Розділ «Мустафа Найєм Замість післямови»

Замість післямови

Це була новорічна ніч, грудень 2012-го. Посеред ночі задзвонив телефон, голос сухий і суворий.

— Доброго вечора! Це громадянин Найєм?

— Так, — відповідаю, — це я.

— Це вас із зони турбують.

— Що?

— Це з зони вас турбують!

— Не зрозумів, з якої зони?!

Я трохи ошалів. Це було цілком у дусі часу. Але дзвінка на мобільний з колонії я не чекав. Втім, чую, з того боку хтось явно не стримується і от-от пирсне зі сміху…

— Мустафа, це я, Юрій Віталійович.

— Та ладно!

— Ну, ось так от, — через слухавку чутно, що весь час посміхається. — Подзвонив ось, щоб привітати з Новим роком…

Він говорив швидко, весь час жартував. Я навіть не встиг поставити бодай одне запитання для стрічки новин. Розмова обірвалась так само несподівано, сухим «Ну все, давай, тримайся!»

Я потім ще довго думав, як воно — зустрічати Новий рік в тюрмі, коли ще зовсім недавно ти сам відправляв людей у ті самі камери.

Це було дуже тепло, але й дивно. Ми з Юрієм Луценком ніколи не були настільки близькі, щоб він вітав мене з Новим роком. Професія журналіста та шлях політика завжди розділені невидимою лінією барикад, навіть перетнувши яку ти залишаєшся якщо не чужинцем, то опонентом. Утім цей дзвінок щось змінив, це було якось дуже по-людськи.

Через півтора роки, одразу після звільнення, ми зустрілися з Юрієм Луценком в одній із київських кав’ярень. Він переходив від однієї тюремної історії до іншої, згадував і, захлинаючись в подробицях, описував життя за ґратами, людей, яких він там зустрів, і проводив несамовиті паралелі з собою і друзями на волі.

Я слухав мовчки, із захопленням, а в голові гуділа одна думка: «Він же ж це все забуде, воно зітреться з пам’яті, і потім ніхто вже й не повірить, що я таке чув!»

І я запропонував записати книгу, яку було б цікаво читати мені самому. Здається, вийшло.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!