Розділ «Тюрма»

Це вже зараз я можу сказати, що загалом до мене всюди було ставлення як до міністра внутрішніх справ, котрого посадили за політику. Причому скрізь, за винятком двох-трьох людей, котрі задля власного самоствердження чи кар’єри намагалися продемонструвати ставлення до мене як до зека. Всі решта ставились дуже рівно, позитивно, з розумінням, багато навіть відверто підтримували. Я був для них військовополоненим Януковича.

Але тоді я цього всього не знав. Я їхав у тюрму, де сидить п’ять тисяч зеків. Мене посадили в машину, знову — «Альфа», автомати, сирени. Я так міністром не їздив! Приїхали, і пам’ятаю, що при в’їзді у ворота — а там величезні ворота — може, метрів п’ять заввишки — мене охопило відчуття, що настав час, коли, окрім юридичного захисту, треба починати думати про суто фізичну безпеку. Опускаються одні ворота, піднімаються інші, заїжджаємо у так званий шлюз, іще одні ворота — і все. Відчуття, що тебе просто відрізали від усього світу. Стоять хлопці з конвою, йде перекличка: «Готов. — Готов. — Готов. — Подавай. — Подавай. — Подавай». Тебе виводять на рампу, туди ж виходить персонал СІЗО, зустрічає арештованого і передає його вже у внутрішній шлюз. Виходжу, там дерев’яний настил, під ним хлюпає грязюка, скрізь ґрати, а за ґратами стоять чотири чоловіки — керівництво тюрми, черговий і якась людина з камерою, що все це знімає.

А далі починається процедура. Вони питають: «Прізвище?». Ну, я дивлюсь йому в очі і мовчу собі. Той повторює: «Юрій Віталійович, ваше прізвище». Я розсміявся, й кажу: «Ну як ви не знаєте, хто я такий, то на холеру мене приймаєте?! Відпускайте — я пішов додому». А він далі продовжує: «По якій статті затримані?». Кажу: я тільки знаю, що затриманий незаконно, а по якій статті, мені невідомо. А він злиться: «Ви повинні відповісти». Я кажу: «Слухай, я нікому нічого не повинен. Якщо ви хочете ламати комедію, давайте без мене. Або приймайте, або відпускайте — я піду додому, мене діти давно не бачили». Вони щось порадились і завели у будівлю на санітарний огляд.

Лікар офіційно дає тобі анкету, де ти пишеш, якими хворобами хворів, і підписуєшся, що тобі повідомили про можливість надання лікування в разі захворювання туберкульозом, гепатитом і СНІДом. А нижче додатково вказується, що в разі потреби мені нададуть засоби гігієни проти СНІДу, себто презервативи, коротше кажучи. Я не витримав, розсміявся, кажу: «Слухайте, а у вас тут повний сервіс!».

Закінчую з паперами, у кімнаті залишається перший заступник начальника тюрми й починає щось роз’яснювати. Я перебив, кажу: не мороч мені голову, кажи, де я буду сидіти?! (Пізніше він мені розповідав, що «в той день було відчутно, що ти хвилюєшся».) Ну він і каже, що я буду сидіти в спецпості, і не в одиночці, а в камері для чотирьох, з колишніми працівниками правоохоронних органів.

Ну, зрозуміло. Значить, не у «чорну хату», вже легше. «Чорні хати» — це там, де утримують кримінальників. А беесників, тобто колишніх службовців, утримують у «червоних хатах». Це колишні судді, міліція, прокуратура тощо. До цього ж контингенту додають також працівників рибінспекції і хлопців, які коли-небудь служили у внутрішніх військах. Тобто він може бути чистим нальотчиком або вбивцею, але якщо служив у внутрішніх військах — значить, йому дорога в «червону хату».

Ось він мені це сказав, а потім спокійно і так довірливо додає: «Я особисто можу гарантувати, що ми зробимо все для вашої фізичної безпеки». Я здивувався його тону, але, звісно ж, не повірив ні на мить. Але він виймає фотографію, де я нагороджую його батька в МВС. І розповів, що зранку батько сказав йому: «До тебе везуть нашого міністра, дивись, щоб з нього волосина не впала». Я був у шоку. Він попросив автограф. А що може написати міністр в тюрмі своєму колишньому офіцеру карного розшуку? «Дякую за службу».

Потім до цієї дивної ситуації звик — автографи не раз давав і конвою, і їхнім батькам.

Лук’янівське СІЗО збудоване у формі букви «Е». До речі, це цікава історія. За легендою, клопотання про будівництво тюрми в граді Києві підписала Катерина 1861 року. На це виділили гроші, їх, звісно ж, вкрали, а для звітності «побудували» земляну тюрму: вирили яму, накрили ґратами, і там сиділи люди. Після чергової зливи людей на смерть залило, пішла скарга. Але на той момент була вже не Катерина, а Олександр. Казнокрадів як могли покарали, а на місці земляної тюрми побудували велике приміщення у формі букви «Е» На честь засновниці казенного дому. Це і є основний корпус, який в народі називають «Катька». Нижня планка літери «Е» — це був блок смертників, потім він став спецпостом ПЖ, для пожиттєвих.

В спецпості цілодобове відеоспостереження — і всього коридору, і кожної камери окремо. На дверях по сім замків — шість звичайних, один — електричний. І навіть якщо охоронець, так званий «продольний» захоче відкрити камеру, то не зможе, бо той електричний замок вимикається із чергової кімнати всього СІЗО. Тож змовитися про втечу в стилі Шоушенка не вдасться. В цей блок для колишніх розстрільних справ я і потрапив.

Перше, що вразило в корпусі, це запах! Я не знаю, як це передати. Суміш оселедців, жиру, калу, мочі… Ну, важко сказати, просто зносить з ніг. За півтора року, що там був, до цього смороду я так і не звик.

Що іще одразу кидається в очі — це бруд. Тобто підлога, зрозуміло, помита, але в кутках налипла така вікова грязюка, якесь павутиння, жир. Потім вже з’ясувалося, що в тюрмі взагалі заборонені будь-які миючі засоби для сантехніки та засоби проти тарганів. Маразм.

В камеру відвели, оточили коробочкою чоловік шість-вісім. Іронічно вийшло: на волі я жив на Старонаводницькій, 13, квартира 158. А тут — вул. Лук’янівська, 13, «квартира», тобто камера № 157. Потім стало відомо, що в сусідній 158-й сидить той, кого звинувачують у вбивстві двох міліціонерів.