Розділ «Не пустили Ірину»

В таборі були різні люди. Був один начальничок, який дуже хотів самоствердитися і довести, що він особисто сам вирішує, що можна Луценкові, а що ні. Спочатку він намагався грати зі мною в гарного та злого. Викликав мене і тихо так, як вони вміють, питає: «От, може, у вас є якась інформація про поведінку в загоні…». Я говорю: «Слухай, ти що мене вербуєш? Ти зовсім дурник, чи прикидаєшся? Якщо ти думаєш, ніби я з тобою буду обговорювати поведінку своїх сусідів, тоді ти просто дебіл». Він розізлився, каже: «Ви мене повинні називати на «ви»! Кажу: «Слухай, я нікому нічого не повинен. Якщо тебе не влаштовує — можеш мене випустити». А в нього завдання було щодня зі мною проводити такі бесіди. І якось я йому кажу: «Слухай, в нас з тобою є два шляхи: хочеш, я буду тобі розповідати анекдоти, а хочеш — посилати на хер. Більше в мене нічого немає. Можеш обрати сам».

Його це порвало, він почав кричати, що напише на мене рапорт, випише догану за матюки і я не вийду по УДЗ. Я його вислухав, потім спокійно йому пояснив, що він помилився адресою. «Розумієш, — кажу, — справа в тому, мене випустять не за відсутністю чи наявністю доган. І навіть не за строком. Мене або випустить Янукович, або не випустить. Тому всі ваші догани мені по барабану. Якщо тобі треба зі мною розмовляти, значить доведеться іноді чути мене. Не хочеш, пиши рапорт і відпускай». І от в нас так повторювалося багато разів. То приходив, питав, що там, в «Батьківщині», то настрої прощупував. І щоразу в нас усе завершувалось однаково: «Послухай, що тобі: анекдот чи нахер?». Він слухав анекдот і йшов геть.

І як я розумію, він вирішив відігратись на Ірині. Вона саме стала депутатом і прийшла на зустріч. Він її запустив у кімнату для переговорів, сказав, щоб почекала, а сам вийшов, закрив за нею двері на ключ і вимкнув світло. Ну, а мені сказали про те, що вона прийшла десь через годину. І значить, мене шманають, а я чую в коридорі стоїть гуркіт! Кажу: «Що це у вас тут відбувається?» — «Та нічого-нічого-нічого». І всі ніби розчинилися. Я вже почув Ірин голос, теж включився, почав стукати чим тільки можна. Врешті-решт мене заводять до неї, залишають і зачиняють двері. Кажу: «Іра, що сталося?». Вона каже: «Ні-ні-ні, почекай, я так цього не залишу». І продовжує стукати далі.

Приходить це чмо, а вона йому каже: «Ти чого мене закрив?» — «Хто закрив? Я закрив? Ні, я не закривав! От двері відкриваються, все нормально…. — і він демонстративно дістає ключ, відчиняє двері і каже: — А двері й не зачиняються, і нема ніяких до них ключів». Словом, знущається. Але треба знати Ірину. Вона обережно так підходить до нього, а потім різко висмикує ключі і кидає їх собі за комір. «Ну, — каже, — як нема, то нема!». Він офігів! Каже: «Ану віддавайте ключі!». А вона йому — вже ж досвідчена: «Тільки спробуй мене чіпати! Там — я захисник, а тут — я народний депутат. Він до мене — вплиньте на неї. Кажу: «А що їй сказати? Кімната не була закрита, ключів не було. В чому проблема? Ти ж сам усе підтвердив. Але якщо хочеш пораду, просто скажи: вибачте, будь ласка, Ірино Степанівно, я — дурак, і тобі все віддадуть». Він вибіг. Потім ще кілька разів повертався, намагався погрожувати. А я йому кажу: «Ну слухай, вибачся! Це ж неважко, навіть я вибачався, коли був міністром — нічого страшного в цьому немає». Закінчилось усе дуже смішно. Він поїхав і поскаржився у Чернігів начальнику зони. Приїжджає той, переляканий. «Юрію Віталійовичу, я ледве дійшов до цієї посади. Нащо мені ці проблеми. Скажіть Ірині Степанівні, будь ласка, хай віддасть ключі від тюрми, бо ми не можемо її закрити».

Ми з Ірою довго сперечались, вона не хотіла ніяк повертати, поки той сам не вибачиться, але врешті-решт я її вмовив і вона витягла і віддала ключі. Зекам же треба спати під замком.