Розділ «Посилки»

Передачі, посилки — важливий зв’язок із вільним світом. Дуже символічна була посилка від Левка Лук’яненка. Читаю листа і раптом згадую, що Левко Григорович навчав мене, як сидіти у в’язниці, ще 2002 року!

Це було під час «України без Кучми», коли ми вперше захопили Адміністрацію Президента. Увірвались на другий поверх, і нас заблокували в якомусь залі. Уяви собі, сидять в одному приміщенні Олександр Мороз, Петро Симоненко, Юлія Тимошенко, Степан Хмара, Левко Лук’яненко… а надворі 2002 рік! Віктор Медведчук вирішив узяти нас на терпець, мовляв, захочуть їсти або в туалет — самі вийдуть. Пам’ятаю, як тоді ми просили передати Медведчуку, що у нас тут більшість мужчини, якщо сильно захочуть — прямо у вікно. Сидимо годину, дві, три, вже роздали всі інтерв’ю радіо «Свобода» і надворі настає ніч. Ми починаємо співати українські пісні на всю Банкову — аж дзвенить!

Врешті люди позасинали. А біля мене сидить Левко Григорович, і як патріарх цього діла, розповідає свої тюремні історії: «Щоб ви розуміли, оце є житлові локали, де утримуються зеки, а поруч, через стінку, — промка. Тому як ідете звідси туди — там іде шмон».

Я чомусь дуже зацікавився, почав розпитувати: «А що таке промка?». Левко Григорович теж запалився, почав малювати схеми: «Промка — це там, де працюють. Зеків туди водять строєм, отут, перед входом, обшукують з собаками, а тут вони вертаються». Не знаю, навіщо це було мені тоді, але питав, наприклад, як щось пронести. Ну і він каже: «Пронести можна все, але все це треба вміти ховати отак, так і так…». Розповів, як проходять зустрічі, що таке «яма», пояснив, що є «чорні» і «червоні» зони… А для мене ж тоді це все було екзотикою. Та проходить десять років, і я потрапляю в ті ж самі умови! Чесно кажучи, жодного разу про ту ніч не згадував, аж поки — раз! — приходить посилка від Левка Григоровича. І в листі він пише:

«Як старий зек, знаю, що коли відправити на адресу СІЗО і не вказати домашню адресу, то назад не повернуть. Тому все, що я тобі відіслав, — усе і передадуть». Прислав свої книжки, папір, олівці і дуже пронизливий лист. Потім я його не знайшов, але в голові залишились рядки: Юро, я впевнений, що ти політичний в’язень, але ти стоїш не сам — за тобою ланцюг історій тих, хто вже проходив через тюрму і перемагав.

І там я собі дав слово, що як вийду, зустріну — обов’язково його поцілую. Виконав.

Була ще одна унікальна і дуже тепла закордонна посилка. Викликає мене якось заступник начальника і каже: «У нас є для вас посилка, але ми вам її не дамо». Ну, чисте «Простоквашино»! Кажу: «Що таке?» — «Вона з Канади». Кажуть: ви маєте розкрити її при нас. І простягають таку велику пласку металеву коробку з-під печива. Відкриваю, а там штук сорок олівців і альманах по Канаді! Потім виявилось, вони прочитали інтерв’ю Олеся Донія, де він сказав, що мені не дають ані паперу, ні ручки, щоб писати, і вирішили таким чином мене підтримати. Звісно, персонал весь шокований. А я половину олівців і ручок узяв собі, іншу роздав персоналу Лук’янівської в’язниці. Американська ручка — нехай бачать. До речі, довго ще ними писав листи. А заморським прихильникам подякував. Я зараз трохи іронізую, а в той момент це була велика підтримка: ти відчуваєш, що не сам, у тебе є сім’я, друзі, що про тебе згадують люди, яких ти зовсім не знаєш, та ще й за кордоном. Повір, там це має колосальне значення.