Розділ «Розстрільна кімната»

Десь у перший місяць в тюрмі мені передали книжку Тімоті Снайдера «Червоний князь» про Василя Вишиваного-Габсбурга, який помер в одній із камер Лук’янівського СІЗО від туберкульозу. Я почав цим цікавитись, і виявилось, що Василь Вишиваний помер у тій самій камері, де сиділи Дмитро Донцов, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, холодноярські отамани… Ще пізніше дізнався, що я сиджу в тому ж блоці.

Про розстріли я багато читав ще в юності, потім у міліції, коли з’явився доступ до архівів. Я попросив і мені принесли течки про Голодомор, в яких документально було зафіксовано і людоїдство, і розстріли, була папка «Німці» — про виселення етнічних німців, «Поляки», «Бандити УПА». І були такі папочки з розстрільними списками — по триста людей з червоними пташечками — це тих, чиї прізвища називались при розстрілі. Тобто зачитують список, оголошують вищу міру соціалістичної справедливості, і після того, як повели в камеру для розстрілу, ставлять червону пташечку, щоб не пропустити нікого. А внизу написано: «приговор приведен в исполнение с четырех до восьми». Чому о четвертій? Бо все було по науці: Академія наук визначила, що четверта година ранку — це час найбільшої демобілізації людського організму. До речі, і війна почалася о четвертій годині саме з цієї причини. Не виключено, що й німці базували свою діяльність саме на радянських розробках. Це ж не секрет, що дві системи — сталінська та гітлерівська — активно обмінювались розробками, секрети НКВС переходили до гестапо, і навпаки.

Під деякими розстрільними списками стояв припис: «прошу поощрить личный состав за отсутствие перерасхода боезарядов». Справа в тому, що тоді була норма: одинадцять куль на десять чоловік. Якщо нема перевитрат, людей нагороджували. Та виникала інша проблема. Коли людину розстрілюють, з неї виливається порядку двох літрів крові. А тепер уяви, що їх розстрілювали по триста-чотириста людей за три-чотири години. Кров накопичувалась і стояла по коліно, бо це ж не вода — у зливи вона не витече так швидко, згортається.

А засуджених перед тим як відвантажувати з машини, зазвичай глушили дерев’яними кийками по голові. Потім перед розстрілом їх приводили до тями, зачитували вирок і вели в камеру. І коли людина ступала у наповнене кров’ю приміщення і робила декілька кроків у крові, вона, звісно, пручалась. Тоді офіційно було поставлено завдання зробити так, щоб із убитих не виливалося стільки крові. Знайшли відповідь: стріляти треба не в потилицю, а в точку переходу хребта у череп. Тоді крові виливається вдвічі менше. «Винахідники» отримали за це Сталінську премію!

Звісно, коли я дізнався, що розстрільна камера десь поруч, я попросився її подивитись. Взагалі вона зараз законсервована: її не використовують, і вона закрита для візитів. Тому проситись довелося довго, та врешті-решт для мене зробили виняток. І я туди зайшов. Вона знаходилась під нами, у підвалі. На перший погляд кімната як кімната: бетонна підлога, порівняно чисті стіни… Єдине, що підлога така масна, ніби вкрита плівкою. Ти відчуваєш усі ці жахіття шкірою. І психологічно, коли ти все про цю камеру знаєш, знаходитись у ній дуже тяжко. Враження були сильними і залишились надовго.

Подивився цю кімнату, постояв трошки і мене повели назад у мою камеру. А всі пересування ув’язнених між корпусами йдуть під землею — там для цього велика розгалужена система комунікацій. Зеків у різні напрямки ведуть різними коридорами, щоб не зустрічалися.

Так от, ведуть мене підвалами, виходимо ми на цю площу, а назустріч йде людина на милицях. Розминулися ми, і вже тільки метрів за п’ять я усвідомив, що це колишній в.о. міністра оборони Валерій Іващенко! В уряді Тимошенко на засіданнях ми завжди сиділи поруч. І я його не впізнав! Можливо, був у думках про цю розстрільну. Хоча він дійсно фізично був виснажений, змінився сильно. До речі, дуже сильний мужик. Все життя був начальником Генштабу, завжди осторонь від політики. Офіцер, далекий від корупції та грошей. Просто потрапив під помсту за те, що звільнив не того заступника-казнокрада. Той його замовив. А регіонали вирішили зробити його першим боєзарядом проти Юлі, хоча нічого їм на неї і не дав. Я повернувся, наздогнав його, відштовхнув конвоїра, обійняв як старого друга. Перекинулися парою слів і розійшлися.

І от я повернувся до себе в камеру, ліг, заплющив очі. А в голові усі ці підвали і картинки з цієї розстрільної кімнати… Це був поворотний день в тюрмі. Він дуже багато змінив у мені й продовжує змінювати мене по сьогодні. По-перше, мене це дуже зміцнило. Коли розумієш, через що проходили покоління тих, хто сидів у тих самих «хатах», зламати тебе неможливо, ти вже просто не маєш права прогнутися.

Та головне було не це. Я взагалі мислю картинками, тож лежу і просто уявляю собі: оця розстрільна кімната, ці коридори, ця підлога, ріки пролитої крові… І ти розумієш, навіть якщо знести Лук’янівську в’язницю, як Бастилію, і побудувати тут офіс правосуддя або храм справедливості, воно не встоїть. Завалиться, бо, по-перше, фундамент не той — все на крові, а, по-друге, вся правоохоронна система просякнута кров’ю.

Тому я й не мав жодного шансу реформувати МВС, бо фундамент системи був закладений не мною і не нашим поколінням. Міліція і сьогодні — це НКВС, воно було створено як орган страху. А в ринкових умовах каральна система просто торгує цим страхом. І все, більше жодної різниці. Нічого не змінилося. Не знищивши систему докорінно, можна лише або зменшити цей страх, або збільшити. Я певен, що при мені цього страху було менше, а зараз він зашкалює, але якщо бути чесним — і тоді, і зараз це та сама радянська каральна система.

Лежу і згадую, що й Кабінет Міністрів — це теж частина системи НКВС. (Будинок уряду України був зведений у 1936–1938 роках, і від початку планувався й будувався для розміщення Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) УРСР.) Під будинком уряду така сама система розгалужених підвалів, як і в СІЗО. Мені як міністру було дозволено спускатися вниз на три поверхи, далі не пускали. Це такі самі коридори, чистіші, законсервовані, але система була збудована та сама — для засуджених. Смішно, але на мінус першому поверсі цих катакомб за часів першого прем’єрства Віктора Януковича було влаштовано банкетний зал, де Кабмін збирається на всякі свята — сто днів уряду, День Незалежності або день народження прем’єра. Це така велика красива зала, там висять великі картини. Все цивілізовано і по-сучасному, але це все одно той самий підвал НКВС. Там же розташовані підземні переходи між Кабміном, Верховної Радою, Адміністрацією Президента і колишнім будинком Мінздраву у Маріїнському парку. Вони з’єднані з метро. Цими коридорами може проїхати невелике авто, там килимова доріжка, лампочки світяться, все як треба. В часи Помаранчевої революції ми навіть мали схему цих переходів, і планували через них зайти в будинок Адміністрації Президента, але потім відмовились від цього.

Лежу собі й думаю, що і я ж був у цих коридорах, користувався ними, ходив, але ніколи не замислювався, що ж це насправді. Потім згадую, що насправді і будинок СБУ — це також сталінська контора, і споруда Адміністрації Президента зводилася, м’яко кажучи, для інших цілей — там був розташований Київський військовий округ, де теж розстрілювали людей.

І потім починаєш розуміти, що це у всьому — у законах, у інституціях, у людях — взагалі, у нас немає незалежної України, а є просто перефарбована УРСР. Це було, наче складання пазлів — у якийсь момент у тебе все сходиться, і ти бачиш повну картину. Ти розумієш, що всі ми насправді живемо у радянському бараку, який просто пофарбували у жовто-блакитний колір і пристосували до розмов про те, що тут у нас буде Європа. Але насправді, на цьому фундаменті, на цих засадах це неможливо здійснити. І десь того самого тижня до мене прийшла ідея Третьої української республіки як відповідь на потребу перезавантаження, початку нової України на новому фундаменті.