Розділ «Вирок»

Суддя Вовк був призначений мені не просто так. На ньому висіли дві кримінальні справи, пов’язані з розкраданням земель. Логіка влади проста: саджай Луценка або сядеш сам».

У день вироку у мене було враження, що Вовк хотів слухати і дуже уважно стежив за аргументами. А я собі думав: він же бачить, що з майже сотні допитаних версію слідства підтверджує лише один свідок, що в мене є алібі, проти якого прокуратура не має ніяких аргументів. Якщо він це все бачить, він не зможе засудити. Ні, звичайно, я розумів, що це за суд! Я розумів, що мене не можуть випустити. Це я усвідомлював чітко. Але надія була на те, що вони самі не зацікавлені засудити у такому процесі — все ж розвалилося. Я не очікував виправдання, але був чомусь впевнений, що справу передадуть на дорозслідування. У це дуже вірив мій адвокат Ігор Фомін. Він — справжній правник, попри десятки років практики, свято вірив у право, в значимість сторін суду. Але в ході цього процесу без права захисту він дуже переживав, а під кінець суду став закінченим революціонером, який, як і я, вірить лише у повне перезавантаження і законів, і персоналу для українських судів.

Під час оголошення вироку я залишився один на один із собою. Фізично я тримався за Ірину, але насправді я був у тиші на самоті з собою. Це була внутрішня м’ясорубка. Я не усвідомлював, скільки мені дали років, де я буду сидіти. Для мене найсильнішим ударом було те, що суд визнав мене злочинцем. Виявляється, психологічно це дуже важко усвідомити.

Наступні два дні нічого не писав і не читав, бо, не приховуватиму, в думках кипіла велика образа. Звичайно, це була травма, бо ти вже сидиш, не як підозрюваний чи обвинувачений — ти вже сидиш як засуджений, і переходити у зовсім іншу категорію. Ти стаєш повноцінним зеком. Я думаю, це потрясіння для кожної людини, а для політика — це морально вбивча ситуація. Фактично перед тобою постає питання: чи ти ще можеш залишатися в статусі політика, чи це квиток в один кінець? І тут дуже важливо було побачити реакцію оточення.

Бо внутрішньо, сам із собою, я ні на секунду не сумнівався у своїй правоті. Відчуття того, що я був злочинцем, не виникало ніколи. Так, я робив помилки, але це були помилки політика, а не злочинця. І в них точно не було корисливого мотиву. Тож мені було дуже важливо, як після вироку зміняться люди. Доти вони спілкувалися, підтримували Луценка, якого несправедливо у чомусь звинувачують. А тепер було важливо, як вони будуть спілкуватися з Луценком, якого суд залишив поза межею закону?

І за ці два дні я пройшов різні стадії — від образи, замкнутості, злості — до повного спокою. Врешті я побачив, що нічого не змінилося. Спочатку це відчув у камері, пізніш, коли мене підбадьорював і підтримував персонал тюрми, а потім вже пішли коментарі з преси та Інтернету. Я зрозумів, що всі оцінили ситуацію адекватно. Стало легше.