Батьківщина», і ми. Саме тоді на мене вийшов Андрій Клюєв і запропонував таку схему: Партія регіонів дає голоси за партійні списки, а соціалісти голосують за програму дій уряду Віктора Януковича. Я прийшов з цією пропозицією до Олександра Мороза. Ми її обговорили з фракцією і вирішили, що це для нас прийнятно і не суперечить програмі партії. Потім уже втрьох — я, Мороз і Клюєв — узгодили всі моменти, потисли руки і пішли на голосування.

Першою на голосування ставлять програму уряду. Ми голосуємо «за», і, звичайно, наші союзники з «Нашої України» і «Батьківщини» нас не підтримують — в залі починається свист, і мене як прес-секретаря фракції відправляють у кулуари давати коментарі пресі. Й от я стою перед натовпом журналістів, пояснюю, що це обмін, який відповідає нашій програмі, що ми голосували відкрито і свідомо. І тут чую в залі знову шум, я думаю, що нарешті прийняли закон про партійні списки, і кажу, що взагалі-то наші союзники мали б бути вдячні, що ми взяли на себе такий тягар і виконали обіцянку, яку давали виборцям «Наша Україна» і «Батьківщина». У цей час із залу вибігають депутати, сміються, тикають у мій бік пальцями…

Виявилось, що нас класично, по-донецьки кинули. Тобто, розраховуючи на стратегічну перемогу, ми дали йому, Віктору Януковичу, піврічну недоторканність, а він взамін не дотримав свого слова. А я тоді був молодий, і гальм було ще менше. Тож вийшов на трибуну Верховної Ради, розповів про цю домовленість, і в кінці, звертаючись до «регіоналів», сказав: «Ми думали, що ваш керівник пахан, а він у вас просто шістка». Й пішов додому.

Одразу після виступу мені почали дзвонити. Довго і багато. Я трубку не брав, бо, чесно кажучи, почувався у повному лайні. Наступного дня ловить мене десь Едуард Прутнік і каже: «Ну ты вообще понимаешь, что ты сказал? Ты вообще понимаешь, какой вызов ты бросил Виктору Федоровичу?» А я вже й забув, питаю: «Що ти маєш на увазі?» «Ну, никому не дано называть его шестеркой. За такие вещи придётся отвечать». Я щось психонув, послав його подалі — та й на тому все. А ще через пару днів у Кабміні розглядали мій законопроект про телекомунікації, і мене запросили як автора законопроекту. І в коридорі знов підходить Прутнік і каже, що мене хоче бачити Віктор Федорович. Кажу: «Хай іде лісом, я з кидалами не розмовлятиму». «Ну, я тебя очень прошу, сделай мне приятное. Вот все-таки, мы в одной стране, нужно разговаривать». Ну ок. Піднімаюсь до кабінету прем’єра, заходжу до Януковича в кабінет і тільки зачиняю за собою двері, а він з порога каже:

— Ты понимаешь, что ты свои слова должен смыть кровью?

— Це що — «стрєлка»?

У відповідь — оскал зека:

— А ты знаешь, что такое «стрєлка»?! Да такие, как ты, у нас в зоне сопли из мертвецов сосали!

Ми перейшли на високі тони, слів ніхто не підбирав.

А на столі стоїть графин, і в якийсь момент я не витримав, кинув його об стінку, поруч з Януковичем. Тут же вбігла охорона, але Янукович їх зупинив і попросив вийти, сказавши, що ми самі розберемось. Ми ще довго говорили, і порішили на тому, що він принесе вибачення особисто Олександру Морозу, а я, відповідно, прокоментую, що мав на увазі не персонали, а загальну ситуацію.

Але навіть у цій ситуації він повівся не по-паханськи. Він при мені подзвонив Морозу, та замість вибачень сказав щось на кшталт «ми один одного не так зрозуміли, так сталося…» Та прямого вибачення за зраду своєму чоловічому слову, яким так гордяться донецькі, не відбулося. Ну й, відповідно, я потім в пресі віджартувався, що «шістка» має різні значення й кожен сприймає це слово, виходячи із виховання та власного життєвого досвіду. Катали думають про карти, а двічі несудимі політики — про тюремну ієрархію.

3

А втретє ми перетнулися вже 2006 року, коли я увійшов до уряду Віктора Януковича. Йти чи не йти в його Кабмін — для мене було моральним вибором. З одного боку, я розумів, що будуть говорити люди і як це сприйме суспільство: Луценко працює на Януковича. З іншого — це дозволяло утримати баланс у правоохоронній системі поміж різними політичними групами. Фактично ми подовжували ту патову ситуацію, в якій працювали з першого дня президентства Віктора Ющенка. Тобто «помаранчеві» не могли ефективно боротися зі злочинністю, бо прокуратура була в руках «регіоналів».